«Побіг рятувати солдата, якому осколок розпоров живіт, і втратив свідомість», – волинський священник про капеланство і війну

У селі Княгининок Луцького району відбулася презентація книги «Капелани. На службі Богу і Україні».

Це видання Українського інституту національної пам’яті, що побачило світ наприкінці 2019 року. У ньому спогади військових капеланів різних конфесій, які від початку війни на Сході України здійснювали душпастирське служіння серед українських воїнів.

Серед 35 військових капеланів героями книжки стали волиняни: священники Православної церкви України Михайло Бучак, Олександр Вронський та Олег Дядюсь.

Уперше презентували книгу на Волині 12 грудня 2019 року. Нещодавно її представлення відбулося в селі Княгининок, де несе священниче служіння на парафії Свято-Покровської церкви отець Михайло Бучак, голова громадської організації «Військові капелани Волині».

«Хочу подякувати Богу за те, що я сьогодні волинський священник. Я сам з Тернопільщини, і Бог дав мені можливість бути на цій землі. Я вважаю, що це не випадково. Я сьогодні хочу подякувати Богу за ті моменти свого життя, які сьогодні можу згадати», – сказав, звертаючись до присутніх, отець Михайло.

На зустріч із ним прийшли старшокласники двох місцевих навчальних закладів: ліцею і загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. Участь у заході також взяли колишній політв’язень, засновник і впродовж багатьох років художній керівник хору «Посвіт» Ростислав Кушнірук, громадський діяч Богдан Шиба, голова Волинської обласної громадської організації учасників бойових дій, АТО та ветеранів військової служби «Захисник» Костянтин Байчук, директор луцької книгарні «Освіта» Олена Грінченко, педагоги.

Отець Михайло Бучак розповів присутнім про становлення капеланства на Волині і в Україні, поділився спогадами про Майдан, війну на Сході, роздумами про роль капеланства в сучасній армії.

«Ми їхали на позиції біля Донецького аеропорту, і по дорозі по наших машинах кидали камінням діти, – згадував священник. – А ми зупинялися і залишали пакунки з цукерками, фруктами, в принципі, з усім, що в нас було».

На переконання отця Михайла, капелани не кращі чи гірші за інших священників. Вони просто інші.

Не кожен священник може бути військовим капеланом. Один із священнослужителів якось сказав Михайлові Бучаку: «Напевне, якби ви мене під дулом автомата хотіли забрати на Схід, я туди не поїду». І це його право, вважає отець Михайло.

Водночас для військових капелани – це як інший світ, якого вони потребують, але самі не можуть реалізувати. «Тому з часом вони почали сприймати капеланів як своїх друзів», – каже отець Михайло. Він розповів історію, як серед ночі його будив солдат, аби посповідатися.

Військовий капелан – це теж людина. А на війні немає романтики, як у кіно. Тому навіть 40-50-річні можуть втрачати свідомість від того, що побачили. І такі випадки були й серед священників.

Про неймовірні, на перший погляд, історії з перебування на Сході, а також про те, чому чотири українські військові капелани занесені в розстрільні списки російських окупантів, читайте у прямій мові отця Михайла Бучака.


«НЕ КОЖЕН СВЯЩЕННИК МОЖЕ БУТИ КАПЕЛАНОМ»

«От сидить Ростислав Григорович (Кушнірук – С.Л.), згадуємо початок мого служіння. – каже настоятель Свято-Покровського храму отець Михайло Бучак. – Пам’ятаєте, я трошки був інший. І ви теж. Але наша війна за Україну ніколи не припинялася. Це була війна за українську мову, за українську ідентичність. Сьогодні, на превеликий жаль, немає моєї мами, яка відійшла у вічність. Але коли я спілкувався зараз із її сестрою, вона каже, що мама була проти того, щоб я брав участь у війні чи на Майдані. На що сестра мамі сказала: «Не чіпай його, бо вони, Бучаки, такі».

В мене троє двоюрідних дідусів загинули в Українські повстанській армії при переході через польський кордон.

Напевно, військове капеланство почалося в священників не в 2014 році. Воно почалося ще від народження українцем. Коли ми народжуємося українцями, тоді Бог може направити нас на певне служіння. Мені подобається вислів, що капелани не стають капеланами по своїй волі. Їх вибирає Бог. І вони або чинять супротив і не здійснюють свою місію служіння, або згоджуються з Богом, і тоді вже вибору інакшого немає.

Волинська земля – це земля, яка відігравала, відіграє і буде відігравати в історії України дуже велику роль. Саме тому, напевне, Бог сьогодні збирає на Волині дійсно людей, які люблять Україну. Сьогодні можна згадати і про народження УПА, і про те, що за статистикою на кількість населення, Волинь, на превеликий жаль, перша за втратами у російсько-українській війні.

Ми сьогодні можемо так само констатувати, і це визнано, що капеланський рух на Волині – один з найбільш потужних в Україні. Незважаючи на те, що територіально Волинь значно менша.

Не проблема, що хтось не капелан, не проблема, що хтось не є військовослужбовцем. Я не вмію писати картин, в мене не оперний голос, але від цього я не ущербний. Хтось не вміє воювати, і це не є його біда. Він вміє робити щось краще: навчати дітей, виробляти якісь вироби, лікувати людей, примножувати багатство України.

Так само не кожен священник може бути військовим капеланом. Це трошки інший вимір і трошки інше служіння. Коли ми йшли на фронт, ми не знали, що це таке. Ми знали війну по фільмах. І повірте мені, що фільм і війна – це дуже різні речі».


«ПІСЛЯ ПРОПОЗИЦІЙ ПОЇХАТИ НА МАЙДАН БІЛЬШІСТЬ ТЕЛЕФОНІВ МОЇХ ДРУЗІВ ВИМИКАЛИСЯ»

«Моє капеланство, скоріше за все, реально почалося 18 лютого 2014 року, коли в Києві в урядовому кварталі почався розгін українців, які зібралися протестувати, – згадує отець Михайло. – І це, напевно, таке спонтанне рішення. Бо я сидів дві години біля телевізора і зрозумів, що сидіти мені буде значно важче. І я почав телефонувати, писати СМС своїм друзям. Ми повинні зрозуміти, що то не є простий вибір. Більшість телефонів моїх друзів вимикалися після моїх пропозицій поїхати на Майдан. Це був ключовий момент. І все-таки коли ми поїхали, це був перший крок такий до військового капеланства. Коли ти розумієш, що твоє життя в цьому випадку залежить більше від Бога, аніж від тебе особисто.

Я згадую, коли мені фактично о 12-й ночі дзвонила мама, і якраз почався штурм Майдану, а відійти, щоб не чув ніхто, було дуже важко. Коли я знайшов таке місце, де трошки менше було чути розриви світлошумових гранат, вона: «Що там таке?» Вже мусив Волинню прикритися. «То ми штурмуємо обласну держадміністрацію», – кажу. Шкло там б’ється. Ну щось треба було придумувати для того, щоб не було ніяких хвилювань.

Фактично це був перший етап. Коли ти розумієш, що Бог з тобою. Тому що така була ейфорія 19 лютого, коли відстояли Майдан. І 19 числа я захворів на грип і був змушений їхати додому. Я тоді зрозумів, що, напевне, якби я не захворів, то б не поїхав, а Бог знав, що інакше я не вступлюся. Бог завжди мені такі речі дає. У Щасті я втратив зір на оці – змушений був повернутися. Тут, каже матушка, Бог дав тобі перелом, щоб ти не пхався туди, куди не треба. Десь Бог, напевне, знає краще за нас, що нам з вами потрібно. Але я йому дякую за все, дякую за те, що капелани – вони не є кращі чи гірші за інших священників. Вони просто інші».


КАПЕЛАНИ ВІДБУЛИСЯ ЗАВДЯКИ ПАРАФІЯМ

«Я вчора спілкувався з одним священником, достатньо вагомим, я його поважаю. Він звернувся з проханням про допомогу. І він мені сказав прекрасні слова: «Відчуття плеча товариша на Волині, напевне, залишилося лише серед капеланів». Це те побратимство, яке сьогодні ми формуємо і яке ми стараємося зберегти. Це такий принцип: якщо болить у твого товариша – значить, болить у тебе. І ми стараємося розділяти і радість, і горе як побратимів, так і військовослужбовців.

У 2014 році ми не мали поняття про капеланство. Оті перші бронежилети, каски, які просто так на принципі душі збиралися, це було, скоріше, відчуття того, що щось треба робити.

Капелани ніколи би не відбулися, якби за їхніми спинами не стояли їхні друзі і парафіяни. Оці збори допомоги, які відбувалися по школах, зокрема й по наших школах. Здається, що це дрібниця. Ну, сплели діти сітку, передали на Схід. Але фактично це можливість того, що позиції будуть непомічені і є шанс вижити. Ми думаємо, що ми якісь шкарпетки передали, взуття чи ще щось – то це дрібниця. От коли ми приїхали на позицію під Мар’їнку, там стояла Українська добровольча армія, і два брати-близнюки вийшли до нас. Я спочатку подумав, що, може, то таке театральне дійство. Тому що вийшли нібито два Діди Морози в одежі не зрозумілій абсолютно, ще пам’ятаю, в турецьких светрах таких. А ми привезли снігоступи. Вони були такі щасливі, тому що, виявляється, можна ходити в теплому взутті. Коли я потім виставив фото з цими людьми, мені було і смішно, і прикро, що хтось написав: «Ви що, бомжам завезли одежу чи що?» А ці «бомжі» вже чотири роки захищали Україну. Високопрофесійні військові, які ні від кого нічого не вимагають. Ні від кого і ніщо! Але як їм дуже приємно, коли про них пам’ятають.

Як сказав один із військовослужбовців: «Ви знаєте, чому приємно, коли ви привозите нам допомогу? Тому що ми знаємо, що те, що передано, передано з любов’ю». Тобто не просто поставили завдання на якійсь фірмі зібрати речі і віддати. Люди вкладали в цю кожну річ частинку своїх емоцій. І ми, капелани, стали «Новою поштою» у війську. Тобто фактично наше завдання було передати все те, що ви хотіли надати військовим. Частинку своєї любові, свого життя».


«СХІД – ЦЕ ТРОШКИ ІНШИЙ СВІТ»

«Зі мною були різні капелани, – згадує отець Михайло. – Напевне, серед них я був найбільш ненормальний (сміється – С.Л.). Напевне, тому, що в мене дорослі діти. У більшості тих капеланів, які були зі мною, були маленькі діти. І це було для них важче. Але якраз через призму цих капеланів я міг зрозуміти, що таке Схід.

Ми зараз тут сидимо в хорошому будинку культури. В нас прекрасні дві школи. Але коли ти приїжджаєш на Схід, там такі самі школи, але наполовину закладені мішками з піском, щоб не потрапили осколки, кулі. Вони дуже чітко знають шляхи евакуації під час бомбардування. Для них це ціна життя і смерті. Буквально за дві – максимум три хвилини вся школа у бомбосховищі. Тому що до найближчої ворожої позиції – 2 кілометри.

І таких моментів є достатньо багато. І ти розумієш, що, в принципі, це трошки інший світ. Світ, який тебе спочатку зустрічає вороже. Я згадую луганську школу в Старобельському район, де ми співали пісню «Батько наш – Бандера». То було одне питання, чи нас там не закидають? Ні, не закидали. Ті, хто не захотів слухати, вийшли просто.

Коли ми приходили в школу в Красногорівку, спочатку до нас ставилися насторожено. Ми приносили туди книжки, іграшки, гралися машинками з учнями. Але коли ми приходили через два тижні, на наше привітання «Слава Україні!» вони відповідали так, що люстри тряслися: «Героям слава!»

Це був для них інший світ, яким ми з ними ділилися. Бо капелани це не тільки ті, що подають патрони чи моляться, щоб кулі летіли туди, куди треба. От ми знаходили бабусю на дев’ятому поверсі, яка є щира українка, але вона не має жодної допомоги. Ми їй приносили картоплю, моркву, консерви і тому подібне, вона годину відмовлялася, бо «то солдатам ви везете, а не мені». Але для нас, певно, це були одні з прекрасних миттєвостей.

Ми їхали на позиції біля Донецького аеропорту (це позиції навпроти Спартака, Зеніт, шахта «Бутовка»), і по дорозі по наших машинах кидали камінням діти. А ми зупинялися і залишали пакунки з цукерками, фруктами, в принципі, з усім, що в нас було. То коли ми потім поверталися з позицій, ті самі діти стояли і кричали «Слава Україні!»


ЯК СВЯЩЕННИК «ОТЧЕ НАШ» ЗАБУВ

«Світ змінюється переважно з допомогою любові, – переконаний волинський капелан. – І, на превеликий жаль (це моя особиста позиція), тих, кому за 60, в Луганській і Донецькій області ми не змінимо. Це все. Тим, кому 15-20 – це можливо.

Коли ти потрапляєш в Луганську область, таке враження, що ти потрапив десь у 1970-й, максимум 80-й рік. Тому що коли починається святкування Дня міста Станиця Луганська, виходить такий компартійний бос (хоча це вже Україна була): «Здравстуйтє, товаріщі станічнікі!» – «Ура! Ура! Ура!» Це 2017-й рік! «Поздравляєм вас с Дньом города Станіца Луганская!» – «Ура!» – «В чєсть Дня города каждой семьє, которая соєдініла своі судьби, дарім мясорубку!» – «Ура!»

Я був страшно збентежений. Щоправда, в другій половині дня почалося святкування для молоді, і я зрозумів, що все-таки Станиця Луганська має шанси. Тому що це інші вже люди. Люди з проукраїнською позицією, з європейськими цінностями. І це достатньо важливі моменти.

Для капелана на Сході найважливіше все-таки молитва. От ми були з капеланом. Почався дуже страшний обстріл. Я вийшов з хрестом на вулицю, вони залишилися в будинку, тому що є там місце, де осколки не потрапляють. Коли ми після всього спілкувалися, він каже: «Ти знаєш, я забув «Отче наш». П’ять разів пробував почати і не зміг згадати». Це критична ситуація. Це дуже непросто, коли є речі, які виходять за рамки мирного життя.

Для військових капелани – це як інший світ, якого вони потребують, але самі не можуть реалізувати поки що. Наведу приклад. В літак сідають люди. Перед трапом літака один із пасажирів стає на коліна і читає молитву «Отче наш», просячи хорошого польоту. Поруч йде мама з дитиною і каже: «Дєточка, сєгодня ми хорошо долєтім. Срєді нас вєрующій». Тобто вона розуміє, що в неї не така віра, але їй легко, тому що поруч віруюча людина. Для військовослужбовців було важливо, коли поруч є віруюча людина. Людина, яка відрізняється певними цінностями. Тому з часом вони почали сприймати капеланів як своїх друзів».


«НАД ВІЙНОЮ ТЕЖ ТРЕБА СМІЯТИСЯ»

«Схід не передбачає моральності, – вважає отець Михайло. – Коли ми приїхали на позицію біля річки Сіверський Донець, там стояло 9 військовослужбовців, це спостережний пункт, я вирішив там залишитися на певний час. А солдати там – мат-перемат. Це життя. І я нікому не робив зауваження. Просто сидів, різав м’ясо, пішов у ліс вирізати дерево на хрест. Ми так до обіду попрацювали. Коли сіли за стіл, і один із військовослужбовців не стримався й хотів лаятися, так себе вдарив по губах і каже: «Капелане, ми більше не будемо». Я відповідаю: «Та я ж вам нічого й не казав». А вони: «Ви перший, хто не приїхав читати нам мораль. Ми між собою порадились і вирішили, що у вашій присутності ми лаятися не будемо».

Так само хрест. Коли я пішов у спалений ліс і почав шукати матеріал на хрест, вони прислали мені столяра. «Я сам зроблю», – кажу. А він: «Ні. Ви що, думаєте, тут не було священників, які пропонували нам ледь не церкву збудувати? Але вони пропонували нам, а не самі будували».

Вони поставили хрест, привезли нам фарби. Вони попросили стрічки жовто-сині, щоб із ворожих позицій видно було. Бо через річку, фактично за 700 метрів, можна було чути пісні російською мовою.

Війна – це теж сміх, зрозумійте. Бо без сміху там з розуму можна зійти часом. Без молитви і без сміху. Такий кумедний епізод. До мене підійшов боєць і каже: «Отче Михайле, я боюся ходити в туалет». А вони зробили дуже гарний туалет з дерева, як бункер, і написали на ньому «БК». БК – це означає боєкомплект. І він каже: «Я пішов у туалет, виходжу, а туди пряме попада ння 80-міліметрової міни. Я тепер боюся, що зайду в туалет, а мене там накриє. Напишуть додому: де загинув – в туалеті». Ми сміялися. Ми пробували сміятися, тому що над війною теж треба сміятися, бо часом це допомагає вижити і повернутися живим додому.

Дякувати Богу, що на сьогодні, напевне, капеланський рух більш розвинутий, але зараз в нас є серйозна проблема в тому, що ті капелани, які їздили на Схід, всі на парафіях, і тому не можуть дуже часто розриватися між парафіями і військовими підрозділами. Ті, хто прийшов їм на заміну, це капелани, які достатньо часто не мають досвіду війни, життєвого досвіду, і в цьому теж є проблема.

Якби ми почали перераховувати приклади, що залишалися живі тільки тому, що дійсно є чудо Боже, то можна було б написати багато книжок. Можна було б написати неймовірно багато чудесних, смішних історій, але всі ці історії межували зі смертю й життям і давали можливість нам вижити».


«ПОЛКОВНИКИ НА ПОСАДАХ РЯДОВИХ»

Ростислав Кушнірук поцікавився, які національності, крім українців, росіян, були там, на фронті.

Отець Михайло Бучак розповідає: «Наприклад, скажу про Мар’їнку. Вечір. Нам треба завезти на передову позицію снайпера. Снайпер – фін. Жодного слова українською. Ми його привезли, там 92-га бригада. Хлопці сховалися за будинком, ніхто не хоче виходити, щоб його забрати. А ми приїхали фактично без засобів захисту. Йому нічого не можемо сказати, бо не знаємо фінської. Якось із Божою допомогою до заходу сонця встигли його передати. Хоча коли поверталися, то по нас активно працювали АГСи (автоматичні гранатомети станкові).

Були грузини, американці, німець був. Це були люди, об’єднані одним – несприйняттям позиції Росії. Тобто для них Росія асоціювалася з ворогом. Навіть не стільки сама Росія, скільки її сьогоднішнє керівництво.

Часто мені кажуть: «А, то вони приїхали постріляти, потренуватися». Ні, ми потім через перекладачів спілкувалися. А серед військовослужбовців добровольчих батальйонів я знаю військових, які знають по 2-3 мови, мають по 2-3 вищі освіти, полковники, які були на посадах рядових. Тобто це був зовсім інший світ.

Зустрічався з людьми багатьох національностей. Особливо в добровольчих підрозділах: «Айдар» – литовці, поляки, ДУК «Правий сектор», УДА (Українська добровольча армія). От у Мар’їнці був потужний підрозділ грузинів. За Україну воювала дуже велика частина світу. І до сьогодні воює».


«ФІЛЬМ ЖАХІВ, ВІД ЯКОГО НЕ ВТЕЧЕШ»

«Ви казали, що у фільмах війна зовсім по-іншому показана. Що саме там не так?» – запитала отця Михайла школярка.

«На війні менше романтизму, як у фільмах, – відповів капелан. – У війни немає гарного обличчя. Війна – це кров, сльози, смерть, крик. Там нема такого, що всі стали і «Ура-а-а!». Нема, тому що, напевно, людина або абсолютно неадекватна, або людина, яка втратила почуття страху, може не боятися смерті. Нема таких людей, які хочуть померти. Хоча на моєму життєвому шляху зустрічалися й такі, які йшли на війну, щоб померти. Але це були одиниці. Це ті люди, в яких щось не склалося в мирному житті. Хоча потім, дякувати Богу, ці люди змінювалися. Тому оце те, як гарно у фільмах, коли один проти ста і тому подібне – це не війна. Все, що там було, не все можливо розказати. Воно трошки за межею сприйняття звичайного вуха. Це фільм жахів, який отут відбувається. І це реальність, від якої ти не втечеш. Тому це достатньо важко.

От такі самі учні, як ви, вже звикли до пострілів. Вони розрізняють, що таке вистріл гранатомета чи, наприклад, міномета. Вони знають, як вихід міни йде, як вона свистить, коли падати. Тому що це їхнє життя. А в протилежному випадку його не буде. Вони навчилися реагувати на собак і кішок. Тому що в собаки й кішки чуттєвість значно більша, і вони на 3-4 секунди раніше людини реагують на вистріл. І вона починає тікати. Тому в багатьох підрозділах тримають собак і кішок. Тому що дивлячись на них, ти починаєш розуміти, як можна зберегти життя своє. Це вже відпрацьовується до автоматизму.

Боєць розказував таку кумедну ситуацію. Під час обстрілу він з повним боєкомплектом пірнув у бліндаж, а потім не зміг з нього вилізти. Тому що, виявляється, він не вміщався у щілину. Потім довелося все з себе зняти, щоб вилізти. Оце так в людини спрацьовує чуття, бо вона хоче жити.

А ось випадок із життя мого товариша отця Ігоря. Коли був мінометний обстріл в Мар’їнці, солдату осколком міни розрізало живіт, не зачепивши органи. Але внутрішні органи вийшли назовні. Капелан почав бігти до того військовослужбовця, щоб закрити. Є спеціальний препарат – целокс, який застосовують у таких випадках. Не добігаючи до нього 20 метрів, отець втратив свідомість. Капелану 45 років. Нас вчили тактичної медицини. Але одне діло, коли тобі показують це на манекенах або на живих людях, а друге – коли ти реально бачиш це, і мозок відмовляється сприймати такі речі. Хоча цього солдата спасли. Він далі воював після виходу із шпиталю.

Війна – коли тебе вночі піднімає солдат і просить піти помолитися. Війна – це коли ти бачиш сльози людини, яка (так склалося) вбила не один десяток, а, може, й сотню ворогів. Але ти бачиш її сльози, тому що вона теж людина, і не так все просто в її житті.

Якби не був я чи мої товариші-капелани, там все одно хтось був би. Тому що вони мусили бути. Тому що інакше не могло не бути. Просто, напевне, один відчув, що це його, а хтось не відчув цього. Один священник мені сказав: «Напевне, якби ви мене під дулом автомата хотіли забрати на Схід, я туди не поїду. Я буду вам допомагати, але туди не поїду». І це його вибір, це його право».


СЕРЕД СПИСКІВ «КАРАТЕЛІВ» – ЧОТИРИ КАПЕЛАНИ

«Капеланство виникло на основі патріотизму людей. Тих, кого ми можемо сьогодні називати героями тилу. Діти, матері, батьки, брати. Всі, хто не залишився байдужим у той час. Це велика ваша заслуга. Коли зупинили танк в районі Луганської області, це був танк Кантемировської дивізії. В його екіпаж входив полковник запасу, майор запасу, тобто люди, які пройшли вже війну в російських «гарячих точках». До того цей танк знищив прямою наводкою двох хлопців із нашого добровольчого підрозділу, 17 і 19 років. Коли їх витягнули з танка, під робочим одягом побачили парадну форму з орденами. Коли їх запитали, чому, вони відповіли: «Нам сказалі, что нас будут встрєчать с віламі і косамі. Через двє нєдєлі ми должни билі бить в Кієвє». Плани були грандіозні. І уявити, що така чума опинилася на території Волинської області чи Київської області. Це як саранча, після якої нічого не залишається. Тому треба було зупинити її.

Так сталося, що Бог покликав до служіння добровольчі підрозділи, і цю чуму зупинили. Хоча ніхто не вірив у те, що таку машину, як армія москалів, можна зупинити. І це ще один доказ того, що ми діти великого народу. Народу, якого неможливо здолати. І ніхто ніколи його не здолає.

Москалі настільки не сприймають українську духовність, що серед тих, кого вони занесли у розстрільні списки, списки, як вони називають, «карателів», чотири капелани. Це священники, які не брали зброю до рук, які не можуть належати до категорії «карателів».

Це ще одне свідчення того, що військове духовенство, капеланство потрібне, і я дуже дякую, що ви є так само тими, хто дав поштовх до народження військового духовенства».

Записав Святослав ЛЕСЮК («Волинь24»)
Фото автора