Наша вкрадена перемога

9 Травня (чи 8 Травня, як завжди відзначали на Заході) святом вважати не можна. День пам’яті – так, але свято – ні. Це має бути очевидно. Навіть суто з точки зору радянського війська це складно вважати приводом до веселощів – полководець Пірр навряд чи святкував свою сумнозвісну перемогу над римлянами радісними парадами.

Для України це взагалі важко назвати перемогою. Це був крах Гітлера, крах одного з двох найгірших тиранів Європи. Другий тиран – Сталін – залишився і зруйнував іще мільйони життів, у тому числі – і багатьох радянських ветеранів і героїв тієї війни. І Захід ніяк не завадив цим повоєнним злочинам, як і не поспішав Захід зупиняти Гітлера до початку війни у 1939 році, і як і нині Захід не квапиться завадити потугам Путіна.

У Європі і, зокрема в Німеччині, 8 Травня – день, коли командування Вермахту підписало безумовну капітуляцію, – називається Днем звільнення, але вихідним чи святом не є. Ціна цього успіху занадто висока, щоби можна було, власне, святкувати.

Однак, з іншого боку, ми не можемо просто взяти і викреслити цю сторінку власної історії, ми не можемо відмежуватися від Другої світової узагальнюючим словом “трагедія”. Ми повинні її переосмислити. А переосмислити історію – це не значить просто переставити її з голови на ноги чи навпаки. Це означає – дати кращі відповіді на запитання про те, хто ми є як нація, чого ми досягли, і чому нашому народу щось вдалося, а щось не вдалося.

Це добре, що ми більше говоримо про вояків УПА, про тих, хто боровся у надзвичайно скрутних умовах за нашу незалежність. Їхні подвиги викликають нині дедалі більший інтерес у молоді і широкого загалу. Але і усіх радянських солдатів не треба гребти під одну гребінку, вважаючи, що їхні зусилля варті забуття. Зрештою, багато з них сподівалися, що війна змусить СРСР змінитися на краще. А ще більше з них просто не мали вибору, в якій армії воювати.

І звичайно, світ не переміг би Гітлера без СРСР, а СРСР не переміг би Гітлера без України. Здогадуюся, що знайдуться історики, які сперечатимуться з будь-якими даними. Але різні джерела оцінюють втрати у Другій світовій у 70-85 мільйонів осіб. З них до 27 мільйонів убитих цивільних і військових Радянського Союзу. І з втрат СРСР майже половину становили втрати українців. Очевидна істина, що перемога над нацистами була досягнута значною мірою (якщо не здебільшого) завдяки українцям. Без найзапекліших боїв на українських територіях нацисти дійшли б до Москви значно швидше, знищили б СРСР, і світ нині був би зовсім іншим.

СРСР і Сталін скористалися перемогою, здобутою руками нашого народу і за рахунок українських земель. Це трагічно, образливо і несправедливо. Але попри ці трагічні факти, ми мусимо відійти від комплексу жертви. Трагедія ніяк не скасовує тих титанічних зусиль, яких доклали українці, що брали участь у війні проти двох тоталітарних режимів і різних форм тиранії. Ми повинні сказати твердо, що перемога над Гітлером – це не тільки і не стільки перемога СРСР, але це перемога українських солдатів. Здається, доля нашої нації така – боронити Європу від завойовників і тиранів, що з різних боків приходять битися на нашій землі.

Серед нас не так багато залишилося тих, хто справді бачив Другу світову. Якщо ви знаєте таких людей, можливо, серед ваших сусідів, незважаючи на те, в якій армії вони воювали, подякуйте їм за те, що вони брали участь у тій боротьбі, висловте їм шану за те, що попри все – вони вижили. І, звісно, спитайте, чи можете ви їм чимось допомогти. Ці люди потребують допомоги.