ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. Мама і кохана познайомились, шукаючи безвісти зниклого воїна

Олександр Войчук народився 8 лютого 1989 року в Луцьку в мікрорайоні ЛПЗ. Окрім нього, у родині Тетяни й Анатолія Войчуків ще є молодший на два роки син Володя. Як пригадує мама, Сашко змалку був тихим, добрим, ні з ким не конфліктував. І дуже любив рибалити, наслідуючи батька. Та ще й, напевне, посприяло цьому мирному уподобанню щасливе дитинство під опікою бабусі у селі Коршів Луцького району, де є багаті на рибу ставки і річка Чорногузка. Міг цілий день сидіти на березі, а менший брат носив наготований бабусею обід.

«Навіть коли приїхав з АТО, купив собі нову вудку», – згадує пані Тетяна. В міський дитсадок пішов лиш за рік до школи, далі навчався у Луцькій ЗОШ №20, опісля – у Луцькому національному технічному університеті. Захоплювався спортом, особливо футболом. Завжди з усмішкою, привітний. Мав гарних товаришів.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: У Луцьку молилися за загиблих захисників



* * *

«Двоє хлопців, із якими Саша вчився у школі і потім разом уже в ЛНТУ, постійно приходили до нас пити чай, купували солодощі, аж їхні батьки казали: «Чого ти їх не гониш додому?», – всміхається мама. – Можливо, це була така чоловіча підтримка, адже коли Сашку виповнилось 15 років, тато помер. Він мені в усьому допомагав. Не стало чоловіка, через два роки не стало мами, залишилась хата у селі, і постійно діти допомагали там обробляти город. В університет вступив на державну форму навчання, здобув спеціальність інженера матеріалознавства. Після вишу призвали в армію, потрапив у десантні війська.

ВДВ – його палке бажання, ми спеціально зверталися, щоби його зарахували до десантників. Служив у Львові, з багатьма здружився. Жалів, що не давали стрибати, лише раз дозволили стрибати з парашутом.



Після повернення пішов працювати на завод «Кромберг енд Шуберт Україна» простим робітником. Він сам собі пробивав дорогу, був самостійним у рішеннях, хоча, звичайно, радився зі мною. У колективі його дуже любили: він був єдиним чоловіком між жінками десь мого віку чи трохи молодшими, які жили теж у нашому мікрорайоні і весь час дякували за нього. Бо він був добрим, пригощав їх цукерками.

Дівчину Сашко мав, але не зізнавався. З Ілоною ми познайомилися вже після смерті сина. Вона розповідала, що Саша вже запрошував її до нас додому познайомитись, але вона боялась моєї реакції. Дівчина із села, дуже скромна, вчилась у тому ж університеті, тільки молодша.

У березні 2014 року Сашка викликали у військкомат, а 8 квітня, як зараз пам’ятаю, ми садили картоплю в селі, я залишилась, діти ж поїхали в місто, і він подзвонив: «Мамо, прийшла повістка, завтра мені треба збиратись».

Ми знали, що забиратимуть його на 45 днів, але не сподівались, що в зону АТО. Хто ж тоді таке міг подумати? Володя пізніше говорив: «Чому забрали Сашу, а не мене? Я ж раніше служив». Ще того дня Саша повернувся назад, бо йому забули поставити якийсь штамп у військкоматі.

Потрапив до 51-ї механізованої бригади. На Великдень він був уже на Рівненському полігоні, і ми їздили туди з Володею і Валентиною Прокопчук (їхня сім’я жила з нами в одному будинку). Тоді її син Володя назвав нас ще сестрами і казав: «Не переживайте, тьотю Таню, все буде добре».

У травні ще відпустили його до Луцька на весілля двоюрідного брата, де він був дружбою. Зранку поїхав він з Володею Прокопчуком, який потім загинув під Волновахою. А служили вони разом, тільки в іншій роті.

Коли 22 травня їхала я із села, однокласник меншого сина каже до мене: «Чули, що сталося? У Волновасі загинули наші хлопці з 51-ї…» Я зразу стала дзвонити до Саші, та він не одзивався до вечора. Мама Володі Прокопчука зателефонувала: «Мій Вовка поранений». На той час його завезли у госпіталь, і там він помер. Пізно вночі дізнались про це.

Саша у той час був на іншому блокпості, відразу не було відомо, скільки і хто загинув. Як ми зідзвонилися, він тільки сказав: «Мамцю, не може цього бути!» Після того підрозділ Саші скерували на полігон «Широкий лан» у Миколаївській області. А 20 червня він уже був на якомусь блокпості Луганської області.

Довго не зізнавався, де перебуває. Питаю: «Сашо, що, стріляють?» – «Ні, то тобі так почулося. У нас тут тихо». Тоді ще ж солдати не мали бронежилетів, і я хотіла купити, але він заперечив – не треба, мовляв, дали йому. На мої запитання про обстановку відповідав: «Нащо воно тобі?» Я навіть не здогадувалась, що він у госпіталі лежав – десь під час заряджання зброї вибухнула міна. Це Валя Прокопчук повідомила: «Ти знаєш, що Саша поранений?» Телефоную, а він: «Хто тобі таке сказав? Усе нормально». Потім зізнався, що попечений по всьому тілу осколками. Лікувався у Харкові, потім – у Львові і звідти приїхав додому 23 липня.

Зустрічали його з автобуса насамперед друзі на вулиці Львівській і разом зайшли додому. Не змінився зовні, тільки нічого не розповідав і не показував, що щось йому болить. Можливо, з хлопцями ділився, а, може, й ні. Бо й коли поїхав у село і прийшли до нього розпитуватись, він різко урвав: «Вам нема про що говорити?» Просто не хотів вести мову на тему війни. Цей час він проводив із друзями, рибалив, зустрічався, напевне, з Ілоною. Висловлював бажання побудуватися, ми вже й заяву писали на виділення земельної ділянки. Купив нову вудку – на майбутнє, як прийде з війни. Так вона й лежить донині.



Хлопці йому казали і ми вмовляли не вертатись на фронт. Але він мусив їхати 9 серпня. Ще тоді подзвонив у частину, бо то випадала субота, і йому сказали прибути 11 серпня. Поїхав і вернувся знову. 14-го підсів до автобуса, що віз солдатів на Схід. Схоже, наче доля вертала додому Сашу тричі. Але якби він самовільно залишився, то його б вважали дезертиром. Я пропонувала ще лягти у госпіталь, та він відмовився: «Хлопці там гинуть. У госпіталі ж лежать із великими пораненнями. А я просто отак буду з ними поруч?» Хоча в нього теж серйозне поранення. Не знаю, що ним керувало, коли він навідріз відмовлявся від наших порад та вмовлянь друзів. Кум, який завозив його до Володимира-Волинського, бачив, скільки ще позоставалось хлопців, і просив: «Сашо, не пхайся в той автобус. То ще, може, не поїдеш». Але не послухав…

Що він в Іловайську, розповіла сусідка Ніна Сорока, чий син теж там був: «Твій Саша з моїм Льошею в Іловайську. Ти знала?» Олексія поранили у ніч із 24-го на 25 серпня, із восьми чоловіків він єдиний, хто вижив. Того дня ми цілий день дзвонили, і ні Саша, ні Олексій не відповідали. Увечері Олексій повідомив, що поранений, і його везуть у Київ до госпіталю. Нарешті додзвонилась і я до Саші: «Чому ж ти не сказав, що в Іловайську і що Льошка поранений?» – «А звідки ти знаєш?» Вони якось домовились між собою, аби батькам не говорити, що там твориться. У ті дні ще розповідав: стріляють, блокпост розгромили, хтось там повтікав. Він не жалівся, лише раз на моє запитання «Що ви зараз там робите?», з чорним гумором відповів: «Хату собі копаємо», тобто рили окопи.

Востаннє балакала я з сином 28 серпня. Він зателефонував о 8-й ранку, як ніколи, бо все дзвонив увечері. «Мамо, у нас усе нормально, – сказав. – Не маю часу говорити». Більше його голосу я не чула…

Він був зниклим безвісти. 29 серпня я була на роботі. Подруга телефоном повідомила про той «Іловайський котел». Мене наче громом прибило. Стала, кажу: «Все, напевне, дитини моєї вже нема…» Так мені здалося. Не додзвонилась до Саші ні того, ні наступного дня. З ним був ще з нашого району Андрій Паляниця, який потрапив у полон і потім вернувся додому через два тижні. 31 серпня він вийшов на зв’язок із батьками, його мама питала, чи Саша з ним. «Десь є тут», – відповів. «Скажи йому, щоб подзвонив мамі». Я чекала з годину, потім спробувала сама дотелефонуватись до нього, але безрезультатно. Пізніше Андрій обізвався: «Саші тут немає».

Їздили ми у Володимир, показували фотографії хлопцям, які повернулися, але відповідь була одна: «Не знаємо». Може, більшість із них знали, що сталося, тільки не хотіли розказувати. У жовтні ми й здавали аналіз ДНК. Дали нам номер командира Сашка, той до мене говорив: «Що ви до мене дзвоните, нерви псуєте? Я звідки знаю? Я у вас його не забирав! Забирав ваш Луцький військкомат».

Їздили ми (тобто я, брат чоловіка та сестра) у морг Запоріжжя, бо пройшла чутка, що ховатимуть там загиблих. Одначе Сашу за фотографією ми не впізнали, тоді подалися у Дніпро, і там за наданим фото признали, наче він. Але лікар так доводив, що то не він, не сходяться риси! І в нас ще жевріла надія, що Саша живий і його знайдемо. Потім виявилось, що все-таки то був він. Це підтвердила ідентифікація за ДНК, яку робили довго, беручи ще і ще аналізи.

Його поховали у Дніпропетровську 10 жовтня. А ми отримали тіло Саші через п’ять місяців у січні 2015 року. Дуже допомогла Ілона, вона найперша почала пошуки. Вона спочатку подзвонила до молодшого сина Володі, потім я з нею сконтактувала через інтернет. Ми зустрілись, тоді Ілона розповіла про стосунки із Сашею. Вона дзвонила усюди і все підбадьорювала: «Він живий». Просто ми не вірили, що його нема…

Я зустрічалась з Андрієм Паляницею, коли він повернувся з полону. То він розказував: «Ми їхали на машині, нас розбомбило, і ми втікали втрьох – я, Саша і Сергій Дем’яник із Каменя-Каширського (загинув, поховали 16 вересня). Ще зачепився за гілляку, мене витягли, і ми розбіглись урозтіч. У полоні я не бачив ні того, ні другого».

Як мені розповідали, Саша потім підсів на машину до хлопців з Івано-Франківська (вони приїжджали, як був рік по його смерті). Стояв на підніжці. Знову влучив снаряд. Сина поранило, і його несли на руках цілу ніч. Якогось дня у листопаді невідомий подзвонив до синового друга і питав: «Як Сашко?» Я зв’язалась із ним, він оповів, що тоді серед них був ще поранений командир із Володимира. Я зв’язалась із військовою частиною, знайшла того командира, який розказав ще таке: «Ми подібного до Саші солдата занесли в якийсь військкомат і там зоставили. У нього була дуже розтрощена нога. Хлопці перев’язували, накладали шину. На ранок мене забирала «швидка», я ще спитав, де той хлопчина, якого несли ми вночі? Сказали, що він уже помер. Це було 30 серпня».

Що трапилось насправді, нікому не відомо. Людям не захотіли сказати правди, скільки хлопців загинуло в тому «Іловайську котлі». І до цього часу батьки не можуть знайти своїх дітей...»

* * *
17 липня 2015 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, Олександра Войчука нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Записала Ольга ХАРІВ (газета «Луцький замок», №32 від 29 серпня 2019 року)
Фото із домашнього архіву Тетяни Войчук