«Перший комплімент - дитині та спідниці», - Андрій Петрушко. ЗМІНИСЬ АБО ЗВІЛЬНИСЬ

Герої проекту #змінисьабозвільнись починають звітувати. Нагадаємо, семеро людей пообіцяли протягом 21-го дня робити «щось», аби виховати у собі нову і корисну звичку. «Щось» визначив жереб.

Черга підсумовувати зроблене за Андрієм Петрушком. Йому випало щодня говорити мінімум 5 компліментів різним людям.

Майте на увазі, що за щоденними враженнями учасників проекту можна стежити на окремій сторінці у Фейсбуці.

***
Коли я витягував маленький шматочок паперу з капелюха, то трішки хвилювався… Зовсім трішки. Ну а як інакше? Була перспектива вставати о 6 і «нарізати» круги по Луцьку, або щодня щось прибирати.

Не дуже тішив і варіант з читанням, бо хоч я і люблю читати, але щось мене насторожувало. І згодом, із розповідей колег, я зрозумів що…

Ймовірний варіант з готуванням лякав чи не найбільше, бо якщо попередні завдання можна виконати на «морально вольових», то готування страв – штука серйозна (якщо не говорити про «Мівіну», яєчню, підігрітий плов і т.д.). Тим більше, як на мене це зовсім не чоловіча справа.

Одним словом, коли тягнув той папірець – боявся найгіршого.
Коли витягнув і прочитав своє завдання, то ніби заспокоївся і навіть зрадів. Подумаєш, якісь 5 компліментів щодня. Нічого складного такий жереб не віщував. Я навіть не уявляв, як я помиляюся, і на що підписався. Все було ще попереду…

***

В понеділок вранці, їдучи на роботу, я подумки перебирав варіанти. Кого б то ощасливити компліментом і заодно виконати свою місію. Я все ще продовжував думати, що в мене найпростіше завдання.

Оскільки колектив, в якому я працюю переважно жіночий ( на 80%!!!), то я вже уявляв, як буду сипати компліментами наліво і направо.
Я був впевнений в тому, що на обідню перерву піду з чистим сумлінням і п’ятьма галочками в блокноті (саме стільки компліментів я мав робити щодня). Але не так сталося, як гадалося…

Колеги зруйнували всі мої плани, бо вирішили, що вони не входять до списку «щасливчиків», які можуть отримувати компліменти просто так, як говорили в одному мультику – «бєзвозмєздно». То був перший тривожний дзвіночок.

***

Робочий день доходив до екватора, але я ще так і не зробив жодного комплімента. Я надіявся на те, що коли я вийду пообідати, то зроблю комплімент працівниці кафе. Але коли наступив той відповідальний момент, то я взяв все куплене і сказав… «дякую».
«Наступного разу точно скажу», - заспокоювався я.

В цей момент я зрозумів, що завдання моє не таке й просте, як здавалося.

***

Діло в тому, що мені завжди доводилося бути частиною колективу, де більше дівчат. Спочатку бухгалтерський відділ коледжу, а згодом взагалі інститут філології. Увагу дівчат не потрібно було завойовувати. Відповідно, робити багато компліментів не було потреби.

Також, проти мене зіграла моя сором’язливість. Сором’язливе єство переконувало в тому, що ніхто й знати не буде, якщо утриматися від компліментів, але тут в мені прокидався відповідальний працівник і доводив, що треба сумлінно виконати те, що пообіцяв.
Такі «протистояння» тривали цілий тиждень.

***
«Фестиваль компліментів» я розпочав не так, як планував. Так склалося, що я повинен був взяти коментар в керівника знімальної групи. І я був впевнений, що телефоную саме керівнику.

«Прокоментуйте будь ласка, як керівник знімальної групи…», - попросив я.
І почув у відповідь: «Звичайно приємно, що ви називаєте мене керівником, але я заступник і нічого прокоментувати не можу».

Якщо чесно, то мені було вже не важливо, що нічого не дізнався. Так само мене не бентежив той факт, що зробив комплімент чоловіку. Головним було те, що я розпочав.

Ще один комплімент я зробив… дитині.

Донька однієї з моїх колег чекала, коли звільниться мама. Дівчинка відверто нудьгувала і писала щось в блокноті. Я вирішив її трішки розвеселити і почав розмову(банальне «що робиш?» і «як справи?»)Школярка мені відповіла і продовжувала писати. І тут з’вилась ідея.

«Саша, ти так гарно пишеш», - задоволено сказав я .
«То мамин блокнот і то вона писала», - сказала Саша не підводячи очей.
Я вже «здувся», але дівчинка врятувала ситуацію: «Я тільки оці цифри на полях».
«Я ж про них і кажу. Дуже класні цифри», - підхопив я.

Дівчинка підвела очі, пильно на мене подивилась, ніби щось запідозрила, зашарілася і посміхнулася. Що не кажи, але всім дівчатам приємно слухати компліменти, навіть такі, як зробив я.

***
Денну норму я виконав вже в гуртожитку. Благо, що не всі дівчата роз’їхались на канікули. Декілька знайомих залишилися працювати і це мені дуже допомогло, бо міг приходити щось «позичити» і заодно робити один-другий комплімент.

Не скажу, що мої компліменти були професійні, але це вже не важливо. Одній дівчині з гуртожитку, я сказав, що в неї гарна... спідниця. Я сказав, а потім подумав: а чого я так сказав? Можна було б щось краще придумати. Було соромно... Краще б мовчав... Здивована була і сусідка... Вона зробила дууууже великі очі. А чого б це ні з того ні з сього, Андрій робив би їй компліменти? Та ще й такі, м`ягко кажучи, дивні...

Я «просік» схему і цілий тиждень по черзі нахвалював дівчат. Всім добре. Як то кажуть, і вовки ситі, і вівці цілі.
Але все ж це не означає, що мені все вдавалося легко і просто. Війна між Андрієм сором’язливим і Андрієм відповідальним тривала. Цілий тиждень, докладаючи неабияких зусиль перемагав Андрій відповідальний.

***
ЧИТАТИ ТАКОЖ:«Від молитви калорій не меншає», - Олена Лівіцька. ЗМІНИСЬ АБО ЗВІЛЬНИСЬ
***
Одна з моїх колег серед тижня запитала про мої успіхи. Похвалитися я не мав чим, бо зробив тільки один комплімент, і той зранку сусідці, яка снідала. Колега спробувала мене мотивувати, мовляв не встигнеш, провалиш… Та я запевнив: «Сьогодні я впораюсь… А завтра буде завтра».

І саме під таким гаслом минув мій перший тиждень. Паніка, докори сумління, страх осоромитись… Але я справлявся… А завтра буде завтра.

Нагадаємо, «Мій перший був чорним…», - Іванка Сацик. ЗМІНИСЬ АБО ЗВІЛЬНИСЬ

Нагадаємо, «Чайник» в кросівках», – Людмила Яворська. ЗМІНИСЬ АБО ЗВІЛЬНИСЬ.
Андрій Петрушко («Волинь24»)