«Терористи»-хитруни, чому мед гіркий та інші секрети Волинського музею бджільництва

Просто на вуликах стоять пластикові баночки з фарбами. Між вуликами сидять підлітки, зосереджено малюють. В декого на полотнах вже вимальовуються пасіка, навколишній пейзаж та звичайна на вигляд сільська хатинка.

Це учні Волинського коледжу культури і мистецтв імені І.Ф Стравінського приїхали на урок у напрочуд цікаве місце – єдиний на Волині музей бджільництва. Відвідувачів зустрічає оригінальний, в людський зріст пам’ятник бджілці-трудівниці. На приміщенні – табличка: «Клуб-музей історії села Баїв та Волинського бджільництва».

БУВ СІЛЬСЬКИМ КЛУБОМ, СТАВ МУЗЕЄМ БДЖІЛ

Дуплянка 1805 року, пристрій для витягування бджолиної отрути, знамена бортників (пасічників часів Київської Русі) – одні із найцікавіших експонатів музею Волинського бджільництва.

«Я давно носився з цією ідеєю, ходив до посадовців, щоб виділили якесь приміщення під музей. Але в місті таке приміщення було важко знайти, адже навіть не сплачуючи орендної плати, за комунальні послуги довелося б платити такі гроші, що музей би не окупився», - розповідає ініціатор створення музею, волинський пасічник Володимир Дмитрук.


Довелося шукати місце у навколишніх селах. Врешті пригледіли закинутий сільський клуб в Баєві. Будівлю вже мали зносити, але волинські пасічники вмовили сільського голову віддати під музей. Своїми силами зробили ремонт, почали наповнювати експонатами.

Директором музею став Іван Душак – пасічник та колишній завідувач цього ж таки клубу.

Врешті тут відкрили два відділи – музей села з різними старожитностями та інший, присвячений бджільництву.

У першій кімнатці – рушники, веретена та «ложки, щоб мед їсти», – сміється Дмитрук вказуючи на лопати, якими колись вкладали хліб у піч.




Другий зал великий – тут у клубі раніше був кінотеатр. Стіни завішані – стендами з інформацією про відомих пасічників та їх цитатами, фотокартками волинських бджолярів та зображеннями їх знарядь праці. Між стендами – знамена бортників часів Київської Русі: виготовлені “під старовину” дерев’яні дощечки з загадковими символами.

У шафках продукти бджільництва – аналоги перших екземплярів питних медів, прополіс та медова косметика.

Попід стінами – найцінніші екземпляри: дуплянка 1805 року, пристрій для ловлі рою, пристрій для добування бджолиної отрути, медогонки. Під стелею – рамки з бджолиними стільниками.

На чільному місці – стіл з двома величезними фоліантами з фото – історією Волинського братства бджолярів та історією волинського бджільництва.




ГІРКИЙ МЕД ТА ГУРТОК ДЛЯ ЮНИХ ПАСІЧНИКІВ

Тут не лише проводять екскурсії – тут виховують маленьких бджолярів. З весни діє гурток, у якому двічі на тиждень займаються школярі з Баєва та Городища.

Навчає дітей сам Дмитрук разом із директором музею Іваном Душаком. Перший розповідає теорію, другий вчить працювати з вуликом.
Шукав вихованців директор музею в місцевих школах. Спочатку пасічниками захотіли бути близько 30 діток.

«А потім: «мене мама не пустила!» То врешті прийшло тільки 17. Знаєте, як то діти – думали, що прийдуть і відразу будуть їсти мед. Я їм казав – мед гіркий. А вони зі мною сперечалися: «солодкий»! А тепер діти, яких ми вчимо, знають – мед гіркий, бо дуже тяжко його добувати. Але зараз залишилося лише сім – тих, хто серйозно налаштований та справді цікавиться бджільництвом», - сміється Душак.

Навчають дітлахів зрозумілими термінами – спочатку рій називають сім’єю бджіл, а матку та трутнів – мамою та татком.

«Зараз вже бджоли можуть в дітей по руках ходити – вони знають, яку бджолу взяти і як, які жалять, а які ні. Дехто бере їх в школу і каже: «або ставите 12 балів, або пущу на вас бджіл». А бере трутня – жала ж в нього нема. Люди не знають, а діти вже грамотні», - ділиться кумедними історіями про вихованців директор музею.



За приміщенням клубу-музею – показова пасіка. Тут діти можуть побачити вулики, в багатьох з них справді живуть бджоли.

* * *

«Бджола живе, в середньому, 35 днів, людина – 75 років. Але життя людського не вистачає, щоб вивчити бджолу», - роздумує Володимир Дмитрук.

І справді, після відвідин такого місця на душі робиться якось по-особливому спокійно. Хочеться бути ближче до природи – вміти брати до рук бджіл, хазяйнувати на пасіці, а восени – пити запашний чай із медом.

Ольга ВІРУК