Не будьте втраченим зерном!

Доки живе останній солдат, доти триває війна. Із відомим висловом авторства Невідомого важко дискутувати. Бо ж немало кожна війна приносить втрат, так що її відлуння здатне розлитися ген аж на сторіччя.

Сторінки Другої світової – не проста розповідь про війну, що покривається пилом у шкільних книгозбірнях. Останнє "радянське" покоління ще не один рік славитиме її, а радше лиш її частину, радянсько-німецьку війну, як "народну" і "священну". Молодь, яка сформувала власну громадянську свідомість уже за часів Незалежності, підходитиме до цього дещо обширніше, не заперечуючи, що для українського народу дні тієї страшної війни були національною трагедією.

У нас різні підходи до неї. Різне розуміння її результатів. А ще страшніше – різне бачення її героїв та зрадників. Тому й не дивно, що після п'яти років такої ж війни з Росією на Меморіалі Другої світової у Києві досі кладуть квіти під постаментом "город-герой Москва".

Ця війна для багатьох – щось особливе, надзвичайне. Її "любителі" можуть чимало про неї розповідати, проводити різні історичні екскурси. Та чомусь у моїй свідомості ця війна асоціюється зі словами 92-річного Гната Филимоновича Гліба, який з 1941 по 1945 встиг відвоювати і в лавах Української повстанської армії, і в рядах Червоної армії, а війну закінчив в Кенігсберзі. Коли я запитував у нього про війну, він не возвеличував її. Не вихваляв ні міцності "червоних", ні боягузтва німців. Не кидався тривіальними совдепівськими фразами. Він лиш говорив: "Не дай Боже, щоб це колись повторилося".

Радянський Союз жив у воєнній площині. Головні сили його економіки були направлені на підтримання міцності армії. Тож і гасла були відповідні. Совіти возвеличили війну, зробили її культом, присвоївши статус священної. Замість утвердження мирного життя вони зганяли людей щороку на паради, аби продемонструвати Заходу "победу социализма" і "силу и мощь русского оружия".

Чи варто нам забути про Другу світову? Чи правильно буде назавжди викинути її з пам'яті? Забути про подвиг земляків, які з легкої руки недолугих командирів стрічали ворогів з ледь не голими руками? Звичайно, ми не маємо права так вчинити. Та як в цьому питанні правильно ставити акценти?

Ми не навчилися належно берегти національну пам'ять. Вона не вирішується кількістю музеїв і меморіалів, не обмежується датами, викарбуваними на гранітній плиті. Вона не підносить на пантеон слави лише солдатів Червоної армії, які воювали "за честь и независимость нашей Родины". Вона не таврує навіки «зрадниками» воїнів УПА та інших структур, які прагнули здобути незалежність. Їх розсудила історія і, зрештою, виплекана колись ними мрія врешті збулася.

Часто задумуюся: чому у моїх деяких знайомих та друзів ставлення до Другої світової піднесено-священне, а до нинішньої військової агресії Росії на Донбасі – якесь дивне й маргінальне? І розумію: ми не ототожнюємо ці війни, їхню трагічність. Не порівнюємо їх. Не готові прийняти новітніх Героїв. А ці Герої часто не готові прийняти нас. І це нормально, бо й День Перемоги після Другої світової не відразу почали відзначати. Для багатьох, хто пройшов страшні горнила битв, цей день апріорі не був радісним.

Та прикро більш за інше. У головах значної частини суспільства ще живе ілюзорний привид радянського світу, життя, яке було у «великій країні робітників і селян». Вони вірять, що, зберігши старі традиції, відродять могутню державу. Отямтесь, панове! Розвал імперії – доконаний факт. А в свідомості молоді – ще й незаперечний. Зробіть замість когорти свят в календарі один день пам'яті цієї війни і живіть далі. Замість гучних парадів вивчайте її в школі, пропагуйте проведення значних наукових досліджень про неї. Не будьте втраченим зерном, душа якого навік залишилась у сорок п'ятому...