«Кожен день живу, як останній». Волинські ліквідатори. ФОТОПРОЕКТ

Цьогоріч – 32-гі роковини Чорнобильської трагедії.

26 квітня 1986 року аварія на четвертому блоці атомної станції у Чорнобилі сколихнула всю Україну та світ. Невимовний біль втрати не зможуть заспокоїти ні роки, ні нагрудні знаки.

Ліквідатори – люди,які щодня борються за своє здоров’я і за право бути почутими. Люди, що захистили наше з вами майбутнє. Люди, що не боялись радіаційного пекла та смерті.

До Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС інтернет-видання «Волинь24» підготувало особливий фотопроект: Волинські ліквідатори.

Ростислав Кухтей, заступник голови ГО «Союз інвалідів Чорнобиля Волині», член громадської ради при Волинській обласній державній адміністрації, постраждалий внаслідок аварії на ЧАЕС

«Ситуація сьогодні критична: стан здоров’я ліквідаторів та постраждалих погіршується, а влада позбавляє нас пільг та допомоги. Час іде, а нас все меншає. До прикладу, у Старій Вижівці з 84 постраждалих половини вже немає з нами. 127 населених пунктів Волинської області постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, а нам уже 5 років не виділяють кошти на житлове будівництво. Про медичне забезпечення не варто говорити, бо його немає у належній кількості. Влада повинна допомагати нам, бо несправедливо, коли державі байдужа доля своїх дітей».


Валентин Шишкевич, голова ГО «Спілка інвалідів Чорнобиля міста Луцька», ліквідатор

У зоні радіоактивного забруднення – 37 днів. З 15 травня по 9 липня 1987 року був ліквідатором на ЧАЕС. Займався зачисткою графітних решток на даху 3 реактора.

Командир інженерно-дорожнього взводу, лейтенант запасу, начальник кар’єру засипки атомної електростанції та рудого (близько 10 км² території дерев, прилеглих до Чорнобильської АЕС, які взяли на себе найбільшу частку викиду радіоактивного пилу під час вибуху реактора в 1986 році, – ред.)


Петро Ткачук, ліквідатор

«Я перевозив людей у 30-тикілометрову зону* для виконання робіт. Як приїхали в Чорнобиль, то відчули присмак металу. Не було птахів – територія стала дикою. Побачили чагарники та будинки, які були порожніми. Здоров’я моє значно погіршилось після отриманої дози опромінення. Це чорна сторінка в історії України, а зараз не відчуваємо підтримки від держави».

30-ти кілометрова зона відчуження навколо ЧАЕС перетворена на Чорнобильський екологічно радіаційний біосферний заповідник, територія, що заборонена для вільного доступу, яка зазнала інтенсивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.


Микола Дарчик, ліквідатор, геолог

«У мене не було вибору. Тоді в законі стаття була: якщо ти відмовишся, то тебе звільняють з роботи і забирають через військкомат. 17 березня викликав мене начальник експедиції і сказав: «Обов’язково в Чорнобиль!» Я був майстром бурової установки,а свердловин з чистою водою там не було. Взяв свого помічника і поїхали на північ Київської області. Страх одразу взяв своє, але з часом ти переборюєш його. При мені будували 30-тикілометрову зону. Всього пробув я в зоні радіоактивного забруднення 7 днів».

До слова, ліквідатор все життя працював у сфері паливно-енергетичного комплексу, зокрема на Хмельницькій та Кузнєцовській АЕС.

Через 5 років після катастрофи Чорнобиль дався взнаки: у Миколи почали випадати зуби та погіршилось самопочуття.


Людмила Мартинова , вдова ліквідатора І категорії Сергія Мартинова, очолює «Організація вдів Чорнобиля» та «Організація дітей інвалідів Чорнобиля та постраждалих від чорнобильської аварії»

«Мій чоловік в перші дні після вибуху евакуйовував дітей та дорослих із міста Прип’ять та Чорнобиль у 1986 році. Сергій рідко говорив на цю тему, бо йому це надзвичайно боліло. Йому тяжко було згадувати, як дітей відбирали від матерів. Душа розривалась, як знищували майно, дитячі іграшки та речі», – розповідає жінка.

Сергій Мартинов також підвозив людей до реактора, де й отримав високу дозу опромінення.

« Про цю трагедію ніколи не забудеш, тому після смерті чоловіка я відчуваю у цьому свою місію: спілкуватись і допомагати іншим. Нещодавно добивалась квитки для дітей, постраждалих від аварії на ЧАЕС, квитки у цирк, бо вони для мене рідні. Хотіла організувати діткам подарунки до дня Миколая, але куди не звернусь – «шукайте спонсорів, коштів немає». Вони ж з нетерпінням очікують на сюрпризи», – з болем додає Людмила Мартинова.

Зауважимо, що в організації – 37 дітей та 10 інвалідів, які залишилися без уваги держави напередодні не лише новорічних свят, а й протягом декількох років.



Анатолій Архипов, ліквідатор

«Отримав спеціальний наказ: сформувати полк, проте солдатів строкової служби не брати, а брати «партизанів» (військовозобов’язані в запасі – ред.) в яких двоє і більше дітей. Кожна команда працювала 12 годин по 220-250 людей без перерви. Згідно з наказом Міністра оборони, не можна було отримувати дозу опромінення більше, ніж 10 рентген, інакше командир винний. Інформацію постійно приховували, тому документи нашого полку відправили у військово-медичну академію імені С. М. Кірова.До речі, медична справа і досі там зберігається».

Анатолій Архипов отримав граничну дозу радіоактивного опромінення 26 рентген. Був представлений до звання «Герой Радянського Союзу», але отримав у відповідь телеграму від останнього генерального секретаря Комуністичної партії Радянського Союзу Михайла Горбачова: «У нас ще буде час кожного нагородити». Натомість отримав орден «За службу Вооружённых Силах СССР».


Володимир Карнафель, ліквідатор, старший офіцер організаційно-мобілізаційного управління оперативної групи цивільної оборони СРСР

«Чорнобиль мене застав, коли я проходив службу в армії на Кавказі. На момент аварії мої діти знаходились на Хмельниччині. Телефоную мамі і кажу: «Де діти?» Вона радісно відповідає: «На вулиці бігають, таке сонечко надворі». Встиг сказали лише, щоб діти швидко пішли з вулиці. Зв’язок обірвався.

У зоні радіоактивного забруднення Володимир був 3 місяці: контролював кількісний склад угрупування у 30-тикілометровій зоні.

«На кожного велася облікова картка отриманої дози радіації. Бували випадки, що граничну дозу радіації люди отримували за 10 хвилин. Пам’ятаю, що при в’їзді в зону відчуваєш присмак металу натрію на губах, але швидко адаптовуєшся», – ділиться спогадами офіцер.

Володимир Карнафель до 1986 під час служби в протиповітряній обороні перехворів двома вірусами гепатиту, тому згідно з вимогами чоловіка не мали права посилати в зону радіоактивного забруднення.


Галина Пономаренко, ліквідатор І категорії

«Працювала в селі Дитятки (село розташовано на межі Чорнобильської зони відчуження,– ред.) кухарем. Це був листопад: було дуже холодно, тому спали в залізних гаражах по 2-3 години. Щоб нагодувати ліквідаторів, ми готували цілу ніч готувати».

У зоні радіоактивного забруднення Галина Пономаренко пробула 15 днів. Жінка зазначає, що одразу отримала ускладнення на хребет.
На той час Галині було 40 років.


Марія Зав’ялова, ліквідатор, головний диспетчер на Чорнобильській АЕС

«Було дуже важко залишити дім. Уже 32 роки живу в Луцьку, а ще досі не можу звикнути. з 1990 по 2001 рік повернулась на батьківщину і знову працювала диспетчером на станції. Ця страшна катастрофа забрала у мене 3 брати, маму, батька та чоловіка. Усі вони були ліквідаторами», – зі сльозами на очах розповідає жінка.

Марія також пригадує, що дочці на момент аварії було 15 років:

«Як сталася аварія, мене викликали на станцію, а дочка взяла велосипед і приїхала на міст. Вона чекала на мене. Вона ж не знала, як це було небезпечно».


Василь Магрель, ліквідатор

«Працював на заводі, де виготовлялись прилади контролю температури. Проблема була в тому, що на станції не було обмінного фонду, тому якщо прилади виходили з ладу, їх не можна було замінити. Нам дали лише накопичувач радіації, але повного обстеження ніхто не проводив».

У зоні радіоактивного забруднення ліквідатор пробув 30 днів.


Віталій Гласов, ліквідатор на хімічному комбінаті «Маяк», прирівняний до ліквідаторів на ЧАЕС ІІ категорії.

«Працював у Челябінській область для служби на хімкомбінаті «Маяк», що виробляв ядерні матеріали для оборони та народного господарства. Коли трапився ядерний вибух у відходних сховищах, що заразив смугу трьох областей, військові продовжували нести службу на заражених територіях».

До слова, Віталію Гласову – 91 рік. Трудовий стаж ліквідатора – 52 роки.


Розалія Гласова, ліквідатор на хімічному комбінаті «Маяк», прирівняна до ліквідаторів на ЧАЕС ІІ категорії.

«Я працювала хіміком-аналітиком. Радіацію не відчуваєш: вона не має запаху і кольору. Ми лише знали про неї. Люди опромінювались, а це приховувалось. На момент аварії я була в декретній відпустці. Коли реєстрували показники опромінення за роки роботи на основному виробництві, у моїй медичні картці було записано 125 БЕР при загальній нормі 25».

Розалія і Віталій Гласови у шлюбі вже 62 роки.


Степан Горбач, ліквідатор

У зоні радіоактивного забруднення ліквідатор пробув 50 днів, з них 29 на даху третього реактора.

«Пам’ятаю, як у суботу мене забрали: послали возити їжу у Прип’ять. Згодом їздили на дах 3 реактора з метою збирати розкидані вибухом уламки і шматки поглинаючого радіацію графіту. Збирали лопатами у звичайні мішки. Справа була секундна. Ми хотіли до сім’ї, тому старалися якомога швидше набрати ту критичну дозу, після якої ми змогли б поїхати додому».


Олег Коленда, ліквідатор

Забезпечував польоти над реактором і в районі 30-тикілометрової зони з метою обеззараження .

Оскільки спецодягу відповідного не було, Олег отримав граничну дозу радіації, яка негативно вплинула на стан здоров’я.


Анатолій Носолюк, ліквідатор І категорії, учасник бойових дій в Афганістані, зв’язківець оперативної групи ліквідації аварії на ЧАЕС

«Нам ніхто нічого не розповідав. Пам'ятаю, як в мене потіли долоні: чи то від страху, чи то від радіації. Страшно стало тоді, коли зайшли в ліс, а там тиша».

У зоні радіоактивного забруднення ліквідатор пробув 44 дні.

«Якщо ти все це пережив, то багато говорити про це не будеш. Дали шанс пожити – живу і радію кожному дню. Ми нікому зараз не потрібні, а інколи хочеться просто поговорити. Оце й збираємось з ліквідаторами і допомагаємо одне одному».


Текст Марії ПАВЛОВИЧ
Фото Єлизавети НАХАМЕЦЬ