Надія на життя: молода лучанка рятує бійців на передовій

Лучанка Надя Кононова пішла на війну не заради геройства та подвигів, а щоби рятувати життя. Якоїсь миті не просто зрозуміла, а відчула – війна стоїть за дверима. Тому не вагалася ні хвилинки. Змінила костюм і туфлі на мультикам і берці. І нарівні з чоловіками вона – тепер уже старший сержант.

Каже, на війні втомилася боятися. Якось просто забула про страх, забула, що вона жінка. Стала бійцем. Так само, як усі навколо, -
пише ІА Волинські новини.


Військовий медик

Стати лікарем дівчина мріяла з дитинства. Хірургом був і її дідусь. Дівчина навіть народилася в День медика. Розповідає, що з усіх ляльок робила своїх пацієнтів. Тому їй навіть на думку не спадало обрати іншу професію.

Зараз Надя упевнено крокує в берцях володимирським сквериком. Вона – військовий медик. Ще кілька місяців тому дівчина була у зоні АТО й оперувала бійців.

Просто дивитися новини, каже, стало нестерпно боляче, а питання «Раптом врятую комусь життя?» ніяк не давало спокою. Вона не дуже уявляла, що її чекатиме на фронті. Хто повертався, розповідав: легко там не буває.

«Але це були тільки розповіді. Я не пробувала цього сама. Тому поїхала, відчула, зрозуміла. Так, важко. Але усі – як велика сім’я. І коли ти, дівчина, приїжджаєш – на тебе дивляться з повагою, – зізнається вона. – Що не побоялась. Медики дуже потрібні на передовій. Було страшно, але з часом до усього звикаєш».

Старший сержант, фельдшер 30-річна Надія Кононова – на службі з 2010 року, в АТО – з 2014-го. Вісім років служить у Володимирі-Волинському на посаді фельдшера зенітно-ракетного артилерійського дивізіону. Службу в зоні АТО розпочала у складі медичної роти, працювала старшою медсестрою у складі Луцького госпіталю, допомагала проводити операції хірургічній бригаді. У листопаді бригаду вивели з АТО. Зараз вони дислокуються у Володимирі-Волинському. Чекають нових розпоряджень.

«Справжні бійці – це люди, які усвідомили, що важливо не те, скільки в тебе м’язів, а те, що в тебе у голові. І їм байдуже, якої ти статі. Бути жінкою на війні означає стати в десять разів сильнішою. Треба постійно боротися зі страхом», – Надя говорить чітко й виразно. Так, ніби ця воєнна дисциплінованість торк­нулася навіть її мови.

Бронежилет важить 16 кг, ще є автомат і сумка «невідкладки», а бігти треба нарівні з усіма, рятувати життя. Надя запевняє: передусім вона – військовослужбовець, а вже потім дівчина.

«У воєнній частині мого життя немає героїчних подвигів, – каже вона. – Подвиги та геройство – справа воїнів. Справа медиків – невпинна повсякденна праця. Робимо те, що маємо робити».




Надія на життя

Дівчина була у найбільш гарячих точках – Маріуполі, Оленівці, Березовому. Вона каже, що зовсім не пригадує деталей з найважчих митей. Тим паче – тодішніх розмов. Пригадує тільки роботу. Безперервне її тривання. Оперували на першій лінії оборони. Медикам доправляли поранених під час обстрілів, з блокпостів та з поля бою. Працювати доводилося і вдень, і вночі.

«На війні жили в окопах, наметах, бліндажах. Було дуже важко виживати в таких умовах. Це миття в тазиках і дерев’яні туалети. Але до усього звикаєш. Ми перебували на відкритій місцевості, у неокопаному авто, – каже Надя. – Я була єдиною жінкою і єдиним медиком. Тоді ще не було таких знань про війну. Ми постійно були під обстрілами. На щастя, у мене на операційному столі не померла жодна людина. Усіх бійців після надання допомоги відправляли в госпіталі. Проводили операції від найлегших осколкових поранень до зупинки артеріальних кровотеч та ампутації кінцівок. Зашивали, діставали осколки. Медикаментозне забезпечення було хорошим – у нас був стерильний матеріал, хімічні розчини для дезінфекції інструментів. Луцький військовий госпіталь надавав нам усе, що потрібно».

На запитання, де знаходила розраду під час напружених днів на сході, дівчина відповідає: у тваринах – котах та собаках, які жили при таборах. За її словами, на війні тварини – це єдиний позитив та радість.

«Якось вдалося урятувати життя хлопцеві. Але довелося ампутувати йому ногу. Став калікою, – пригадує Надя. – Я якраз робила перев’язки, коли йому зателефонувала мама. А він таким бадьорим голосом: «Матусю, не переживай так! Зі мною усе гаразд. Мене тільки трошки зачепило». Серце тоді так стиснулося, стало дуже боляче. Подумала: у мене теж є мама. Вона також переживає».

Мама навіть не знала, що Надя поїхала на війну. Але якось дівчина обмовилася, а ще знайшлися спільні знайомі, які її там побачили і розповіли матері. Вона схвалила вибір дочки, хоч їй це далося нелегко.

«Мама і бабуся дуже хвилювалися, – каже вона. – І зараз переживають, часто плачуть. Але уже звикли, змирилися. У мене немає чоловіка та дітей. На жаль, армію і шлюб годі поєднати. Дуже хочу, щоб закінчилася війна. На війні мрію лише про одне: сім’ю та дітей. Але поки я на службі, це неможливо».

Надя каже, що чоловіки на війні ставляться до жінок як до рівних, а коли треба, то і допоможуть.

«Мені ніхто ніколи не закидав: «Ти жінка, нема тобі що тут робити», – каже вона. – Також не доводилося бійців заспокоювати та втішати. Це вони мене підтримують, оберігають. Вірю: Україна переможе. А я тут для того, щоб рятувати людей. Готова на все йти і будь-якою ціною рятувати людину. Мені часто доводилося ризикувати своїм життям. Якщо треба буде, робитиму це ще. Усяке на війні було. Снаряд міг влучити і в нашу машину, але ж обійшлося. Щоразу, коли є можливість, телефоную мамі. Кажу, що жива, здорова, що все гаразд. Мама, як зав­ше, плаче. Так, як кожна мама, що переживає за життя своєї дитини».

Дівчина зізнається: буде на війні до останнього. Бо на фронті вона для бійців – надія на життя.