Пригнали «Урали» і почали все нищити: як комуністи зруйнували волинське село

До 1952 року в селі Явірник Любомльського району вирувало життя у більше ніж сорока оселях. Та одним розчерком пера тодішні владці стерли з лиця землі райський куточок з його пишними садами, казковим вітряком та глибокими криницями. А людей вивезли в херсонський степ, щоб забули про землю, до якої приросли поліським єством.

У Явірнику навіть залізниця була

Ступаємо по бруківці, якою вимощена частина центральної вулиці.

– У нас на всіх були хороші дороги, та й самих вулиць налічувалося чимало, – розповідає жителька Явірника Галина Черняк. – Колись у селі жив пан, але з приходом радянської влади виїхав до Польщі. Про помістя й досі нагадують дві яблуні. Навіть панську саджавку можна ще відшукати. На гірці стояв магазин, де моя хата – школа, а далі – вітряк, – показує.

Її чоловік Іван демонструє шматок залізничної колії. Вузькоколійку поруч із селом справді будували, і мала вона з’єднати два райони: Любомльський та Старовижівський. Для залізниці зробили насип, а от колії жінка не пам’ятає. Може, після війни люди розібрали. Тепер на її місці сінокоси. Моя співрозмовниця згадує, як відпочивала явірницька молодь. Збиралися здебільшого на хуторі в Іськового Івана. Грали музики: барабан, скрипка, кларнет. Та з часом веселощі переросли в сльози.

Дивак передбачив долю людей

У сусідньому з Явірником Заболотті колись жив дивний чоловік на прізвисько Балагуда. Задовго до сумних подій він передбачив подальшу долю села, яке вціліло під час Другої світової війни, а в мирний час не встояло. У п’ятдесятих роках кілька людей з Явірника поїхали на заробітки в Херсонську область, а коли повернулися, розповіли, що їх там агітували переселятися в степ. А незабаром навідався в Явірник і сам вербувальник. Спокусити селян покинути Полісся він не зміг. На «поміч» поспішили ті, хто хотів вислужитися перед радянською владою. Зібрали сходи, на які прийшли зо два десятки людей і проголосували за переселення. Так долю великого села вирішила купка недалекоглядних осіб.

– А потім почалося, – переповідає ті страшні події Галина Черняк, яка добре про них знає з розповідей свого батька, котрий також постраждав від владного насильства. – Оскільки добровільно люди не хотіли виїздити, то пригнали в село «Урали» і почали все нищити. Здирали солом’яні стріхи, розкидали клуні та хліви, худоба стояла просто неба. Від багатьох обійсть залишалися тільки комини – наче смерч над селом пронісся. Виселили й мого батька Данила Дитину. Лише через рік йому вдалося повернутися на батьківщину. Оселятися деінде батько не захотів, у 1975 році збудував хату в Явірнику, а в 90-х ми звели свою. Провели світло.

За іншою версією, котру розповідали нам старожили у Старій Гуті сусіднього Старовижівського району, людей переселяли на Херсонщину через зв’язок з націоналістами, бо довкола села були розкидані хутори, тож повстанці могли легко тут маневрувати.

Єдиний будинок

– До Заболоття рукою подати, до Любомля – кілометрів з 25 буде, – каже Галина Данилівна, якій впродовж життя довелося добиратися на роботу то в райцентр, то у Головне. – Але ніколи не виникало думки покинути рідні місця, до яких приросли! Вона вже в крові, ота любов… Іноді приїжджають у Явірник нащадки переселенців, дивляться на рідні місця – і видно, що батьківські спогади і їм серця крають.

Подружжя Черняків розповідає, як затишно їм, єдиним, живеться в Явірнику. Цьогоріч картопля добре вродила, сіна для худоби вистачить.

– От тільки через спеку гадюк розвелося, – бідкається Іван Васильович. – Та це нічого, переживемо.

Наталія ЛЕГКА