25 доларів за годину, 100 - за ніч. Історія луцької сутенерки. ЧАСТИНА ДРУГА

Після трьох ходок за грати. Після наркоти і повій. Після бандитських луцьких буднів. Після дитинства в «дєтдомах», психлікарні та інтернатах… Вона знайшла в собі мужність розказати про себе. Аби застерегти від цього інших.

Хтозна, як би склалася її доля, якби не... У її житті було багато ЯКБИ НЕ. Так багато, що нині вона відверто говорить про те, від чого волосся дибки. Говорить тільки за умови, що я не показуватиму її обличчя і не називатиму імені. Тому тут вона буде Надя. А направду її обличчя знає пів-Луцька. Достатньо хіба сказати лишень, що вона - та сама Мама Чолі...

Її історія варта книжки. Мама Чолі - так (за іменем героїні дуже популярного у 90-ті серіалу «Просто Марія») нарекли чи не найвідомішу луцьку сутенерку. Мама Чолі до цих пір знає багатьох із впливових волинян. Декому з них вона постачала повій партіями. Декому – дуже відомому… Вони до цих пір «на ти» з «мєнтами». «Мєнтам» повій постачала безплатно. Востаннє вона сиділа за торгівлю наркотиками. Сама ж вважає, що посадили її, аби прикрити рота тій, котра могла щось знати про скандальне вбивство начальника луцької поліції Швачки.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: ПРОСТО МАМА ЧОЛІ, ІСТОРІЯ ЛУЦЬКОЇ СУТЕНЕРКИ. ЧАСТИНА ПЕРША.




Доросле життя для Надії почалося у 18-ть. Саме стільки їй було, коли вперше сіла за грати. Так мало статися, каже вона нині. Розпробувавши наркотики в інтернаті, вже поза навчальним закладом Надя не могла (а може, й не хотіла) з ними зав'язати.

З мамою стосунки не складалися. Як Надя повернулася з інтернату, вона часто її била.

«Лупасила мене як сидорову козу. Часом ще й моїм всім (братам і сестрам - авт.) перепадало. …А я знаю чого?! Інших дітей не била. Може, того, що я весь час з дому втікала, як менша була».

Пробувала працювати: пішла на плодоконсервний в Луцьку. Потім поїхала в Херсон. А у 1980-му Надю вперше судили. На питання, як потрапила за грати, вона відповідає більше мовчанкою.

«Торгували?» - запитую.

«Нііі… Ти що? Торгувала я вже потім, то третій раз. А-а-а, згадала: я за драку попала. А тоді мені пришили ще кражу. Коротше - розбій. “Ну, ладно. Шийте”, - думаю. Що ж уже... П’ять років тоді дали. Мені було 18».

Сиділа в Дніпродзержинську (нині Кам'янське). Рідня наче викреслила її із життя: не те, що не пробувала витягти Надію з-за грат, але навіть не провідала жодного разу за ці п’ять літ. Але Надя, загартована важким дитинством, на зоні себе ображати не давала. Бо «з характером», а там, каже, «це головне».



У 85-му вона вийшла. За іронією долі, влаштувалася на роботу в той заклад, який став її останнім прихистком нині – в луцький геріатричний будинок. Сусідка допомогла, а потім сама ж і «здала», бо всім у пансіонаті розповіла, що Надя сиділа.

Санітарка з тюремним минулим старалася працювати ревно. Завжди прибирала чисто. Не пила, запевняє. Але недруги згодом (а як дізналися, що сиділа, то тим паче) почали підкидати пляшки в диван. В одного діда пропали гроші – одразу стали кивати на Надю, хоч клянеться, що не брала. Тому одного дня Надія таки пішла з геріатричного.

Почалося вільне життя. Молодість. Радянський союз ішов на дно. І жити «на дні» було і просто, і легко. Тим паче неодруженій юнці «з характером».

То було в готелі «Україна». Місці, де на той час відбувалося багато цікавого. І не тільки з Надею.

«Він хотів мене як жінку. Я вже потім це зрозуміла… - згадує Надя один із найяскравіших епізодів свого тяжкого минулого. - Я ж дурна була, цими дєлами ще не займалася. Дівчиною взагалі ще була, єслі чесно. І видно, він хотів зі мною щось закрутити. Завів мене в готель. У мене там сестра працювала, то я й пішла. Звідки було знати, що там з дівчатами роблять? Я собі своє думаю. Посиділи ми з ним. Я не пила зовсім тоді. Купив мені “Буратіно” (вода така була) і пірожино, і коробку цукерок… Потім пішов у ресторан щось ще купити, а я дивлюся: а в нього стільки дєнєг лежить. Я й витащила звідти собі 50 рублів».

Каже, глянула – і зразу уявила, скільки солодощів можна за них накупляти. З дитбудинку і дотепер вона готова багато віддати за солодощі. З тими грішми найперше пішла навіть «не за наркотіком, а іменно за вкусняшками». А ще – шніцеля купила. Бо чогось дуже любить шніцелі…

Кавалер з готелю зразу зрозумів, що у нього вкрали гроші. Знайшов Надю. Хотів бити, але вона сама попросила викликати міліцію. Сама ж міліції у всьому зізналася. І сіла на 3,5 року.



Після другої зони аж у 35 вона вийшла заміж. Першого чоловіка зустріла в Луцьку, але був він родом з Донецька Ростовської області.

«По дєлам приїхали, а тут получилася якась передряга, і я помагала їм гроші вернути. Прожила п’ять років і покинула, бо пив», - згадує.

Другий чоловік теж зловживав алкоголем. Хоч був таксистом, але «більше пив, ніж їздив». Хотіла зробити все, щоб «не бухав», зізнається тепер. Хотілося сім’ю, як в людей. Навіть квартиру заради нього свою продала, бо «мав проблєми». Перебралася в інший район міста, відтоді житло весь час доводилося винаймати. Але і цього разу сімейного щастя вистачило на років сім…

«І приїхав якось Колька на Стрілецьку – й понєслось… Я їх не набирала, вони самі до мене йшли», - це вона про те, як почала торгувати повіями у Луцьку.

Тоді, наприкінці 90-х, у Наді з’явилося прізвисько Мама Чолі. Саме за ним її знають і досі. Мама Чолі – чи не найзнаменитіша луцька бандерша (сутенерка). Працювала у готелі «Лучеськ» на проспекті Відродження.

«Карочє тут в “Приватбанку” (а офіс банку був по сусідству із готелем - авт.) працював один шофер Колька. Він все з Оксанкою ходив. Покликав якось мене і каже: “Надь, ти тут все знаєш, тебе всі знають (він мав на увазі клієнтів). Дивись, сама собі заробиш і їй тоже. Бери по 25, як дєвки беруть за годину. Дєвкам даєш, а остальне – собі, ще там на кришу щось... Отак при ній все мені розказав», - згадує.

Надія подумала – і погодилася. З кожного заробітку брала 10 відсотків собі й щось «на кришу».



Починала з однією Оксаною. Година з луцькою повією тоді вартувала 25 доларів. Ніч – сто. Помалу розходилися чутки про гарні заробітки – і до Мами Чолі стали проситися й інші дівчата. Більше семи собі не брала.

Приїжджі дівчата, які працювали у Мами Чолі, мешкали в окремій квартирі. Так було зручно. Коли клієнти замовляли їх, сутенерша їхала на квартиру, збирала там всіх дівчат. Часто там клієнти чи їх представники і обирали собі повій.

Дівчата були гарні. Сутенерка не любила повій, які могли випити і вживали наркотики.

«Вони то мене дурили і думали, що я не розбираюся. А я ж то все вже це пройшла давно і прекрасно бачу, коли вона колеться… Бо ж і простітутка має бути нормальна. Я їх не грузила ніколи, не ображала, завжди за них заступалася. Тому вони в мене і трималися. Навіть тепер їм нема за що мені дорікнути, бо я старалася по-людським з ними», - переконує колишня сутенерка.

Строго було хіба з медоглядами. Їх Мама Чолі курувала особисто. Мала знайомого у шкірвендиспансері на Івана Франка, який дзвонив і повідомляв, коли дівчата можуть прийти, а потім доповідав про їх стан здоров’я. Не підхопити якоїсь зарази – було надважливим. Тому всіх змушувала лікуватися раптом що.

В обов’язки бандерші входило спілкування з клієнтами.

«Підходить, допустім, до мене мужчина і питається, чи є дівчата. Я кажу: “Є”. І пропоную йому. Я вже там знала, хто з дівчат вільний, хто яка і так далі», - розповідає вона.

Гроші брала відразу. І винятково сама Мама Чолі. Бо бувало, каже, й таке, що дівчат дурили. Іноді повій били. Тоді Мама Чолі сприймала це як особисту образу – і «кликала своїх пацанів».

Пацани – це місцеві бандюки, які раптом що – готові були захистити Маму Чолі, бо її поважали. І за крутість, і за справедливість, і за те, що мала зв’язки.



Уночі луцькі повії, підопічні Мами Чолі, працювали безпосереднього в готелі “Лучеськ”. Саму ж сутенершу найчастіше можна було побачити у кафе готелю на 7-му поверсі. Там же, в барі, - й дівчата сиділи. Ще одне кафе було на 11-му поверсі, там теж працювали.

За словами жінки, яка кілька років займалася сутенерством у Луцьку кінця 90-х – початку 2000-х, в обласному центрі тоді було три місця, в яких можна було найняти повію. Традиційно – то найбільші місцеві готелі: «Україна», «Світязь» та «Лучеськ». З усіх трьох тільки останній наразі не працює – на реконструкції.

«У «Світязі» Зорян був. У «Лучеську» – я, – сутенерша перераховує на пальцях своїх «колег. – А в «Україні» вони самі всім займалися трохи, а потім там Лєнка була. Але в «Україні» простітутки були вже я вам скажу, то шо нада. Вищого класу. Там же дорога гостінніца».

Запевняє, що ніхто її не кришував. Мовляв, сама по собі працювала. І ніхто й не зачіпав.



Серед клієнтів Мами Чолі було багато відомих людей.

«І приїжджі, і мєсні. Міська рада, міліція, податкова… Вся верхушка. І то сто процентів. І навіть отой, як його…» - задумалася Надія.

Через кілька секунд вона таки видасть: серед тих, хто замовляв у неї повій – один із тодішніх керівників області.

«Він завжди присилав якусь жінку. Не знаю, як звати. Але одна та сама ходила. Якась його прибліжонна… Ми з нею домовлялися, вона замовляла і зразу ж розраховувалася. Отак тільки замовить, я вже їду до дівчат на квартиру. Там вона вибере – і на три години. Він завжди брав п’ять-шість дівчат і завжди на три години, не більше. А часом і раніше привозили їх. Мабуть, на компанію. Але молодці такі були й дівчат не обіжали».

Мама Чолі переконує: була знайома з покійним мером Антоном Кривицьким. Добре знала екс-мера Миколу Романюка, але не зі своїх сутенерських буднів, а винятково тому, що той, керуючи філією «Приватбанку», часто бував у ресторані «Лучеська», й не одне застілля разом пережили.

«Могла зайти до нього і сказати: «Колю, поможи». Й він би поміг, бо він такий був. Але я не заходила, бо старалася не використовувати свої знайомства наліво й направо», – зауважує Надія.



Серед особливих клієнтів – місцева поліція. Очевидно, «під покровом» луцьких правоохоронців і працювала Мама Чолі зі своїми дівчатами.

Траплялося, що міліція влаштовувала рейди у «Лучеську». Але всі вони закінчувалися нічим.

«Знаєте, як було? Роблять рейд, мене беруть, а дівчат немає. І от починають: туди-сюди, розпитувати... А я кажу: “Слухайте, що ви хочете від мене? Скажіть прямим тєкстом. Посадити? Садіть! Я вже йду! Що ще хочете?” І вони: “Ну...” Мовляв, грошей. Але я їм не платила. Говорю: “Сос*ть”, - сміється сутенерка. – І відпускали. А що він мені зробить? На якому основанії він мене взяв? Взяв, бо щось знає? Я теж багато що знаю і що?»

Вона не приховує, що мала знайомих серед луцької міліції. Із деким (міліціонером, якого вона називає Ольхою) навіть росла на одній вулиці й дружила.

«Хороші хлопці. Один і зараз робить у райвідділі на ГПЗ. Прийдуть, поговоримо, що там хочуть. Я їм канєшно дам. І дівчат вони не обіжали. Дєвкам накупляють всього», - згадує.

Міліції, каже, луцькі повії діставалися безкоштовно. Так би мовити, «абонемент».

«У них то називалося – суботнік. І то ще при Швачці було…» - додає Мама Чолі.

Швачка – прізвище, що зіграло особливу роль у фіналі драми про Маму Чолі. Але про це – далі буде…

***

Підполковник Сергій Швачка – одіозний начальник луцької міліції кінця 90-х початку 2000-х. Кримчанин, якого тодішній начальник обласного управління міліції Вячеслав Ходирєв запросив попрацювати на Волині й присадити місцевий криміналітет. У травні 2002-му був вбитий пострілом біля дверей під’їзду будинку, в якому мешкав. З ним, як не дивно, у Мами Чолі були хороші дружні взаємини і своя історія знайомства.

Саме через вбивство Швачки жінку потім довго «совали» на допити в міліцію. Слідчі вважали її людиною, яка могла знати більше, ніж інші… І саме через це, переконана нині колишня луцька сутенерка, її втретє посадили на зону.

(Далі буде. Про Швачку, третій строк, наркотики і те, чим живе скандальна луцька бандерша і про що мріє нині - у фінальній частині на «Волинь24»).

Олена ЛІВІЦЬКА.
Передрук заборонено.