Для мене він живий

На раптову пропозицію журналіста написати про Миколу Романюка я необачно погодився відразу. Бо спершу видавалося, що все дуже просто. Але вже враyці у мене була купа причин, чому не можу цього зробити. Та минув іще день, і я все ж пишу ці рядки.

Чому зробити це так не просто?

Бо у якийсь момент усвідомлюєш, що ти пишеш про пам'ятник.

Микола Романюк у бронзі... Відомий бізнесмен та політик. Погляд спрямований у далечінь. Роки народження і смерті. Вулиця у Луцьку очікує свого перейменування...

А для мене він – живий. І не бронзовий. Я все ще пам'ятаю потиск його долоні, місцями зашкарублої від сільської праці.

Я не хочу писати про пам'ятник.

Я буду нещирим до Його пам'яті, якщо додам єлею у парадний портрет. Його образ – глибший.

Іноді, у снах, ми все ще сперечаємось. Та й з чверті століття, відведеного нашій дружбі, ми рік не розмовляли. Така правда.

Ми разом випили цистерну горілки і скурили вагон цигарок.

Коли ми познайомились, ми були з різних світів і дратували цим один одного.

Вже два роки я не вітаю Його з Днем народження.

І мені дуже Його не вистачає...