Обіцянка-цяцянка

"Із січня вчителі отримають підвищену зарплату", "Нові зарплати для вчителів: Гриневич назвала орієнтовну цифру", - подібні лозунги лейтмотивами лунали зі шпальт усеукраїнських видань протягом минулого місяця. Бюджетники-учителі з великою надією "чекали свого примарного чуда", журналісти вкотре схвально писали про роботу уряду, люди, бачачи обнадійливі повідомлення з екранів телевізорів, думали, що життя поступово налагоджується.

Так, налагоджується... Але аж ніяк не у простих бюджетників! Чи то тільки в одному із районів Волині стався такий казус, чи постраждала вся вчительська Україна, але, як це прикро, у січні вчителі отримали менше грошей, ніж у грудні...

"11 січня Кабмін ухвалив рішення, які дозволяють підвищити зарплату педагогів із січня", - повідомляли на “Урядовому порталі”. Прем’єр-міністр Володимир Гройсман заявив, що "відтепер вчителі в середньому будуть отримувати на 1,5 тисячі гривень більше – від 6,5 до 8,5 тисяч в залежності від категорії". Прем'єр - це, напевно, аж ніяк не та людина, яка може собі дозволити публічно говорити неправду.

Не подумайте, що я цим постом намагаюся показати, що наші вчителі голодні на гроші. Сам, як учительська дитина, можу засвідчити, що той мізер, який сіячі розумного, доброго та вічного щомісячно отримують, важко прирівняти до заробітної плати вчителя у європейських чи американських школах.

Ми йдемо в Європу. Звичайно, нам на цьому шляху доводиться багато терпіти, адже повинна кардинально змінитися державна і політична організація. Але, як не дивно, ці зміни завжди найбільшого удару завдають бюджетній сфері - вочевидь, найбільш незахищеній. Прикро, що люди, які чимало своїх сил та праці присвячують вихованню майбутнього нації, зараз не є у цієї нації авторитетами.

Мовознавець Ірина Фаріон писала: "Війну ж бо маємо там, де нема української мови і де не вчили української історії". Здавалося б, прості слова, але... Навряд чи за часів Радянського Союзу були учні, що хоч би на початковому рівні не знали, "с чего начинается Родина" або не читали біографії Ілліча. Це дало певний, не дуже приємний сьогодні для нас результат - у 2014 році підручники з історії України спалили у центрі Донецька.

Знову ж таки згадаю одіозного Ілліча. Я аж ніяк не вболіваю чи співчуваю прихильникам радянщини, але наводжу відомі слова як приклад того, через що можна насторожитися. "Народний учитель повинен у нас бути поставлений на таку висоту, на якій він ніколи не стояв, і не стоїть, і не може стояти в буржуазному суспільстві". І де ж зараз та висота? Парадоксально, правда ж?

Нині інша тенденція спостерігається серед працівників освіти. От нещодавно "здравомислячу" Україну сколихнула звістка, що заслужена вчителька, "Учитель року", виїхала на роботу закордон. Мене це аж ніяк не здивувало, лише нагадало про те, скільки лавреатів Нобелівської премії народилися в Україні, а згодом уже були змушені знаходити можливості для розвитку в інших країнах, та й не тільки лавреатів, а й інших відомих людей.

"Війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священики", - писав колись легендарний німецький канцлер Отто фон Бісмарк. Добре, що ще не перевелися ентузіасти, що готові безкорисно віддавати себе цілком і повністю освіті. Але з кожним роком їхні ряди все меншають і меншають...

Кожен, хто читатиме цей пост, напевне, задасться питанням, навіщо уся ця інформація, мовляв, усі й так все знають. І це найгірше, що знають, але не можуть нічого вдіяти...