Історія волинського села, про яке в Голлівуді зняли фільм

75 років тому на Волині нацисти знищили село Трохимбрід, розстрілявши близько 5 тисяч євреїв, які жили там.

Місце, де раніше було село, відшукав тревел-блогер Вадим Войтик. Нижче – його репортаж.

*. *. *

Юденфрай Трохимбрід

18 березня 1791 року чотириколісний віз Трохима Б., перевернувшись, притис (а може, й не притис) його до дна річки Брід. Першими побачили уламки возотрощі, які підіймалися на поверхню ріки, малі близнючки В.: у вирі крутилися змійки білих стрічок, подерта вельветова рукавичка з розчепіреними пальцями, порожні котушки з-під ниток, пікантне пенсне, ягоди малини та аґрусу, шматочки лайна, нижня білизна, черепки розтрощеного балона, кровоточні червоні літери на резолюції: «Хай буде..., хай буде...»

Так згадується історія волинського містечка Трохимбрід у романі Джонатана Сафрана Фоера «Все ясно», який більш відомий нам як «Сяйво навколо». Юний герой роману, якого звуть... Джонатан Сафран Фоер вирушає в загадкову країну Україну на пошуки Богом забутого Трачимброда. Десь там, на Волині мешкає жінка, що під час війни порятувала Джонатанового діда.

Роман, може з огляду на національність сюжету, викликав симпатії в читачів та навіть критиків. Принаймні кілька нагород Фоер здобув. Чого не скажеш про екранізацію, що стала справою рук популярного актора й водночас режисера-початківця Ліва Шрайбера. Навіть попри оригінальний мікс з героя-гобита Елайджу Вуда, етнічних музиків Гоголь Борделло та музику шрупи «Ленінград».



Що й казати: Україна в Ліва Шрайбера вийшла м’яко кажучи фігова. Зйомки малобюджетної стрічки відбувались в Чехії. Стереотипну батьківщину сала та антисемітизму намалювали усіма барвами безглуздості, пошкодувавши навіть кількасот доларів на вояж до натурного об’єкту. Хоч хтось там із знімальної групи згодом стверджував, що в Україні бував, тож життя бачив.

Полями та лісами, від Львова до Одеси дивакуватий онук з української гоп-компанією їде в «сраний Луцьк». Пречудові шосе змінюються балканськими пейзажами, так само мало подібними на волинські простори, як і шосе на волинські дороги.



Пильні глядачі навіть помітили мило та крем для рук в поїзному туалеті, що остаточно відірвало авторів фільму від українських реалій 1990-х. Втім, це не завадило режисеру понапихати в стрічку чорнушних сцен з покинутими внаслідок незалежності хатами чи бомжеподібними готелями.

Зрештою, «Сяйво навколо» приковбасило і мене. Восени 2006-го, переглянувши той шедевр, я негайно настрочив кілька «теплих» слів до свого ще підліткового бложика. П’ять років потому я вирушив на власні пошуки Трохимброда.

*. *. *

Власне така транскрипція правильніша, особливо з огляду на версію походження назви містечка. Поселення заснували євреї в 1835-му за велінням російської чи то царівни чи то княгині Софії. За що українці все життя звали містечко Софіївкою, а поляки — Zofiówka.

Рік за роком містечко росло, на кінець століття тут мешкало понад півтори тисячі жителів. За Польщі, до початку Другої світової — біля трьох. Діяли сім синагог, школа і все таке. Потім прийшли нацисти. В Трохибродське гетто навезли євреїв із сусідніх сіл. А в 1943 гетто ліквідували.

У масових розстрілах брали участь і поліцаї, які на українській Вікі називаються особами «неєврейського походження», а на російській прямо, «українцями». Втім, деякі українські родини допомагали євреям тікати, за що карателі стратили ще й чимало наших.

Штетль (єврейське містечко) та кілька сусідніх сіл було повністю знищено. Вижити вдалося 30-40 євреям. Один з яких і був дідусем автора та головного героя книги.

*. *. *

— Софіївка? Та ж там нема нічо, — каже нам бабця із сусіднього села Клубочин. — Лише могилки та поле. Та й не знайдете ви певно. Бо треба лісом стежку знати. Може б провів хто.   

Жіночка, чиї батьки чи то рятували, чи то розстрілювали євреїв сумно дивиться нам услід. Мій рафік захитався горбами, тримаючи курс на невідомо ким поставлену точку на гугль-карті.



Та скоро глибока колія слабопрохідної дороги крізь торф’яники поставила нашу експедицію під питання. Навіть не знаю, що би вдіяв на нашому місці Елайджа Вуд — в його мандрах до Трачимброду вела добре асфальтована дорога.
  
На щастя, несподівано нам трапився місцевий житель, котрий незнамо що забув у волинських болотах. Карколомними поворотами через болота та ліс їхали ми слідом за його авто. Та раптом, десь у глушині, стали.

— Приїхали, — напівжартома ми неспокійно споглядали за діями незнайомця. Тим часом наш дядько вийшов з машини, відкрив багажник та почав... збирати рушницю.



Та ні, нової трагедії цього разу Трохимбрід не зазнав. Навіть качка, яку мав намір вполювати наш провідник, залишилась живою. Ми рушили далі.

— Ось вони, могилки, — ми стали у полі, край лісочка. — Одна і друга. Більше тут нічого нема.

Кіношний Трохимбрід, як і все в тому фільмі геть не подібний на справжній. Одинока хатинка посередині соняшникового поля. А-ля Куштуріца.

Направду, крім двох меморіальних плит про містечко не було навіть натяку.



— Я ще застав школу та кілька хаток, — дядько сів навприсядки та закурив. — Але вже років з 30 тут все отак. Ще була біда, золото тут шукали. Щораз бачив ями та людей з тими от штуками, аби метал у землі бачити. Євреї ж бо не бідні тут мешкали. Та вже й з тим заспокоїлись.

Дядько кинув недопалок та підвівся. — А ви тут ще довго будете?

— Чого ж довго, поїхали.

*. *. *

Джонатан Фоер приїхав до Трохимброда, аби знайти жінку на ім’я Августина, спасительку діда. Ми ж не знайшли нікого. Лише вітер гнав до лісу чорний пил, а може попіл торф’яних боліт.



Джерело