Про Жигулі, понти і оплески, або 15 спогадів про Миколу Романюка

Хтось злословив, переглядаючи його декларації, зловтішався його прізвищем у рейтингу найбагатших мерів України, а хтось назавжди запам’ятав той жигуль Романюка, який декілька років працював на ПриватБанк. Хтось йшов з ним пліч-о-пліч ще від часів комсомолу, а хтось назвав його господарем міста тільки після його смерті. Бо ж, кажуть, все пізнається в порівнянні.

До роковин смерті Миколи Романюка журналісти «Волинь24» зібрали ті моменти, які назавжди закарбувалися в пам’яті його друзів, колег та товаришів.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Він вмів дружити. І злився на телефон, бо не вміщав усі номери», - Олег Іванюк про Миколу Романюка

* . * . *

«Я БАЧИВ, ЯК СВІТИЛИСЯ ЙОГО ОЧІ…» - екс-заступник голови Волинської облдержадміністрації, кум Миколи Романюка Сергій Ющак

Пам’ятаю 2013 рік, коли у Любліні відкривали сквер імені Тараса Шевченка. В переддень поїздки, Микола Ярославович дуже переймався, чи вдасться йому налагодити співпрацю з поляками.

І найбільше пам’ятаю той момент, коли в приватній розмові Президент Любліна Кшиштоф Жук віддав належне Миколі Ярославовичу. Як зараз пам’ятаю, він сказав: «Миколо, ми поважаємо тебе, бо для нас ти уособлюєш кращі риси українців, які ми б хотіли бачити від сусіда».

Микола Романюк завжди старався приховувати емоції, але тоді я побачив і назавжди запам’ятав, як у покійного мера світилися очі.

Він настільки був втішений тим, що співпраця особистостей переросла у щось більше – співпрацю між містами сусідами. Тим більше, що у нас стосунки із поляками завжди були перманентно кращими чи гіршими.

«Якби не його наполегливість – такого залізничного вокзалу у лучан не було б»

Пам’ятаю, коли у Луцьку готувався проект реконструкції залізничного вокзалу. Першочергово планували зробити його звичайним одноповерховим приміщенням. Однак саме наполегливість Романюка та його вміння спілкуватися з людьми стали запорукою для того, щоб тепер ми мали гордість та окрасу Луцька.

Він постійно думав про цей проект, неодноразово просив, аби я з’їздив у Львів, аби досягти того, щоб наш вокзал таки був двоповерховим. Якби тоді він не проявив свої найкращі риси характеру: наполегливість, настирливість та вміння спілкуватися з людьми, - скоріш за все, ми б мали простий невеличкий одноповерховий будинок, який би виконував функцію залізничного вокзалу.

* . * . *

«ВОНИ БУЛИ ЗДИВОВАНІ, ЩО МЕР НЕ ВКРАВ ГРОШІ…» - фотограф, заслужений журналіст України Валерій Мельник

Пам’ятаю, запитав у Миколи Ярославовича, де вдається знайти гроші, аби відремонтувати та заасфальтувати стільки доріг. Мене це дивувало, бо на той час місто не мало кредитів і вільних коштів. На що мер відповів, що Борис Клімчук (колишній голова Волинської ОДА, - ред.)їздив до Києва, звідки привіз 16 мільйонів гривень.

Коли ж на Київ пішла доповідь про те, що кошти вже використані, до Луцька приїхала делегація перевіряючих, які дуже довго і прискіпливо їздили відремонтованими та асфальтованими дорогами. У результаті масштабного розслідування, так звані «ревізори» були здивовані тим, що 16 мільйонів гривень використали за призначенням.

Вони так і запитали: «А що, таки дійсно гроші витратили на ремонт доріг? Не вкрали?». Микола Ярославович не зрозумів того питання. Ті пояснили, що напередодні Івано-Франківську виділили кошти на міст, однак керівництво міста лише спромоглося зробити підходи до цього мосту.

Після цього Романюку порадили написати ще один лист на 16 мільйонів гривень, і Луцьк таки їх отримав. За історію Луцька, саме тоді «перестелили» багато вулиць обласного центру Волині.

* . * . *

«ГРОШІ САМІ ПРИХОДЯТЬ ДО ТАКИХ, ЯК ВІН», - співвласник ресторану «Корона Вітовта», колишній банкір Олег Іванюк

Пам’ятаю, лучани любили позлословити на тему «Романюк – найбагатший мер України. Хоча, статки Миколи у далекому 1993-ому, коли ми зареєстрували філію ПриватБанку у Луцьку, налічувались квартирою і автомобілем Жигулі, який понад рік «працював» на банк.

Покійний Романюк ніколи не прораховував можливу вигоду.
Він вдень і вночі думав про роботу, працюючи без вихідних по 10-12 годин в день. У неділю майже завжди замість відпочинку їхав у село - зорати чи покосити… Я виніс з цього урок на все життя: гроші самі приходять до таких.

Пам’ятаю, одного разу ми говорили на тему «вічного». Під час розмови Микола сказав: «Я ще ніколи не бачив , щоб когось хоронили у двох костюмах…». За таким принципом він і жив.

* . * . *

«ВІН ДАВ ПЕРСПЕКТИВУ РОЗВИТКУ ЛУЦЬКА НА БАГАТО РОКІВ» , - генеральний директор, голова правління ЗАТ «Луцький ДБК» Руслан Вайман

Микола Ярославович був єдиним інтегратором в місті, який вмів об’єднати різні сили, як політичні, так і інші.
Пам’ятаю, він до всіх ставився однаково, як до людей із посадами, так і до двірничок. Для нього було головне – людина, а не її досягнення, службове становище, зв’язки тощо.

Він ніколи не працював на публіку. Він системно усе планував, кожну ситуацію прораховував на багато ходів. У нього не було «понтів», він намагався тихо працювати. Не створював жодного піару перед журналістами, лучанами і колегами.

Микола Ярославович вніс перспективу та зробив чимало того, що зможе розвивати Луцьк ще багато років.

* . * . *

«ВІН ЗРОСТАВ В МЕНЕ НА ОЧАХ…», - мер Володимира-Волинського Петро Саганюк

З покійним Миколою Романюком багаторічний мер Володимир-Волинського знайомий ще з часів комсомолу. Більше того, познайомилися вони ще у юному віці, коли разом навчалися в Львівському лісотехнічному інституті (теперішній Національний лісотехнічний університет України, - ред.).

Пам’ятаю, як брав його до лав Луцького комітету комсомолу на завідуючого оргвідділом, у 1985 році разом були на Всесвітньому фестивалі молоді. Він ріс в мене на очах, як керівник і як людина…

Пам’ятаю, він завжди був життєрадісним, з ним можна було посміятися просто так. За це його любили й поважали колеги, знайомі й незнайомі. Знаєте, він був таким, як вода – легко вливався у будь-яку компанію. Більше того, завойовував авторитет буквально з перших хвилин спілкування.

* . * . *

«СКАЗАВ – ЗРОБИВ» або «ЛЮДИНА З ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ», - голова волинської обласної партійної організації БПП «Солідарність», очільник обласного центру зайнятості Роман Романюк

Із Миколою Ярославовичем очільника волинської «Солідарності» поєднує не лише однакове прізвище, але й партія, в команді якої був покійний мер, і якою нині керує Роман Романюк.

Він не лише вмів «дати слово», але й дотримувався його. До того ж, вмів знаходити компроміс із людьми різних політичних та життєвих переконань.

Микола Ярославович користувався величезною повагою та авторитетом серед лучан. Жодного разу не дозволив собі підвищити голос чи криком вирішити питання, як це практикує певна категорія керівників. Завжди лише слово–діло, сказав–зробив.

Пам’ятаю, як тодішній міський голова знайомив мене з іншими високопосадовими особами.

Він завжди говорив про мене: «Це – майбутній мер». Ми спільно жартували про те, що пізніше не доведеться змінювати прізвище, печатку, підпис у документах, бо ж прізвища однакові.

За роки співпраці було чимало неоднозначних ситуацій, однак Микола Ярославович вчив завжди й за будь-яких обставин дивитися людям в очі.

* . * . *

«Я ВІДЧУВАЮ ГОРДІСТЬ, КОЛИ ПРОДОВЖУЮ ТРАДИЦІЮ, ЗАПОЧАТКОВАНУ НИМ...», -генеральний директор ВАТ «СКФ Україна» Володимир Цибульський

Із покійним мером гендиректор підшипникового заводу «SKF Україна» познайомився ще у 1979 році, коли Микола Романюк закінчив інститут і почав працювати майстром на меблевій фабриці. Пізніше ж Микола Ярославович працював на посаді керуючого регіонального управління ПриватБанку, а керівництво «SKF Україна» обрало його головою наглядової ради заводу, яку він очолював три роки.

Пам’ятаю найважчі часи в історії підприємства, коли після розпаду Радянського Союзу завод не мав замовлень та ринків збуту. В цей момент Микола Романюк звернувся до керівництва ПриватБанку, тоді ж завод отримав кредит на дуже вигідних умовах. Завдяки цьому ми не припинили свою роботу, як більшість підприємств у той нелегкий час.

Пам’ятаю, у жовтні 2008 року покійний Романюк звернувся до СКФ із пропозицією придбати автобус сім’ї, у якій 17 дітей. Він же міг просто зустрітися із цими багатодітними сім’ями, допомогти з будівництвом чи з виділенням землі. Однак йому прийшла така ідея – подарувати автобус. Звісно, на той час адміністрація цього не могла зробити, але він знайшов спосіб реалізувати задумане.

Пам’ятаю, він звернувся до мене з пропозицією перед початком 2014 навчального року взяти опіку над дітьми з Волновахи, батьки яких загинули в АТО. Тоді ми допомогли їм зібратися до школи. А дітям, батьки яких перебували в зоні антитерористичних дій, на свято Миколая дарувати подарунки.

Так, починаючи з 2014 року, ми започаткували цю благодійну допомогу, а після смерті Миколи Ярославовича, я її продовжую.

Відкриваючи ці заходи, я нагадую дітям та їх батькам, що ініціатором та ідейним засновником справи був Микола Романюк. Дуже важливо, аби вони пам’ятали того, хто зголосився дарувати їм турботу та увагу.

Найголовніше для покійного Романюка – це не формальності та гроші, головне для нього – людина.

Саме через це він пішов з банку на державну службу, бо там він бачив можливості більше допомогти людям, бути корисним, зробити щось для громади, людей. І йому це вдавалося.

Пам’ятаю, як він переймався сім’ями, рідні яких були призвані в армію. Я знаю, як він переживав, він ділився тим. Йому було дуже важко, коли там вмирали хлопці, важко було ховати їх, знаходити потрібні слова для рідних. Але він пересилював себе, знаходив ті слова. Вони були щирими. Це не формальне співчуття чиновника, це були слова з душі.

* . * . *

«Я ЧЕКАВ ДИСКУСІЮ, А ВІН… ЗІРВАВ ОПЛЕСКИ», - екс-заступник міського голови Юрій Моклиця

Пам’ятаю початок 2015-го року, коли особисто ще не був знайомий із Миколою Романюком. Тоді я був присутнім на заході, під час якого керівництво області, міста та прилеглих до Луцька сіл обговорювало план першої спроби об’єднання громад. Тоді ж сільські голови були категорично й агресивно налаштовані проти приєднання. Я ж із нетерпінням чекав, що ж скаже тодішній керуючий містом Микола Романюк. І таки дочекався – Романюк зірвав оплески.

Він був чи не єдиним, хто жодного слова не сказав на тему зустрічі і він точно був єдиним, хто зірвав оплески в залі засідань обласної ради. Я був обурений, бо чекав суперечки, дискусії і конструктиву. Насправді ж ця зустріч стала початком тривалої та клопіткої роботи Миколи Ярославовича щодо об’єднання громад. Чи був сенс сперечатись тоді, ставлячи хрест на всіх подальших перемовинах? Не було. Зате він був тим добрим Миколою, якого завжди пам’ятатимуть люди.

«А турнікети таки встановили»

Пам’ятаю, тоді я вже працював його заступником. Якось до кабінету Миколи Романюка прийшла «делегація спортивного активу», аби поскаржитися на мою ідею - встановити у басейні турнікети. Романюк тоді так майстерно уникнув обурення, суперечки та дискусії з «гостями», і врешті сказав: «турнікети будуть». І їх таки встановили.

При тому, що активісти мало що добились під час цієї зустрічі, вони йшли з кабінету настільки піднесеними і радісними, що я диву давався. Обнімаються, дякують, тиснуть руку. «Ну то що, Миколо Ярославовичу, ми будемо до вас заходити?» - каже представник басейну. «Та ні, в мене ж є профільний заступник», - чітко відповідає міський голова, киваючи на мене.

«Його 400 разів розпинали»

Пам’ятаю, якось знервований залетів до кабінету міського голови і кажу: «Миколо Ярославовичу, скажіть, що я все роблю правильно!». У відповідь: «ти все робиш правильно!».

Пізніше ми поговорили про це. Як зараз пам’ятаю, кажу йому: «мене 30 представників колективу дві години поспіль самого розпинали. Знали б ви…». А він відповідає: «та знаю, тільки мене не 30, а 400 розпинали і мабуть трохи довше». Я знав, що він мене розуміє… І знав, що підтримує.

* . * . *

«ВІН БУВ ЗАЛЮБЛЕНИМ У ВОЛИНЬ ЩЕ ЗІ ШКІЛЬНОЇ ПАРТИ», - народний артист України Василь Чепелюк

Згадуючи Миколу Ярославовича, Василь Чепелюк хизується свідоцтвом, підписаним тодішнім секретарем комсомолу Романюком ще у 1986 році. Саме після цього свідоцтва-виписки, портрет артиста філармонії Чепелюка розмістили на дошці пошани міста Луцька.

Пам’ятаю, коли вперше освітили пішохідні переходи, Микола Ярославович радів, як дитина. Ми тоді їхали з Волновахи, а він всю ніч не спав, аби не пропустити того моменту і в’їжджаючи в Луцьк, побачити освітлення над зебрами. І, коли ми в’їхали в місто, він з такою радістю розбудив увесь автобус пасажирів, аби всі побачили, як же світяться ті пішохідні переходи.

Я досі не видалив його номер із телефонної книжки. І, коли десь натикаюся на букву «Р» - натрапляю на його контакт і згадую, скільки всього він зробив для міста Луцька.

Підготувала Анастасія КАЧИНА