ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. «Мамо, я так не хочу ні в кого поцілити», – В’ячеслав Іонов на війні

Народився В’ячеслав Іонов 20 травня 1978 року в Луцьку. Він із того покоління, яке знає смак свободи, порівнюючи епохи СРСР, «лихих» 90-х, зміни влади внаслідок трьох революцій – на граніті, помаранчевої та гідності. Тобто мав сформований погляд на життя.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Після загибелі наших дітей ми відчуваємо все по-іншому», – родичі полеглих в АТО волинян

* * *

– Він пішов до школи №10, найближчої до нашого дому, – розповідає мама В’ячеслава Надія Юхимівна. – Коли народився молодший син, то В’ячеслав трішки ревнував, адже раніше тато-мама, усі бабусі приділяли увагу йому одному. А потім він став для брата нянькою, можна було на нього залишити дитину. Хоча траплялися випадки, як, повернувшись із магазину, я заставала їх обох у сльозах: малий починав плакати, старший не міг його заспокоїти і собі вже рюмсав, аби було «веселіше».



Навчався у класі з біологічним нахилом і паралельно у Луцькій музичній школі №1 на ударних інструментах. Опісля вступив до Рожищенського ветеринарного технікуму. Любив тварин (у квартирі на дев’ятому поверсі перебували і хом’яки, і бездомні собаки та коти), риболовлю (напевне, від тата перейняв) і музику.

– Ми ходили на «рибне місце» у селі Дольськ Турійського району, де жила бабуся, – підхоплює Валерій Іонов, брат В’ячеслава. – Постійно проводили там літо, разом відпочивали, ловили найчастіше карасів в озері, а ще жаб та раків. Постійно я відчував підтримку старшого брата, він давав настанови і захищав у школі, коли хтось ображав. Усі його вчителі навчали й мене, про нього пам’ятали, бо він привертав увагу своєю харизмою, тому з повагою ставились і до мене. Характер у брата волелюбний, мав власну думку і загострене відчуття справедливості, у певних поглядах упертий, що й тяжко було його переконати у чомусь. Дуже компанійський, завів море друзів. Він грав на гітарі, що було дуже популярним у той час. Тож увечері під нашим будинком чи у селі біля клубу грав, співав, усі збирались навколо. Жодні посиденьки не обходились без нього. Мене теж учив грати на гітарі, тільки мені не вдавалось налаштувати інструмент, і я не мав такого гарного слуху та голосу, як брат. Переспівував він популярні у той час пісні Цоя, Чижа, «Сектор Газа» та інших.

– Після першого курсу технікуму сина забрали на строкову службу, – продовжує пані Надія. – Перед тим, як іти, він за подаровані татом 20 доларів купив цуценя і приніс за пазухою додому. Мовляв, щоб нас охороняло, поки він в армії. Виросло «велике теля», бо це був дог. Служив він на околиці Шепетівки у військах протиповітряної оборони. Після повернення мріяв закінчити навчання в технікумі, але йому відмовили: це був жовтень, а навчальний процес розпочався місяць тому. Змушений був піти просто робітником до одного підприємця у Луцьку. Познайомився з Альоною – тоді одразу після прогулянки запитав, чи знаю таку дівчину. Я пригадала, що вона, як і я, працювала на шовковому комбінаті. Вони зустрічались, у 2008 році заручились, але офіційно не одружувались. Жили разом спершу в неї на квартирі, потім у нас. У технікум більше Славік не пішов, вирішив самостійно заробляти на хліб, аж поки тато не запросив його на роботу в Кременчук та навчив професії покрівельника. Виїжджав на кілька сезонів, тоді зареєструвався підприємцем і почав у Луцьку перекривати дахи та займатися ремонтно-будівельними роботами всередині приміщення. Потім ще освоїв електромонтажні роботи. Був дуже здібним.



– І я в нього кілька сезонів працював на об’єктах, – говорить Валерій. – Він то як начальник приходив, то з нами ставав як простий робітник, показував мені всю специфіку роботи. Влаштував також своїх друзів, яким можна було довіряти. Ми перекривали Луцьке управління механізації, кооперативний технікум на проспекті Волі, управління освіти, РАЦС, багатоповерхівки, також і наш будинок на п’ять під’їздів. Він дуже старався, допізна робив. «Халтура» не проходила, вимагав якості та відповідальності, зокрема й від мене. Музика відходила на другий план, усе рідше грав на гітарі, менше став їздити в село.

– У квітні 2014 року телефонували кілька разів із військкомату, він прибув туди, став на облік, – пригадує пані Надія останні дні з сином. – Потім принесли повістку, першого дня відпустили, на другий забрали з речами. Фактично медкомісію він не проходив, жодних лікарів там не було, бо люди у військкомат йшли масово. Видно, було завдання, щоб якомога більше набрати мобілізованих. Скерували спочатку у Володимир-Волинський, де формували 51-шу бригаду. Він потрапив у 3-й батальйон, призначили командиром БМП. Так він поїхав на Рівненський полігон зі сформованим екіпажем. На Пасху, на вихідні інших відпускали, а його – жодного разу, то ми тоді поїхали до нього. Розповідав, що сусід наш по селу Діма, який там був кухарем, замучив консервованою кількою в томаті, яку підігрівали і давали солдатам із якимсь гарніром. Дякувати місцевим людям на Рівненщині – вони збирали продукти і часто підгодовували хлопців. То баночку з салом привезуть, то яйця, які були великим делікатесом, переважно передавали їх командному складу. Спали в наметах, роблячи собі настили.



– Якраз тоді були стрільби, ми знайшли галявинку, ще сиділи і чекали на нього, – деталізує Валерій. – Брат прибіг на годину-другу, і знову його відізвали. Через місяць відправили у Дачне Дніпропетровської області. Ми постійно тримали з ним зв’язок. Згодом я поїхав у Кременчук, тато взяв свій автомобіль, і ми вирушили привітати В’ячеслава з днем народження. Подарували новий мобільний телефон. Не встигли разом пообідати, як оголосили збори, брат мусив бігти. Наступного дня його підрозділ рушив у Донецьку область.

– Вони стояли десь близько біля 9-ї роти, де служив його друг Віталій Махновець, – розповідає мама. – Їх більш-менш терпимо прийняли місцеві, тож вони зуміли організувати блокпост. А хлопців 9-ї роти вигнали з-під Ольганівки жителі, називаючи їх бандерівцями, обзиваючи по-всякому і вимагаючи, аби забирались геть. Тож вони поїхали, по дорозі зупинились ночувати на узбіччі під Волновахою з мінімумом захисту, і там же їх розстріляли. Як я дізналась про ту трагедію по новинах, кинулась до телефону і сильно непокоїлася, бо не могла додзвонитися. Нарешті почула голос В’ячеслава, він сказав: «Так, розстріляли. Багато хлопців загинуло з нашої 9-ї роти і мій друг Віталій теж». Просто почав плакати…



– Після того зняли їх із тих блокпостів і кинули на додаткову підготовку на полігон у Миколаївську область, – каже Надія Юхимівна. – Там пройшли медичну комісію, підучили і скерували у Луганську область. Через місяць повернули у Дачне на добу, де син зміг купити військову форму за власні гроші. Бо попередня зносилась, і вже ми мали передавати нову, але він отримав зарплату на карточку, яку в Дачному можна було зняти у банкоматі. Бронежилет йому видали. Далі хлопців перекидали з блокпоста на блокпост у Донецькій області, і так вони дійшли до Іловайська. Важко було зв’язатись із сином, рідко спілкувалися. Мова йшла така: «Як справи?», «Чи є забезпечення?», «Чи маєте їжу і воду?». Що ближче до Іловайська, то гірше їх постачали; і вони вже самі собі готували їсти. Я такий висновок зробила, тому що одного разу на моє запитання, що роблять, Славік відповів: «Риємо бульбу, яка залишилась на полі, і будемо їсти». І кавуни там ще збирали.

– Розказував брат, як одного разу йшли вони колоною до запланованої стоянки на галявині, – пригадує телефонні розмови Валерій. – Зупинились на тому місці, і ще не вимкнули двигуни, не всі зістрибнули з броні, як їх почали обстрілювати. Там була засідка. Оскільки половина з них не встигла залишити БМП, то одразу зуміли дати відсіч. Це свідчить, наскільки я розумію, що це чи випадково сталось, чи ворога було попереджено. Це одна з його історій.



– Спочатку зі Славіком було дев’ятеро осіб, а як почали відпускати військових у відпустки, то наприкінці залишилося п’ятеро, – провадить далі пані Надія. – Серед них найстарший Андрій Саксін, 1973 року народження, був навідником. 28-річний Петро Білець із Рівненщини – водій, але перед виходом з Іловайська ротний забрав його на якесь завдання, де він загинув. Замість нього став водієм 30-річний Ігор Кушнір з Омеляника. Кулеметником був 25-річний Сергій Жук із Нововолинська. Усі хлопці – холостяки. Тільки Славік перебував у громадянському шлюбі, а Сергій мав одружитися із дівчиною з Білорусі. Й усі загинули…



Доля Сергія невідома, мама розшукує його дотепер, бо не можуть встановити аналіз ДНК.

– Востаннє з братом я балакав 28 серпня після обіду, – говорить Валерій. – Розказував, що вони в оточенні, під обстрілом і справи погані. Постійно переміщаються з одного села під друге, і він не знає, як складуться обставини: чи прориватимуться, чи щось робитимуть. Якогось дня (здається, 24 серпня) багато загинуло наших хлопців-мінометників під обстрілом. Він оповів, що в них чи четверо, чи шестеро «200-х», а в новинах ішлося, що все добре, бо про втрати мовчали. Я намагався підтримати його, але брат мав пригнічений настрій. Тоді якраз були маніфестації батьків та активістів, щоб відправили нашим підмогу і деблокували війська. Обіцяли, що прямо з параду в Києві найсправніша техніка туди піде. Бо зазвичай у наших військах один танк їздив, але не стріляв, а другий стріляв, проте не їздив. Це розповідали вже пізніше військові, з якими я спілкувався. Ще перед «Іловайським котлом» він купив собі кросівки і з чорним гумором зауважив: «Мене в тих кросівках і вб’ють». Я тоді розраджував: «Що за дурниці говориш? Приїдеш, будеш у них гуляти разом зі мною»…



– А я нічого не знала про оточення, – схлипує мама. – Валерій не зізнавався, бо в мене був тяжкий стан. Серцем відчувала, що щось не так. Приймала уколи, лікувалась. Не можу додзвонитись до Славіка, телефоную до Валєри: «Що там чути? – Та з ним усе нормально». Навіть тещі Славік повідомив, що має виходити «зеленим коридором», а нам – ні.

– 29 серпня їхню другу колону розстріляли, багато загинуло, багато потрапило у полон, – продовжує Валерій. – Зв’язок обірвався. Я почав шукати, дізнаватись номери телефонів тих, хто був із братом. Мамі намагався акцентувати, що він або поранений, або в полоні. Про те, що загинув, не хотілось і припускати. Вдалось знайти кілька телефонів, поговорити. Один бачив живим Славіка, другий – ні, третій – що його БМП горіла. Наскільки розумію, там творився хаос, військову операцію не продумали до кінця і не мали плану, що робити під час обстрілу. Кому вдалося вийти, вижити, то зібрались у Дачному. Я поїхав туди з волонтерами дізнаватись правду від свідків. Але вони мали стан стресу, частина «психанула» і роз’їхалась, толку від них було не добитись. Знайшов ротного Рендюка із Закарпатської області, дізнався номер БМП. Ходив ще у госпіталь до поранених, звертався у військову частину – без результату. І ніхто нікого не шукав. Це нас шокувало! Хтось порадив написати заяву в СБУ, теж ніхто не поворухнувся. Аж коли подали заяву до міліції, як інші родичі, у жовтні почали відбирати в батьків ДНК. І місія «Чорний тюльпан» тоді вже возила останки загиблих у Запоріжжя, де тримали тіла замороженими у трьох вагонах-рефрижераторах.

– Пошуки тривали майже півроку, – тихо промовляє пані Надія. – Перші відомості прийшли в грудні. І то Валєра попросив, щоб мені не казали. Коли вже збіг за ДНК становив 96%, тоді розказав. Знайшла Славіка пошукова група місії «Чорний тюльпан» – Евакуація 200», яку організував кореспондент із Києва Ярослав Тинченко. Що цікаво: після виходу з-під Іловайська багато було загиблих. То тих, які лежали зовні, забрали швидше. А де стояло два згорілі БМП, туди ніхто не заглядав. Славік був в одному з них разом з Ігорем Кушнірем, обоє обгорілі. Андрій Саксін, Сергій Жук та комбриг Павло Пивоваренко виїжджали на броні зверху. Їх убили одразу. Дві БМП відстрілювались до кінця, аж поки не було прямого влучення у них снарядів…

– Залишили наших хлопців без зв’язку, без допомоги, без можливості вийти з «котла». Прикро, що військове керівництво знало про вторгнення російських військ, і впродовж двох діб ніхто не ухвалював жодних рішень. Бо готували парад до Дня Незалежності… – контатує Надія Іонова. – В’ячеслав просто виконував свій громадянський і військовий обов’язок. Але сам за характером був дуже добрим, нікого не хотів убивати. Одного разу, як ще стояв на блокпості, у розмові сказав: «Мамо, я так не хочу ні в кого поцілити». Мені його, як сина, дуже не вистачає, бракує спілкування з ним, його підтримки, ненароджених онуків.

* * *
18 лютого 2015 року В’ячеслава Іонова поховали на Алеї почесних поховань міського цвинтаря, що поруч із селом Гаразджа.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, його нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) та відзнакою 51-ї ОМБр «За мужність та відвагу» (посмертно).

Записала Ольга ХАРІВ (газета «Луцький замок», №33 від 5 вересня 2019 року)
Фото з домашнього архіву родини Іонових