Як народжується посуд, або Чому вона – це глина
25 січня, 2018, 13:02
«Може, у кав’ярні десь зустрінемося? Майстерня у мене ду-у-уже маленька, будете всі в глині», – ніби соромлячись розпочинає наше знайомство Ольга Хасаншін-Самолюк. Однак довго дівчину переконувати не довелося: один дзвінок – і я на місці.
Скромний зелено-цегляний будинок, затиснутий між багатоповерхівками, садочком, університетом… Невеличке подвір’я, кущ калини на вході… А біля, здавалося, щойно пофарбованої зеленим кольором хвіртки гавкотить пес.
«У вас майстерня в хаті?» – дивуюсь я, адже це слово асоціюю з якимось приміщенням на окраїні чи в лісі, де ніхто не знайде і не дістане. Виявилося, що Святая святих митця розташована на подвір’ї, але… Спершу – на кухню побалакати за горнятком зеленого чаю.
Ще не встигла переступити поріг, а вже поглядом шукаю авторські кружки, тарілки, миски… бодай щось. Бо цікаво, у побуті дівчина користується своїми творіннями чи купленими на ринку у колоритної жіночки з яскраво нафарбованими очима.
«У мене на кухні свій посуд, але переважно бракований. Тут десь глазур нерівно лягла, а тут дно неідеальне. Але то все моє, я люблю ці миски і кружки», – наче відчуваючи говорить Ольга Хасаншін. І турботливо ставить філіжанки з чаєм на стіл: одну – в сіро-чорні цятки, іншу – кольору морської хвилі. Ніби підтримуючи медитативний спокій у горнятках парує чай…
ЗІ ЛЬВОВА ДО ЛУЦЬКА, ІЗ МЕДСЕСТРИ У… КЕРАМІСТКУ
«Сама я родом зі Львова. Родичі дуже хотіли, щоб я стала медсестрою, але я завжди хотіла бути живописцем. Всі були проти, тому добровільно-примусово на відмінно закінчила медичне училище», - розпочинає розповідь Ольга Хасаншін.
Дівчина два роки працювала медсестрою у реабілітаційному центрі для дітей з вадами зору і паралельно пробувала вступити у Львівську академію мистецтв, аби здобути омріяний фах:
«Я намагалася пройти на державне місце тричі, бо багато грошей не мала. Втретє мені не вистачило одного бала. Тоді якраз Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва приєднався до філії Львівської академії. Мені сказали: «Хочете – їдьте в Косів (ред. – Івано-Франківська область)»… І вона поїхала!
Ольга Хасаншін каже, що кераміку обрала інтуїтивно, хоча їй пропонували роботу з металом, деревом чи живопис (!).
«Мені сподобалась глина, я зрозуміла, що це моє, - продовжує дівчина. Навчалась я у Косові п’ять з половиною років і паралельно працювала у народної майстрині по розпису гуцульської кераміки».
Неочікувано додає: «Коли вчилася, то казала, що в житті не буду займатися посудом. Ну…я просто гончарити не вміла».
***
«Скільки тобі років? – запитую. – Я після 25-ти не рахую, навіть мій чоловік Сашко не знає скільки мені», – цілком серйозно відповідає Ольга Хасаншін. Сиджу, тримаю в руках горнятко з гарячим чаєм і не знаю, що запитати далі, бо збита з пантелику. «Серйозно? Я думала, точно не більше 25-ти…», – говорю подумки.
Ба більше – у майстрині є 4-річна донька. «А звати її… Квітослава. Як квітка», – лагідно промовляє Ольга Хасаншін. І додає: «Донечка завжди мені допомагає, підтримує. А ще каже: я як виросту, навчу тебе гарні тарілочки робити».
Зі своїм майбутнім чоловіком дівчина познайомилася у Львові, однак той – лучанин. І додає цікаву деталь: «Коли він мене навіть не знав, то казав, що його дружина буде керамісткою. Сам собі напророчив».
«Коли зустрілися, Сашко вчився на четвертому курсі. Звичайно, швидше закінчив навчання, приїжджав до мене в гості. Ми планували, що переїдемо у Львів. Навіть обставини так складалися – чоловік вдруге поїхав туди вчитися в іконописну майстерню», – промовила Ольга Хасаншін.
Але не так сталося, як гадалося… У місті Лева молоде подружжя не мало свого житла, чи бодай клаптику землі для облаштування майстерні, тому переїхало в Луцьк.
«Я спочатку дуже не хотіла переїжджати. Думала, як можна Львів проміняти на Луцьк. Ще два роки тому, коли в мене запитували звідки я, відповідала, що зі Львова. Тепер кажу, що з Луцька, хоча живу тут лише чотири роки – відзначає дівчина. – Тепер для мене це рідне місто. Завдяки людям, яких тут зустріла».
ГОНЧАРНИЙ КРУГ ІЗ… ПРАЛЬНОЇ МАШИНКИ
Після народження доньки чоловік Ольги Хасаншін власноруч змайстрував для неї піч: «Квітославі тоді було три місяці. Я ліпила якісь дрібнички, пано».
Дівчина зізнається, що керамісту складно розпочинати свою справу, адже і необхідна техніка, і матеріали чимало вартують. Тому вона «почала мучити свого Сашка», просила щось вигадати, бо не уявляла себе без глини у руках.
«У нього стояла стара пральна машинка. Заради інтересу Сашко її розібрав. Тоді й виникла ідея створити з пралки гончарний круг», – сміється керамістка. Це чудо техніки і дорогий серцю винахід служить їй вже три роки, але, каже дівчина, саморобний гончарний круг усе ж хочеться змінити на інший, професійніший.
БУЛО 6 ЧАШОК ЗА МІСЯЦЬ, А СТАЛО – 20 ЗА… ГОДИНУ!
Ольга Хасаншін вчилася практично з нуля. Вуз не дав потрібних практичних навичок: ні як глину підібрати, ні як глазур без браку вибрати та й навіть при якій температурі випікати посуд дівчина не знала. Вчилася на своїх помилках. Після появи гончарного круга справа, як то кажуть, «поперла».
«Одного разу мені з Криму замовили маленькі чашечки на еспресо. Так я навчилася гончарити. Свої вироби продаю вже десь три роки. Спочатку, коли ліпила вручну, то зробити 6 чашок у місяць було для мене надзвичайно великою працею. Тепер за годину можу згончарити 20 чашок», – сміється вона.
…І ділиться секретом виготовлення горнятка: «Для початку треба шматочок глини, вимісити в руках, аби повітря не було. Поставити на круг, згончарити, обточити дно, хоча багато керамістів кажуть, що витрачаю зайвий час, але мені важливо, щоб чашка була гарна не лише ззовні, а й усередині. Опісля треба приклеїти вушко, дати виробу підсохнути, випалити, покрити глазур’ю, знову обпалити в печі. Якщо хочете горнятко з позолотою, потрібно ще раз випалити». Далі ж – набратися терпіння і чекати близько тижня.
«Звичайно, я гончарю не один виріб, а декілька, тому цей процес безперервний», – додає майстриня.
«ГОНЧАРСТВО, ЯК МЕДИТАЦІЯ – СІДАЄШ І НЕ МОЖЕШ ЗУПИНИТИСЯ»
В соцмережах Ольга Хасаншін підписує себе псевдо «Яглина». «Це якась творча ідентифікація? – цікавлюся.
«У мене дуже складне прізвище, котре важко запам’ятати, – відповідає вона. Яглина – більше мене характеризує, бо я з глиною нероздільна, можу гончарити будь-де і будь-коли. Тобто я є глина».
Майстриня каже, що коли береться за гончарний круг, зовсім забуває про час: «Гончарство, як медитація – сідаєш і не можеш зупинитися».
Дівчина запевняє, що нічого важкого у цій справі немає, хіба, фізичний аспект – важко вимішувати глину.
«Мені чоловік допомагає місити. В одному мішку десь 30 кілограмів глини», – зауважує Ольга Хасаншін. Я тим часом дивлюся на її тендітні, доглянуті руки і не йму віри, бо колись доводилося ліпити з глини маленьке лисеня, а воно все ніяк не піддавалося. Тут же – 30 кілограмів! І це лише один мішок…
***
Дівчина у всьому любить мінімалізм, тому її посуд – без зайвих прикрас та помпезності.
«Я не люблю ні анімалістки, ні рослинних мотивів. Мені більше подобається, щоби була гарна форма і мінімалістичний декор, незвична текстура чи фактура. Намалювати можна на полотні, а, наприклад, на тарілці має бути основний акцент на страву. Посуд – це лише доповнення», – роздумує Ольга Хасаншін.
На запитання про те, чи бувають у дівчини періоди творчої кризи, якось ніяковіє: «Мене надихає все: природа, друзі, дитина. Натхнення приходить під час роботи. Не буває такого, що не знаю як і що робити. Буває, що не хочу. Тоді гончарю щось для душі, а коли приходять дедлайни, виконую замовлення».
КОЛИ ГРОШІ – НЕ ГОЛОВНЕ
Хоч посуд ручної роботи недешевий (горнятко на 300 мілілітрів від Ольги Хасаншін обійдеться у 220 гривень, тарілка – 200-300 гривень), однак прибуток від цієї справи для дівчини – на останньому місці.
«Якщо мені не приносить задоволення моя справа, то я це робити не хочу і не буду. Гроші для мене – не мотивація, не на першому місці. Дуже люблю і ціную тих замовників, які довіряють моєму смаку, які приходять за моїм стилем. Це надихає», – запевнює керамістка.
«Якщо у вас б’ється посуд…», – не встигаю завершити запитання, як майстриня доповнює: «Тоді я зроблю ще!».
«МІЙ ПОСУД ОСЕЛИВСЯ У ЗАКЛАДАХ КИЄВА, ХАРКОВА, ОДЕСИ»
Білий, чорний, сірий, м’ятний… Далматинці, космос, море… Це не асоціативний ряд якогось тесту з психології, а улюблені кольори і назви серій посуду Ольги Хасаншін.
«Це все мої асоціації. Плямисті – улюблена серія», – зізнається вона.
Як не дивно, але раніше у Луцьку посуд майстрині не купували. «Ніхто про мене не знав», – ділиться керамістка. Тому її посуд оселився у закладах Києва, Львова, Харкова, Одеси, Івано-Франківська, Ковеля.
Півроку тому, каже Ольга Хасаншін, «бум» дійшов і до лучан: «У Луцьку мій посуд є в «Арт-кафе», «Сулі Гулі» на Набережній, «Курені».
Окрім того, Ольга Хасаншін возить свої творіння на дизайн-маркети, зокрема «Гешефт» в Одесі та «OneDayShop» у Львові. А у 2017-му виставляла посуд на «Бандерштаті» і… пошкодувала:
«Це не мій формат. Я себе не асоціюю зі словом «майстер», а радше б назвала себе дизайнером посуду. На фестивалі себе некомфортно почувала, бо майстер у мене асоціюється з народними виробами».
Дівчина продає свій посуд в інтернеті, але мріє про затишну кав’ярню, де б відвідувачі неквапливо попивали ароматний чай або каву з її горнят, смакували вишуканими десертами з авторських тарілок.
***
Вона швиденько перевдягається у «робочі штані» і через подвір'я веде у майстерню. Справа – напіврозвалена, чи то напівдобудована хата, усередині якої повно снігу, бо де-не-де дах застелений шифером.
«Раніше, коли не було майстерні, я там працювала... У лижному костюмі гончарила, – каже Ольга Хасаншін. – Тепер все трохи інакше».
Якихось три-чотири кроки, і відчиняю двері в те «інакше». А там – кімнатка два на два метри, усе в посуді, розвернутися ніде, спека…
Це ж як, думаю, потрібно свою справу любити, щоб так тулитися. «Що згончарити? – розвіює мої думки Ольга Хасаншін. Можу тарілочку». І вмить береться до справи.
Здається, вона й справді нероздільна з глиною, здається, вона – це і є глина, здається, вона особливим чином гіпнотизує всіх. Навіть камера на мить запинається – теж хоче просто споглядати за майстринею.
Менше хвилини – і тарілка набуває витончених форм. Магія… Тут дійсно забуваєш про те, що тісно, про декорації і концентруєшся на «Я».
Надія МІЩУК («Волинь24»)
Фото: Ірина КАБАНОВА та Ольга Хасаншін
Передрук заборонено
Скромний зелено-цегляний будинок, затиснутий між багатоповерхівками, садочком, університетом… Невеличке подвір’я, кущ калини на вході… А біля, здавалося, щойно пофарбованої зеленим кольором хвіртки гавкотить пес.
«У вас майстерня в хаті?» – дивуюсь я, адже це слово асоціюю з якимось приміщенням на окраїні чи в лісі, де ніхто не знайде і не дістане. Виявилося, що Святая святих митця розташована на подвір’ї, але… Спершу – на кухню побалакати за горнятком зеленого чаю.
Ще не встигла переступити поріг, а вже поглядом шукаю авторські кружки, тарілки, миски… бодай щось. Бо цікаво, у побуті дівчина користується своїми творіннями чи купленими на ринку у колоритної жіночки з яскраво нафарбованими очима.
«У мене на кухні свій посуд, але переважно бракований. Тут десь глазур нерівно лягла, а тут дно неідеальне. Але то все моє, я люблю ці миски і кружки», – наче відчуваючи говорить Ольга Хасаншін. І турботливо ставить філіжанки з чаєм на стіл: одну – в сіро-чорні цятки, іншу – кольору морської хвилі. Ніби підтримуючи медитативний спокій у горнятках парує чай…
ЗІ ЛЬВОВА ДО ЛУЦЬКА, ІЗ МЕДСЕСТРИ У… КЕРАМІСТКУ
«Сама я родом зі Львова. Родичі дуже хотіли, щоб я стала медсестрою, але я завжди хотіла бути живописцем. Всі були проти, тому добровільно-примусово на відмінно закінчила медичне училище», - розпочинає розповідь Ольга Хасаншін.
Дівчина два роки працювала медсестрою у реабілітаційному центрі для дітей з вадами зору і паралельно пробувала вступити у Львівську академію мистецтв, аби здобути омріяний фах:
«Я намагалася пройти на державне місце тричі, бо багато грошей не мала. Втретє мені не вистачило одного бала. Тоді якраз Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва приєднався до філії Львівської академії. Мені сказали: «Хочете – їдьте в Косів (ред. – Івано-Франківська область)»… І вона поїхала!
Ольга Хасаншін каже, що кераміку обрала інтуїтивно, хоча їй пропонували роботу з металом, деревом чи живопис (!).
«Мені сподобалась глина, я зрозуміла, що це моє, - продовжує дівчина. Навчалась я у Косові п’ять з половиною років і паралельно працювала у народної майстрині по розпису гуцульської кераміки».
Неочікувано додає: «Коли вчилася, то казала, що в житті не буду займатися посудом. Ну…я просто гончарити не вміла».
***
«Скільки тобі років? – запитую. – Я після 25-ти не рахую, навіть мій чоловік Сашко не знає скільки мені», – цілком серйозно відповідає Ольга Хасаншін. Сиджу, тримаю в руках горнятко з гарячим чаєм і не знаю, що запитати далі, бо збита з пантелику. «Серйозно? Я думала, точно не більше 25-ти…», – говорю подумки.
Ба більше – у майстрині є 4-річна донька. «А звати її… Квітослава. Як квітка», – лагідно промовляє Ольга Хасаншін. І додає: «Донечка завжди мені допомагає, підтримує. А ще каже: я як виросту, навчу тебе гарні тарілочки робити».
Зі своїм майбутнім чоловіком дівчина познайомилася у Львові, однак той – лучанин. І додає цікаву деталь: «Коли він мене навіть не знав, то казав, що його дружина буде керамісткою. Сам собі напророчив».
«Коли зустрілися, Сашко вчився на четвертому курсі. Звичайно, швидше закінчив навчання, приїжджав до мене в гості. Ми планували, що переїдемо у Львів. Навіть обставини так складалися – чоловік вдруге поїхав туди вчитися в іконописну майстерню», – промовила Ольга Хасаншін.
Але не так сталося, як гадалося… У місті Лева молоде подружжя не мало свого житла, чи бодай клаптику землі для облаштування майстерні, тому переїхало в Луцьк.
«Я спочатку дуже не хотіла переїжджати. Думала, як можна Львів проміняти на Луцьк. Ще два роки тому, коли в мене запитували звідки я, відповідала, що зі Львова. Тепер кажу, що з Луцька, хоча живу тут лише чотири роки – відзначає дівчина. – Тепер для мене це рідне місто. Завдяки людям, яких тут зустріла».
ГОНЧАРНИЙ КРУГ ІЗ… ПРАЛЬНОЇ МАШИНКИ
Після народження доньки чоловік Ольги Хасаншін власноруч змайстрував для неї піч: «Квітославі тоді було три місяці. Я ліпила якісь дрібнички, пано».
Дівчина зізнається, що керамісту складно розпочинати свою справу, адже і необхідна техніка, і матеріали чимало вартують. Тому вона «почала мучити свого Сашка», просила щось вигадати, бо не уявляла себе без глини у руках.
«У нього стояла стара пральна машинка. Заради інтересу Сашко її розібрав. Тоді й виникла ідея створити з пралки гончарний круг», – сміється керамістка. Це чудо техніки і дорогий серцю винахід служить їй вже три роки, але, каже дівчина, саморобний гончарний круг усе ж хочеться змінити на інший, професійніший.
БУЛО 6 ЧАШОК ЗА МІСЯЦЬ, А СТАЛО – 20 ЗА… ГОДИНУ!
Ольга Хасаншін вчилася практично з нуля. Вуз не дав потрібних практичних навичок: ні як глину підібрати, ні як глазур без браку вибрати та й навіть при якій температурі випікати посуд дівчина не знала. Вчилася на своїх помилках. Після появи гончарного круга справа, як то кажуть, «поперла».
«Одного разу мені з Криму замовили маленькі чашечки на еспресо. Так я навчилася гончарити. Свої вироби продаю вже десь три роки. Спочатку, коли ліпила вручну, то зробити 6 чашок у місяць було для мене надзвичайно великою працею. Тепер за годину можу згончарити 20 чашок», – сміється вона.
…І ділиться секретом виготовлення горнятка: «Для початку треба шматочок глини, вимісити в руках, аби повітря не було. Поставити на круг, згончарити, обточити дно, хоча багато керамістів кажуть, що витрачаю зайвий час, але мені важливо, щоб чашка була гарна не лише ззовні, а й усередині. Опісля треба приклеїти вушко, дати виробу підсохнути, випалити, покрити глазур’ю, знову обпалити в печі. Якщо хочете горнятко з позолотою, потрібно ще раз випалити». Далі ж – набратися терпіння і чекати близько тижня.
«Звичайно, я гончарю не один виріб, а декілька, тому цей процес безперервний», – додає майстриня.
«ГОНЧАРСТВО, ЯК МЕДИТАЦІЯ – СІДАЄШ І НЕ МОЖЕШ ЗУПИНИТИСЯ»
В соцмережах Ольга Хасаншін підписує себе псевдо «Яглина». «Це якась творча ідентифікація? – цікавлюся.
«У мене дуже складне прізвище, котре важко запам’ятати, – відповідає вона. Яглина – більше мене характеризує, бо я з глиною нероздільна, можу гончарити будь-де і будь-коли. Тобто я є глина».
Майстриня каже, що коли береться за гончарний круг, зовсім забуває про час: «Гончарство, як медитація – сідаєш і не можеш зупинитися».
Дівчина запевняє, що нічого важкого у цій справі немає, хіба, фізичний аспект – важко вимішувати глину.
«Мені чоловік допомагає місити. В одному мішку десь 30 кілограмів глини», – зауважує Ольга Хасаншін. Я тим часом дивлюся на її тендітні, доглянуті руки і не йму віри, бо колись доводилося ліпити з глини маленьке лисеня, а воно все ніяк не піддавалося. Тут же – 30 кілограмів! І це лише один мішок…
***
Дівчина у всьому любить мінімалізм, тому її посуд – без зайвих прикрас та помпезності.
«Я не люблю ні анімалістки, ні рослинних мотивів. Мені більше подобається, щоби була гарна форма і мінімалістичний декор, незвична текстура чи фактура. Намалювати можна на полотні, а, наприклад, на тарілці має бути основний акцент на страву. Посуд – це лише доповнення», – роздумує Ольга Хасаншін.
На запитання про те, чи бувають у дівчини періоди творчої кризи, якось ніяковіє: «Мене надихає все: природа, друзі, дитина. Натхнення приходить під час роботи. Не буває такого, що не знаю як і що робити. Буває, що не хочу. Тоді гончарю щось для душі, а коли приходять дедлайни, виконую замовлення».
КОЛИ ГРОШІ – НЕ ГОЛОВНЕ
Хоч посуд ручної роботи недешевий (горнятко на 300 мілілітрів від Ольги Хасаншін обійдеться у 220 гривень, тарілка – 200-300 гривень), однак прибуток від цієї справи для дівчини – на останньому місці.
«Якщо мені не приносить задоволення моя справа, то я це робити не хочу і не буду. Гроші для мене – не мотивація, не на першому місці. Дуже люблю і ціную тих замовників, які довіряють моєму смаку, які приходять за моїм стилем. Це надихає», – запевнює керамістка.
«Якщо у вас б’ється посуд…», – не встигаю завершити запитання, як майстриня доповнює: «Тоді я зроблю ще!».
«МІЙ ПОСУД ОСЕЛИВСЯ У ЗАКЛАДАХ КИЄВА, ХАРКОВА, ОДЕСИ»
Білий, чорний, сірий, м’ятний… Далматинці, космос, море… Це не асоціативний ряд якогось тесту з психології, а улюблені кольори і назви серій посуду Ольги Хасаншін.
«Це все мої асоціації. Плямисті – улюблена серія», – зізнається вона.
Як не дивно, але раніше у Луцьку посуд майстрині не купували. «Ніхто про мене не знав», – ділиться керамістка. Тому її посуд оселився у закладах Києва, Львова, Харкова, Одеси, Івано-Франківська, Ковеля.
Півроку тому, каже Ольга Хасаншін, «бум» дійшов і до лучан: «У Луцьку мій посуд є в «Арт-кафе», «Сулі Гулі» на Набережній, «Курені».
Окрім того, Ольга Хасаншін возить свої творіння на дизайн-маркети, зокрема «Гешефт» в Одесі та «OneDayShop» у Львові. А у 2017-му виставляла посуд на «Бандерштаті» і… пошкодувала:
«Це не мій формат. Я себе не асоціюю зі словом «майстер», а радше б назвала себе дизайнером посуду. На фестивалі себе некомфортно почувала, бо майстер у мене асоціюється з народними виробами».
Дівчина продає свій посуд в інтернеті, але мріє про затишну кав’ярню, де б відвідувачі неквапливо попивали ароматний чай або каву з її горнят, смакували вишуканими десертами з авторських тарілок.
***
Вона швиденько перевдягається у «робочі штані» і через подвір'я веде у майстерню. Справа – напіврозвалена, чи то напівдобудована хата, усередині якої повно снігу, бо де-не-де дах застелений шифером.
«Раніше, коли не було майстерні, я там працювала... У лижному костюмі гончарила, – каже Ольга Хасаншін. – Тепер все трохи інакше».
Якихось три-чотири кроки, і відчиняю двері в те «інакше». А там – кімнатка два на два метри, усе в посуді, розвернутися ніде, спека…
Це ж як, думаю, потрібно свою справу любити, щоб так тулитися. «Що згончарити? – розвіює мої думки Ольга Хасаншін. Можу тарілочку». І вмить береться до справи.
Здається, вона й справді нероздільна з глиною, здається, вона – це і є глина, здається, вона особливим чином гіпнотизує всіх. Навіть камера на мить запинається – теж хоче просто споглядати за майстринею.
Менше хвилини – і тарілка набуває витончених форм. Магія… Тут дійсно забуваєш про те, що тісно, про декорації і концентруєшся на «Я».
Надія МІЩУК («Волинь24»)
Фото: Ірина КАБАНОВА та Ольга Хасаншін
Передрук заборонено
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
«Тих, хто творить українську культуру, у нас не поважають», - Сергій Шишкін
04 квітня, 2017, 12:03
1
-5
Коментарі: