Ми врятували одна одну

Наша щаслива історія починалася геть сумно.

Минуло кілька тижнів, як ми втратили нашу любу собачку Ронічку, і ніщо не могло мене розрадити. Позаяк морозильник був заповнений м’ясом для неї, вирішила допомогти КП «Ласка», бо почула, що їм зменшили фінансування.

Перше враження – важке. Складно дістатись, чимала територія, яка хоч потихеньку й облаштовується, але роботи – непочатий край. Натомість дуже привітні люди, які турбуються про тварин, створюють умови в міру сил та можливостей – зразу ясно, що переймаються ними, як своїми власними.

Розговорилися з пані директоркою, розповіла свою історію, показала фото. На що вона мені повідомила, що у них є бородата пані, зовні подібна до моєї бідаки – уже немолода вельштер’єрочка.

Спершу мені навіть дивитися не хотілось – вони усі заслуговують уваги, там дуже багато гарних собак, неможливо зупинити погляд на комусь одному. Та й не була впевнена, що сім’я підтримає моє рішення, бо ж усі любили Роньку, в усіх був шок і стрес, і травма…

Але поки йшла й дивилася у їхні очі…

Особливо мене розчулив один незрячий високий пес, ще молодий та жвавий, який настільки чітко реагував на звук – якби не було явних ознак його сліпоти, я ніколи б не запідозрила, що він не бачить.

Проте, зачепившись за такий милий серцю типаж, я до неї таки підійшла.

Це була активна, але дуже занедбана собачка. Звісно, усім тваринам життя на вулиці не на користь, але довго- чи жорсткошерстим це особливо дається взнаки. Її лікували від кон’юнктивіту, шкіра була уся в струпах, проте вона була жвава та дружня до людей. Я глянула на зуби, аби хоч приблизно прикинути вік – два передні нижні вона уже «з’їла». Але, судячи з того, яким вона була опецьком, годували собак тут добряче. Ми познайомилися та розійшлися.

Воно й не дивно, що ця собаця ніяк не полишала моїх думок. Я розуміла, що їй потрібен догляд, краще – догляд людини, яка має досвід тримання тер’єра. Я розуміла, що через вік у неї дуже мало шансів знайти сім’ю, а якщо вдарять морози, цю зиму вона може й не пережити. А ще вона була маленькою копією Ронічки…

І якщо мені погано від такої втрати, то чому я маю відмовитись від того, аби допомогти комусь, хто потребує допомоги? Може, і мені від того стане легше? Може, це доля?

Звісно, я її забрала.

Вона отримала ім'я Джина.

Ми врятували одна одну.

Знаю, що люди, які втратили чотирилапого друга, дуже часто відмовляються брати іншу тваринку – мовляв, перший був особливий, я нікого так не любитиму, я не витримаю ще однієї втрати…

Насправді все це так. Наступний собака чи котик, чи будь-хто, кого ви наважитеся прихистити – він не загоїть рану, не притлумить біль втрати чи не поверне той благословенний час, але дозволить вам знову відчути те неповторне тепло, на яке здатні тільки вони, ті, хто люблять нас безумовно.

Він не замінить втраченого, але наповнить своєю присутністю той порожній куточок серця, у якому інакше накопичиться туга і смуток. Він примирить із тим фактом, що все змінюється, все, що приходить, повинне піти, і усі ми рано чи пізно повинні будемо йти – і варто прийняти це, не розгубивши того світла, яке усе ще горить в нас поки.

Він об’єднає усі ті спогади, усю ту любов – і саме її ви бачитемете у тих бешкетних, сердитих, веселих, нетерплячих, хитрих, сумних підсліпуватих очах, ви бачитимете любий погляд усіх своїх вихованців водночас. І відчуватемете присутність їх усіх – саме зараз, отут, разом.

Беріть тварин, беріть з притулку, навіть якщо у вас є сотні аргументів цього не робити – вони не встоять перед бажанням зробити добро і відчути радість. А це головне, що насправді варте.

Тож нехай у вас розпочнуться свої щасливі історії.

Це Роні

А це Джина