Чому лучани відмовляються від маршруток: історії з перших вуст

З 25 травня проїзд у луцьких маршрутках коштуватиме п’ять гривень. Дізнавшись про це, чимало містян заявило, що відтепер більше ходитимуть пішки. І в цілях економії, і в цілях протесту проти брудного, пошарпаного транспорту.

Хоча у місті немало людей, які роками намотують кілометри вулицями.

Молоді мами, офісні працівники, студенти розповіли, чому витрачають години на піші походи та як при цьому себе почувають.

Наталія Гончарук, 43 роки, педагог:

Ходити пішки мене змусила біда – були величезні проблеми зі здоров’ям. Але вчасно зрозуміла, що рух – це здоров’я.

Так вже 11 років ходжу пішки на роботу і з роботи – від історичного факультету СНУ до правознавчого ліцею. Разом це більше шести кілометрів. На дорогу в одну сторону витрачаю 30 хвилин.

Ходжу пішки навіть взимку – у великий мороз. Транспортом користуюсь тільки, якщо погана погода.

Я завжди точно знаю, коли мені вийти і коли я прибуду на місце роботи.

У вихідні дні також пересуваюсь містом пішки. Мій інструктор з йоги закликає усіх так робити, але з усієї групи лише я дійсно ходжу.

Станіслав Кириченко, 21 рік, студент:

Я постійно ходжу пішки – і на роботу, і на навчання. Вивчив карту міста і при можливості шукаю коротші шляхи.

Рік тому вирішив, що мені так краще. Місто невелике і більш-менш чисте, порівняно з тими, де я бував, тому можна дозволити собі пройтися. До того ж це економія і здоров'я додає, особливо, коли немає часу і починаєш бігти. Просто бігати вранці не виходить, а так можна.

Якщо треба кудись швидко дістатись, то сідаю у тролейбус і попереджаю, що запізнюсь.

За день проходжу сім-десять кілометрів, інколи більше.

Також те, що я ходжу пішки – мій протест проти незручних, дорогих і старих маршруток. У них ціна не відповідає якості, не можна спрогнозувати, коли яка маршрутка їде, іноді специфічний музон, а в тролейбусах – хамовиті кондуктори.

Андрій Кохтярук, 23 роки, будівельник:

На роботу і з роботи добираюсь громадським транспортом, бо працюю за містом. А по Луцьку пересуваюсь пішки – він не такий вже й великий. За день в середньому проходжу 15-20 кілометрів або навіть більше.

Я люблю активний спосіб життя, а рух – це чудовий спосіб бути здоровим. Для мене 12 кілометрів – не відстань.

Після роботи у будні ще займаюсь фотозйомкою, то там теж намотую круги. Хочу купити велосипед, але якщо поїду у Польщу на заробітки, то може й не варто.

Оксана Хомік, 32 роки, вихователь:

Ходжу пішки, тому що у мене маленька дитина у візку. За рік ми їхали з малям в колясці-тростині у маршрутці максимум два-три рази. А зі звичайним візком ми навіть не влізаємо у двері.

Живу у центрі. До ринку, поліклініки, в магазини, Палац учнівської молоді, до залізничного вокзалу, Нової лінії ходжу пішки. На це витрачаю 1,5-2 години в день. На роботу теж ходила пішки (три зупинки). Це суттєва економія.

У нас був власний автомобіль, але була купа проблем з паркуванням. Тому відмовились від нього.

А ще я вважаю, що чим рідше возиш дитину у маршрутці, тим здоровіша вона. Перевірено на собі.

Ірина Козік, 23 роки, перекладач:

Хоча пішки я ходжу кожен день, найбільше кроків мій крокомір показує у будні. На роботу та назад ходжу пішки, а також зранку на йогу та на репетиторство ввечері. Живу біля п’ятої школи, а ходжу пішки в центр, до Старого міста, на 33-ій.

В середньому за день роблю сім тисяч кроків (це приблизно п’ять кілометрів). Я швидко ходжу, тому по часу це виходить приблизно півтори-дві години.

Громадським транспортом користуюсь рідко. Лише, коли потрібно їхати десь далеко, наприклад, в Липини. Інколи, якщо бачу, що запізнююсь, то можу під’їхати маршруткою чи тролейбусом.

А вибираючи між маршруткою та тролейбусом, я поїду на останньому – він дешевший та просторіший. Хоча загалом справа зовсім не в дешевизні, я просто люблю ходити пішки та мені не до вподоби переповнений громадський транспорт.

Тетяна Євтушик, 36 років, фінансист:

Я мешкаю в районі вулиці Чернишевського. А, хто живе в цьому районі, часто ходить пішки, оскільки це єдиний спосіб якнайшвидше дістатися на роботу і навчання.

Єдина маршрутка, яка ходить в цю сторону, №47, але про розклад її руху у Луцьку вже легенди ходять. А пішки – 25 хвилин і ти в центрі. Плюс в тому, що на Чернишевського гарна природа, і коли йдеш вулицею, встигаєш намилуватися сонечком, небом і зеленню. До того ж це хороша гімнастика.

Зараз я перебуваю у декретній відпустці, тому з’явилась ще одна причина для того, щоб пересуватись містом пішки. В маршрутку з коляскою просто не увійдеш через вузькі двері. До того ж вони завжди переповнені. Ось так і гуляємо з малюком щодня: або в центр, або в парк, або в поліклініку. Дві-чотири години щодня.

Богдан Богонос, 35 років, депутат Луцької міської ради:

Я ходжу з дому (район Вишкова) на роботу (Київський майдан) і у зворотньому напрямку. Прямого сполучення Вишкова з Київським майданом донедавна не було. Потрібно було їхати двома маршрутками, що є досить таки накладно з фінансової сторони (в світлі останніх подій це буде особливо відчутно).

А навіть, коли з’явилось пряме сполучення, проїзд від заводу «Мотор» до Київського майдану займає 40 хвилин. За стільки ж часу можна пройтись пішки. Різниця в тому, що маршрутка об’їжджає половину міста, а я проходжу пішки напряму усього чотири кілометри.

Також я намагаюсь дотримуватись здорового способу життя, а прогулянка зранку надає заряд енергії на день, ввечері – дозволяє відпочити, не відволікаючись на комп’ютер, телефон та інше.

Громадським транспортом доводиться користуватись протягом дня, інакше нічого не встигнеш. Іноді, знаючи, що доведеться їздити містом, просто зранку не йду пішки, а беру із собою велосипед. Нашим містом, на жаль, досить важко їздити велосипедом, але це все одно дозволяє зекономити і час, і кошти.

Тетяна Добровольська, 22 роки, фінансист:

Люблю пішки ходити. Тим більше, що до роботи мені йти 20 хвилин – відносно небагато. А зважаючи на те, що робота в мене сидяча, це ще й корисно.

В основному, якщо потрібно кудись дістатись, можна пройтися пішки, адже всюди недалеко. Влітку ще їжджу на велосипеді.

Громадським транспортом не люблю користуватися, лише – в крайньому випадку (якщо не встигаю або велика відстань). Маршрутки часто переповнені - штовханина, спека.

Ксенія Шабурова, 23 роки, кухар:

Мій старший син ходить в садочок біля «Лучеська», а ми живемо біля «Глобуса». Кожного дня ходжу з меншим сином у візку по старшого. Годину займає дорога туди, ще стільки ж – назад. Протягом дня у справах також ходимо пішки.

Громадським транспортом користуюсь лише тоді, коли погана погода на дворі. Адже не в усі маршрутки можна зайти з коляскою, та й не допоможе ніхто. Що водії, що пасажири у нас невиховані. Мамі з двома дітками мало хто дасть сісти. Якщо ж їздити стоячи, то так, як керують наші водії, постійно в синцях будемо.

А ще кожного дня по вісім гривень – для мене дорого. Ми молода сім’я, живемо на зйомній квартирі, а працює лише чоловік. Тому кожна копійка на рахунку.

Передрук заборонений