ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. Боровся і мріяв, щоб Україна встала з колін

На момент загибелі «айдарівцю» Олегу Вишневському було 36 років. Останній свій бій він прийняв 5 вересня 2014 року поблизу селища Металіст Луганської області. Вдома на військового чекав маленький син, який лише через рік після смерті батька пішов до першого класу школи, де колись навчався його тато.

Щоранку Ілля проходить повз меморіальну дошку із портретом батька, розміщену на стіні школи. Така доля дітей полеглих військових, які з ранніх років, гартуючись та долаючи життєві труднощі самотужки, знають, що в їхніх батьків була вища місія.

Їхні тати – Герої.

У ТОМУ БОЮ ЗАГИНУЛО П’ЯТЕРО ЛУЧАН, ДВОЄ – ЗНИКЛИ БЕЗВІСТИ

5 вересня 2014 року «айдарівці» потрапили в засідку, яку підло влаштували бойовики, вивісивши на блокпості український прапор.

Колона двох груп батальйону «Айдар» у складі однієї вантажівки ЗІЛ й одного легкового автомобіля з особовим складом рухалася дорогою Луганськ – Щастя. Приблизно о 14.30 колону «Айдару» зупинили на блокпості навпроти автобусної зупинки «Весела Гора», і, дізнавшись назву батальйону, російські формування відкрили вогонь на ураження.

Прорватися до своїх із цієї добре підготовленої пастки змогли тільки троє бійців батальйону. В цьому самому бою, окрім Олега Вишневського, загинули лучани Віктор Кумецький, Андрій Атаманчук, Олександр Білоус, Сергій Грибков. Вічна їм пам’ять. А також пропали безвісти брати Дмитро та Володимир Хом’яки.

Протягом наступних трьох днів бойовики не давали можливості забрати тіла українських загиблих воїнів із місця бою. Тоді стояла страшенна спека. З десятків загиблих відразу вдалось упізнати тіла лише п’ятьох «айдарівців» і одного офіцера з 80-ї бригади. Це був важкий бій. Решту поховали як невідомих героїв АТО під Старобільськом.



ЙОМУ БОЛІЛА ДОЛЯ УКРАЇНИ

Олег Вишневський народився 21 серпня 1978 року у Луцьку. З 1985-го по 1993 рік навчався у Луцькому навчально-виховному комплексі «Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів №10 – професійний ліцей», пізніше – у Луцькій вечірній школі, яку закінчив у 1996 році. На момент навчання підробляв, щоб не просити грошей у батьків на свої юнацькі потреби.

З 1997-го по 1999 рік проходив військову службу у Львові. Із 2000 року працював водієм в управлінні освіти, науки та молоді Волинської обласної державної адміністрації, потім – приватним водієм (таксистом).

У період із 2013-го по 2014 рік Олег брав участь у Революції гідності у Києві. Із травня по липень 2014 року в Одесі у загоні «Самооборона Волині» активно проявляв свою патріотичну позицію. Із 27 серпня 2014 року пішов добровольцем до 2-ї роти «Захід» 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар». Брав участь у бойових діях у зоні АТО. Посмертно Олега нагороджено нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту».

На будинку, де проживав Герой, встановлено меморіальну дошку на його честь.

Старший брат загиблого «айдарівця» Олександр розповів: «Олег ріс дуже допитливою дитиною. У нас удома була велика бібліотека. Брат усю її перечитав, любив і класику, і детективи. Також він дуже захоплювався риболовлею та спортом. Олег тривалий час займався боксом, у батьківській квартирі збережено його грамоти і кубки. Першою роботою після армії була посада адміністратора в ляльковому театрі. Вони з друзями навіть створили колектив та їздили виступати в інтернати області. Олег дуже любив дітей. Він був хресним батьком мого сина. Завжди приходив до нас із подарунками. А коли його дружина народила сина (Олег одружився пізно, після 30-ти), то, здавалося, був найщасливішим батьком на світі. Іллюша – його маленька копія. Олег багато працював, щоб забезпечити сім’ю, проте за три роки їхній шлюб розпався. Проте і після розлучення він робив для свого сина все, що тільки міг. Коли розпочалася Революція гідності, він поїхав на Майдан. Мій брат був ідеалістом, хотів, щоб Україна піднялася з колін, а українці нарешті стали жити краще. У найважчі дні січня-лютого він був у Києві. А навесні 2014-го розпочалася війна, і думками мій брат уже був там. Він боляче сприймав звістку про кожного загиблого волинського військовослужбовця. Олег довго домагався, щоб потрапити в «Айдар». Як виявилося, це було непросто. За два дні до того, як він мав їхати на війну, померла наша хвора мама. Коли «Айдар» воював у Хрящуватому, вони виводили цивільних із підвалу та садили на поїзд. Один із місцевих дав Олегу ключі від свого жигуля, який стояв у гаражі, сказавши, щоб хлопці ним користувалися. Тією машиною, рятуючи з-під обстрілів, брат вивіз багатьох людей».



П’ЯТИРІЧНИЙ ІЛЛЯ ВТІШАВ МАМУ, ЩОБ НЕ ПЛАКАЛА

Колишня дружина загиблого військовослужбовця Інна розповіла: «Олег пiшов на Схiд, не кажучи про свій намір нiкому. Напередодні він якось прийшов і попросив свій вiйськовий квиток, сказав, що потрiбно на роботу. На той час працював таксистом. А через день подзвонив і повідомив, що вступив у батальйон «Айдар» й уже на передовiй захищає сина та всiх рiдних. Коли вже було пiдтверджено, що Олег загинув, я до останнього не говорила сину, що тата вже нема. На той час Iллі було п’ять рокiв. Хоча ще ніби дуже маленький, але водночас дорослий хлопчик. У них із батьком були особлива любов і прив’язанiсть. Олег був дуже хорошим батьком, який багато часу проводив із сином. Це i вiдпочинок на морі, і походи в лiс за грибами, і риболовля. Він завжди брав активну участь у житті Iллі. Тому не сказати синові взагалі я не могла. І наважилася за день до похорону. Я дуже хвилювалася, як дитина сприйме цю трагічну звістку, проте Ілля, як дорослий, почав втiшати мене, щоб я не плакала. Щоправда, коли несли труну від Свято-Троїцького кафедрального собору через Театральний майдан пiд пісню-реквієм «Пливе кача», син кричав, що хоче до тата, був увесь у сльозах. А наступного року Iлля пiшов у перший клас школи №10, де свого часу навчався Олег. При вході там висить меморіальна дошка пам’яті загиблого Героя Олега Вишневського. Олег загинув як Герой. Слава Украiні!»

Газета «Луцький замок», № 38 від 10 жовтня 2019 року
Фото з домашнього архіву родини Вишневських