Організуйте надійний тил для поліцейських!

Це звернення присвячується сім’ям патрульних, які чекають своїх членів родини з патрулювань.

Як усе починалось унашій сім’ї?

Коли почався набір до нової поліції, нашому сину було всього 3 місяці. Чоловік пройшов перші етапи відбору і потрапив на навчання. Ми проживали у м. Біла Церква, це 80 км від м. Київ. Зрозуміло, що щодня він не буде їздити на навчання, і тому він оселився в столичному гуртожитку. На той час сину уже було 5 місяців.

Навчання було дуже виснажливим, і кожні вихідні він не міг приїжджати додому. Я з сином бачила його 4-6 днів на місяць. Так тривало 3 місяці. Як дружина я підтримувала свого чоловіка, але мені краялося серце, коли він брав маленького синочка на руки, а той плакав, що якийсь чужий дядько бере його. І чоловіку, звісно, також було боляче, але потрібно було обирати.

Ті матері, в яких є маленьк ідіти, чи коли вони були маленькими, зрозуміють мене, що таке бути тижнями одній з дитиною, коли чоловіка поруч немає, коли дитина хворіє, коли тобі просто потрібна ця підтримка, а ще й коли не вистачає грошей, тому що тих коштів, що платили під час навчання чоловікові, ледь вистачало самому йому.

Це був дуже тяжкий період, були зриви, були сварки, але він завжди говорив: « Потерпи, все зміниться, коли поліція запуститься!».

І ось - довгоочікуване 4 липня 2015 року – присяга! Скажу чесно, я стояла й плакала, тому що була настільки горда за свого чоловіка, що він стоїть в числі тих перших патрульних, на яких покладена тяжка і важлива місія – запустити реформу. Тієї ж ночі чоловік заступив на патрулювання, і я зрозуміла, щонавчання – це був лише початок.

Зрозуміло, що додому він приїжджав так само - кілька днів на місяць, і він знову говорив: «Потерпи, все зміниться, поліція тільки запустилася, ще кілька місяців, і буде все добре»!

Я знову взяла себе в руки, налаштувала, що це справді буде так, але… Через місяць чоловік зателефонував і сказав, що його відправляють в командировку в Харків, що він не може не поїхати, оскільки це і кар’єрний ріст, і більша заробітна плата, що він старається для сім’ї, що він хоче, аби ми ні в чому собі не відмовляли.

Він сказав, що як тільки влаштується, то одразу забере нас в Харків.
І знову взяла я себе в руки, сказала чоловіку, що він молодець і що я з ним. Коли він поїхав, було дуже тяжко розуміти, що він так далеко від тебе, це не 80 кілометрів, що сів і поїхав, було тяжко знову, що дитина його не бачить взагалі!

Ми з фотографією нашого тата лягали і прокидались, ми щодня посилали йому фото та відео, де перші кроки дитини, перші слова. Я по радіо замовля лачоловікові пісню, щоб підтримати його, бо йому було ще важче за нас!

З його розповідей – він часто спав в кабінеті, щоб не тратити час на дорогу з роботи і на роботу, а роботи було дуже багато, оскільки Харків - одне з найбільших міст України.

Я налаштовувала себе на переїзд у Харків, дивилась через он-лайн камери місто, шукала квартиру і паралельно готувалась до Дня Народження синочка, йому виповнювався рік. Тато нам зробив сюрприз – приїхав за тиждень додому, але приїхав не в гості: його знову перевели в Київ. Але перевели на таку посаду, щовихідних знову не було.

І я, звісно, його підтримала й зрозуміла! Але, скажу чесно, терпець уже вривався! Тому що майже рік я сама виховувала дитину, день у день. Звичайно, дуже допомагали батьки, за цевелика їм подяка. Але батьки батьками, а от чоловіка і батька нам з сином не вистачало.

Я вже не знала, щокраще, мені уже не хотілось тих 8 тисяч гривень заробітної плати чоловіка, коли його немає поруч, я навіть чекала, коли його звільнять за щось, тому що мені так набридло бути одній і чекати його вдома, мені так набридло хвилюватись за нього, коли він на патрулюванні, я йому телефоную, а він не бере трубку. І що думати, що робити? Це було та і є дуже тяжко.

Але я розуміла одне – це його покликання, це його професія, хто, як не він, комусь потрібно робити цю небезпечну роботу. І я знову брала себе в руки й чекала. І ось, нарешті, хороша новина – його призначили працювати у місто Луцьк.

Я сказала, що одразу їду з ним, що чекати ще місяць-два не буду, зібрала речі, залишила батьків, друзів, все і всіх і поїхала за чоловіком.
Перший місяць було дуже тяжко: ні знайомих, нікого, а ще й дитина захворіла. Я хотіла додому, тому що сиділа вдома сама з сином, а чоловік зранку до вечора був на роботі, за вікном зима, о 17 годині вже темно, немає навіть з ким поговорити.

Але пройшов час, з’явилися знайомі, настала весна, потім літо, чоловіка призначили начальником Патрульної Поліції міста Луцька, уже все якось налагодилось, до позавчорашнього дня…

Я приготувала вечерю, чекаю чоловіка, він прийшов додому, і тут телефонний дзвінок з Міністерства – посилений патруль по всіх містах, спати мінімум годин, весь час на роботі. Він сів, повечеряв за 5 хв і поїхав на роботу.

З того часу пройшло більше 20 годин, що я його не бачила, ніч і потім день провів на роботі. Коли він поїхав, я увімкнула новини. Був саме сюжет про патрульних, і не один. І мені стало дуже образливо, що вони насправді так стараються, віддаються не на 100, а на 200% роботі, весь серпень вони працюють без вихідних, тому що свята – посилений патруль, що вони жертвують своїми сім’ями, дітьми, проведеним часом з сім’єю.

І не тільки в мене така ситуація, а в більшостіп одружніх пар, де є працівники патрульної поліції.

Не всі витримують такий графік патрульного, та й ефективною не може бути робота, якщо в сім’ї негаразди. Ось сьогодні, 1 вересня, діти багатьох патрульних також ідуть до школи, зокрема в 1 клас, але не з усіма школярами будуть їхні батьки, бо вони – на службі.

Але ми повинні зрозуміти їх! Саме тому звертаюсь до дружин чи чоловіків поліцейських, до дітей, до батьків – давайте підтримаємо наших патрульних, вони перші, хто роблять реформу в країні, вони щодня наражають себе на небезпеку, і це все заради нас з вами – щоб ми спокійно ходили по вулицях, щоб не було старої системи міліції, щоб нарешті вся Україна змогла з гордістю заявити, що поліція змінила країну на краще!

Шановні сім’ї поліцейських нашої держави, підтримайте членів своєї родини, зробіть їм справжній тил, і коли одна маленька сім’я стане міцнішою, то і стане вся система міцною й країна загалом. Завжди кажуть, якщо хочеш щось змінити – почни з себе!

А жінкам-патрульним я б пропонувала встановити великий пам’ятник у столиці, оскільки вони взагалі роблять неоціненну роботу – вони і матері, і жінки, і патрульні, - велика вам повага, а ваших чоловіків я не прошу терпіти, а наказую терпіти вашу тяжку роботу (хоч, можливо, і не маю на це права)!

Приклад цьому і Хатія Деканоїдзе – жінка, матір, на чолі такої великої системи, такої реформи, просто немає слів! Її дитина також майже не бачить маму, але вона робить велику справу на благо країни, на благо нас з вами. Я сама працювала керівником і знаю, як тяжко керувати 120 людьми, а тисячами – набагато важче.

Миру та поваги в усі сім’ї! Дуже хочу, щоб мене зрозуміли правильно та почули. Дякую всім поліцейським за ваш труд на благо країни!

З повагою
Ірина Вовченко, дружина начальника Патрульної поліції Луцька