У храм торгівлі в… небрендових трусах

Знаєте, що мене дивує в першу чергу, коли повертаюсь додому з-за кордону?

Те, що на перших порах відчуваю себе ідіоткою. Відчуваю себе некомфортно аж доти, доки сама не перестаю вітатись у магазинах, поки не перестаю всміхатись, поки не стаю такою, як більшість.

А я не хочу переставати. Не хочу.

Чому до цього часу продавцям так важко вітатися з клієнтами?

Я за звичкою усміхнулась і добриденькнула, а у відповідь важко здивований погляд продавчині ледь мене до підлоги не причавив.

На виході – та ж ситуація. Відчуваю себе ідіоткою.

Зайшла в магазин «Том Тейлор». А-а-а-а... Дівченята, яким плюс-мінус 25, не вітаються, обличчя сповнені презирства і оцінюючий погляд – ти ващє хто така? І я з жахом згадую, шо на мені труси небрендові, а я прям в храм торгівлі ввалилась… в небрендових трусах... Ідіотка, хіба ні?

На цілий магазин я єдина клієнтка, а їх троє – ніхто не підійшов, не запитав нічого. Зате одна стала збоку від мене і щось почала семафорити іншим, киваючи головою на мене. Я пішла по ряду дивитись на речі – так те чудо чогось побігло переді мною і почало поправляти блузки на вішаках, не даючи мені їх навіть роздивитись... І знову на щось киває за моєю спиною. Чи хотілося мені вже щось там купити? Хотілося чимшвидше звідти вийти. Чому лажають вони, а ідіоткою відчуваю себе я?

Так, я розбалувана закордоном. Але хіба то погано? Хіба погано, коли в будь-якому кафе-магазині до тебе вітаються з усмішкою? І проводжають тебе так само – з побажанням хорошого дня? Бо, може, люди розуміють, що якщо ти не купив нічого сьогодні, то ти можеш купити через місяць, можеш стати постійним клієнтом, можеш залишити хороші чайові, можеш… Та багато чого можеш, звідки ж знаття, ким може виявитись наступний покупець чи клієнт?

А, може, людям просто приємно всміхатись і отримувати усмішки у відповідь... Чесно, за весь час в Греції мені лише кілька разів не всміхнулись в магазині. І я більше туди не ходжу і чайові залишаю в іншому місці: конкуренція – штука серйозна. А тут, куди не повернись – повні презирства обличчя продавчинь, так, нібито кожна з них, як мінімум, власниця того бутіка, а як максимум – ще й невістка якогось ротшильда...

Так, можливо, за місяць я перестану реагувати і незручно себе відчувати, але якого дідька треба звикати до поганого? Тільки тому, що все фігово, всі виживають і нема причин радіти? Так, може, саме тому й треба хоч усмішкою підтримувати одне одного, раз ми всі на цьому кораблі в жахливому штормі економіки та політики?