Для чого говорити… (про реакцію журналістів у контексті відомого флешмобу)

Швидкість поширення історій під хештегом #ЯНеБоюсьСказати, який запустила редакторка журналу «Жила», голова громадської організації «Студена» Анастасія Мельниченко, можна порівняти хіба з благодійним марафоном #IceBucketChallenge.

От лише реакція суспільства на них – різна. Це й зрозуміло: по приколу вилити відро води на себе куди веселіше (можна і не знати про справжній зміст крижаного «душу»), ніж читати жорстоку правду. Це як із війною: на Сході України вона є, а в інших областях – салюти. Мозок блокує негатив, мозок хоче ілюзій.

А відомо: якщо хочеш ілюзій, то починаєш шукати контраргументи, говорити про недоцільність таких дій, поширювати «смішні» меми й «умнічати» на зразок «не говорити треба, а діяти». Нічого нового в цьому світі і я навіть не реагувала би, якби не дописи знайомих мені журналістів.

Тож моя черга і #ЯНеБоюсьСказати…

«Жіноча» справа?

Відомий у волинському медійному просторі медіа-менеджер, а нині - головний редактор новоствореного інтернет-видання «Волинь24» Юрій Ричук на своїй сторінці у Facebook написав: «Кілька днів тому Ольга Магас (журналістка «Таблоїд Волині» - авт.) просила мене «з чоловічої точки зору» прокоментувати цей флешмоб. Я сказав, що його жінки повинні коментувати. Що я його, чесно кажучи, не зовсім розумію. Що це загалом якась така «женська» штука. Ну от: Людмила Яворська дуже кльово усе це прокоментувала».

Облишмо поки Людмилу Яворську й поговорімо про «женську» штуку. Так у світі повелося (як співає «Плач Єремії»), що жертвами насильства, не лише сексуального, були й залишаються переважно жінки і діти як істоти фізично слабші чоловіків. І коли мова заходить про гендерну рівність, то автоматично вважається, що то теж «жіноча» тема. Про те, від кого виходить насильство і дискримінація, чомусь у суспільстві зазвичай замовчується.

Ніби й не існує матеріально втіленого кривдника. Тож якщо ти вже й стала жертвою насильства – мовчи: сама винна, з «порядними» жінками такого не стається. І тут мені пригадується затерта до дірок приказка «Хто винен? – Невістка! Бо ж он її плахта висить».

Чому ця тема – не лише «жіноча», пояснює на Громадському просторі Джексон Кац – всесвітньо відомий активіст руху проти сексуального насилля, педагог і режисер. Варто прочитати всім.

«Скиглення» нічого не дасть

У невеличкому блозі на сайті «Волинь24» журналістка Людмила Яворська написала, що «то не флешмоб, а масовий психоз скиглення», при цьому зауваживши, що прочитала лише кілька дописів.

А свій висновок аргументувала дуже вже традиційно – в тому ж контексті «невістка винна». Тобто неосвітлені вулиці й чоловіки із відчуттям вседозволеності – то не проблема суспільства, то проблема самої жінки.

Уже в коментарях на Facebook Людмила зауважила, що, на жаль, «українці вміють організуватись навколо «апагаваріть», і так рідко доходять руки до справ». І в цьому вона дещо права, крім одного і найважливішого: жінки і чоловіки, котрі писали свої історії, не скиглили…

А питання, як бути з дітьми – дуже багато жертв зазнали насилля саме в період підростання й формування тіла – загалом залишилося без відповіді.

Журналіст ІА «Волинські новини» Іван Савич у матеріалі для «Texty.org.ua» зазначає:

«Українки потерпають набагато менше від сексуального чи фізичного насилля, ніж жінки країн-членів ЄС. Про це свідчать соціологічні дослідження. Такі дані різко дисонують із масовістю розповідей про сексуальне насильство у Фейсбуці, які публікують жінки під хештегом #яНеБоюсьСказати». По-перше, зроблено некоректний висновок, а по-друге, дані досліджень щодо сексуального насильства – це ще не показник, бо жертви, уже по замовчуванню тавровані суспільством, найчастіше мовчать.

Цим флешмобом про сексуальне насильство заговорили ВПЕРШЕ, ЗАГОВОРИЛИ ВГОЛОС… Дуже багато жінок і чоловіків УПЕРШЕ дізналося, яким різноманітним буває насильство і що те далеке в дитинстві, яке приховав мозок, – теж було насильством.

І вдавати, що проблеми не існує, або розповідати, що її треба вирішувати не так, а інакше – цинічно. Бо за аналогією, якщо журналістів б’ють під час виконання професійних обов’язків, пошкоджують техніку, відкрито хамлять і погрожують – то вони теж самі в цьому винні, «не треба було пхатися, куди не треба». І краще мовчати, бо доженуть і ще раз дадуть.

Але ж саме НЕмовчання і дозволяє привернути увагу до проблеми. Це один із найважливіших кроків до її вирішення. Немовчання окремих журналістів, медійних організацій таки змусило правоохоронні органи порушувати кримінальні справи за 171 статтею (перешкоджання професійній журналістській діяльності), а не «шити хуліганку». Чим усе закінчується – то інша справа, але прогрес очевидний.

Межа між професійним і приватним

Усе це я до чого… Безперечно, кожна людина має право на власну думку. Соцмережі – хороший для цього майданчик… Але наскільки він може бути приватним? Якщо ти журналіст, тебе й читають тому, що ти – не просто Вася Пупкін, а людина відома в певному середовищі саме завдяки своїй професійній діяльності. Межа приватного і публічного дуже тонка, тож висловлювати свою думку варто максимально коректно.

І показовим тут є коментар заступниці редактора з питань маркетингу газети «Вісник і К» Наталки Толмачової під згаданим вище постом Юрія Ричука:

«Я теж написала про свій досвід. і не тому, щоб комусь поплакатись – я те все давно пережила і живу собі далі. а тому, щоб хтось інший не переживав такого. якщо вам зручно мовчати – мовчіть. якщо зручно кидати в когось каміння, бо вони кажуть те, що вам не хочеться чути – кидайте. але зважайте на наслідки, ви ж бо себе як ЗМІ позиціонуєте, тобто берете на себе відповідальність за те, що кажете».

До речі: ви помітили, що при подачі заявок на різноманітні тренінги, семінари, школи тощо вас просять у анкеті вказувати id соцмереж?

Чому насправді виник флешмоб

Ми виховуємо дівчаток принцесами і берегинями, а хлопчиків – мачо і козаками. «Ти ж дівчинка» – звучить скрізь і завжди, де треба дати здачі однокласнику, який смикає тебе за коси або чекає в засідці за дверима, щоб полапати за груди. «Ти ж дівчина» – кажуть тобі, застерігаючи не ходити темними вулицями, замість того, аби ті вулиці освітлити.

А потім домагання з боку чоловіків сприймається як норма – звернули увагу на мене, значить я сексуально приваблива. Журналістка «Громадське.ua» та «Української правди» Катерина Сергацкова написала:

«У меня не было историй с изнасилованием или принуждением к сексу, но было множество случаев, когда незнакомый или малознакомый мужчина хватает тебя за руку, или за талию, или за бедра, считая, что мое личное пространство ничего не стоит, а когда я начинаю его, пространство, защищать,в его глазах превращаюсь в стерву. Когда с тобой происходят такие ситуации, ты обычно не рассказываешь о них никому, пытаешься забыть и подавить чувство брезгливости. А потом это происходит снова.

Нет, подождите, пока писала, вспомнила историю домогательства. Но рассказать о ней не могу. Просто не могу. Это чувство, когда тебе кажется, что виновата ты в этом сама, а не человек, который решил, что это нормально - силой заставить с ним спать.

Не знаю, как столько женщин смогли и продолжают рассказывать про это. Но это нужно, очень нужно».

Свою історію про насильство я розповідала не раз, бо не вважаю, що про це варто мовчати. На мене напав школяр чи то студент у юнацькій бібліотеці серед білого дня. Й оскільки давати здачі бажаючим посмикати за коси або торкатися мого тіла навчилася ще у школі, то й у цьому випадку справилася. Але питання до тих, хто каже, що «сама винна»: то не треба було йти в бібліотеку?

«В сухом остатке мы имеем много смелых женщин и еще больше трусливых, привыкших к вечному агрессивному самооправданию мужчин", – написав Дмитро Раєвський на «Політичній критиці». Він іще багато чого розумного там написав, почитайте...

Тому я й кажу: цей флешмоб – то не тільки відкрита рана суспільства, то його лакмусовий папірець. І кожної окремо взятої людини.

П.С.: Аби знати більше про флешмоб #ЯНеБоюсьСказати – читайте коментар і поради психолога Олени Редчиць на «Українській правді», експерток у сфері психології, соціології та гендерних досліджень – на «Комерсанті», «ВВС.Україна», ONLINE.UA, дуже багато – на «DeutscheWelle».

Якщо кому бракує знань про те, яким буває насильство – перегляньте відео, поширене Forbest.Україна.

(Написано для видання "4 влада")