Про снєжну борьбу, вільне кохання і таємничий візит зіркового письменника... ЗАНЕСЛО В СЕЛО

“А як би ви впізнали земляка, коли б зустріли його на другому краю світу?” - питаю у нуйнівських дядьків. .

“Е-е-е... Та то елєментарно: почуєш “дєкую” чи “єблуко”, значить - наш!” - регочуть золотими зубами аж тирса летить... Бо саме дрова різали. А потім жовтими від табаку пальцями струшують попіл з рукавів і знову беруться за бензопилу.

Осінь. У селі Нуйно (що на Камінь-Каширщині) хто дрова ріже. Хто за шипхою в ліс подався. Хто дітей глядить. А хто - зі столітньої хати виглядає у маленькому вікні “своєй смерті” і прислухається до кожного шурхоту за порогом. Чи, бува, не йде?..



ВКЛЮЧІТЬ БАБІ ГАННІ ТЕЛЕВІЗОРА... ДОДИВИТИСЯ ЖИТТЯ

Бабі Ганні 88... Вона й не знає, що її роки складаються у філософську безкінечність.

Отак її і застали. Сидить край вікна у теплій хаті. Сіни. Кухня. Піч, де мали спати колись її малі діти. Але в них з чоловіком Павлом діточок так і не було. Барвисті фіранки. Малюсіньке вікно заставлене життєдайними алоє та золотим вусом. Так крізь їхню цілющу зелень і виглядає Ганна Теребейчик на світ.

Рипнули в сінях двері. Брязнула клямка. Сполошилася. І спершу аж наче зашипіла...

“Шо я розкажу? Я вже каліка считай. Которий рік тут сиджу і нічого не роблю. Вже давно треба на могилках бути”, - відповіла, важко опустивши на поділ сухі і густо помережені жилами та зморшками руки.



Що вона виглядає у тому вікні? “Цілий вік прожила сиротою, зобижена судьбою”, - каже. Цілий вік - то 44 роки, відколи нема її чоловіка Павла Теребейчика. Бо, крім нього, каже баба, “бульш никого”.

“Вже, казав другий раз, перебачила я... - раптом починає, дивлячись на картатий поділ, - і бандітів, і бульбашів, і німців, і не німців, і полєків, і гумнєків... - всіх на світі. Було. Яких хоч! Віте звідки?” - раптом питає.


“А-а-а... Манєвичі. То ми їздили туди на снєжну борьбу...”.

Як виявилося, їздити на “снєжну борьбу” - це їздити розгрібати засніжені волинські дороги. І в Ковель бабця на “борьбу” їздила, і в Луцьк. А потім, по війні, саме бабу Ганну з її Павлом та ще кілька молодих сімей “загітірували на житєльство” у Крим.

“Двайцєть п’єть кілометрув од Чорного, вісімнєйцєть од Азовського. Там німець скіко воював, шо повибивав усе на світі”, - пояснює причини вербування молоді. Та пожили трохи і вернулися назад у своє Нуйно. То був 54-й. У селі піднімали колгосп імені Фрунзе. Павлу Теребейчику доручили працювати на першому самохідному комбайні...



...Баба Ганна виходить за нами на поріг. “Ішов Господь дорогою, стрітив дівку рано з водою...” - заводить на прощання давню, як і сама, постову пісню. Потім мовчки хрестом благословляє.

А ще - дуже бідкається, що не працює вже кілька місяців у хаті ...телевізор: “То не мона приїхати кому, де й настроїти телевізора? Скажіте, хай настроят. Вперьод робив, де й хоть би того телевізора включила б. Мені основне, шо то Луцк показуют, і я все знаю”.

“МИ НЕ СПАТИ ЙШЛИ, А ПРЄСТИ. А ЯК ХТО З КИМ ЛЮБИВСЯ...”

Зустріти у Нуйному старожилів і не спитати про гірки, було б майже гріхом... Про унікальну традицію пишуть у газетах, але в селі вголос не говорять.

Питаю у школярки-старшокласниці, яка зголосилася нам бути за екскурсовода у мандрах нуйнівськими вулицями, чи знає, що таке - гірки. Та соромиться, опускає очі... Каже, чула щось колись від баби, але дорослі про таке не розказують.

У 2016-му сільська молодь у Нуйному розважається на дискотеках. У місцевому клубі орендував приміщення ді-джей “Андреналін” і крутить танці на всі боки.

А до 50-х років “адреналін” був не той... Сільська молодь сходилася на вечорниці, які тут називали “гірками”. Збиралися у хаті, де не було малих дітей, пряли, співали, спілкувалися, а потому оставалися один з одним і на ніч. То була не дівка, що на гірки не ходила. Та й хлопець кожен мусив пройти “вишкіл”.

“Шо то ми на гірку ходили? То такі гірки як вечорниці. Ночували в хатах, де й сиділи, де й язичили, де й прєли. Потім встаємо вдосвіта, щоб напрєсти більшей, щоб було шо виткати... А хлопци сиділи язичили, то курили. Де й котора дівчина гуляє з хлопцем, то конєшно, лягає. То не так що гірка і - зразу всі сплєть! А котора дівчина гуляє з хлопцем по року, по два, де й встається”, - тлумачить давній звичай Ганна Теребейчик.



А от майже її одноліток, Семен Савчук запевняє: він на гірках не був. Не встиг. Бо як забрали на сім літ в армію аж у Китай в 44-му, то прийшов вже підстаркуватим таким парубком. Та й у 47-му, каже, на гірках влада поставила хрест. Заборонили дивний дідівський звичай. Суперечив бо партійній ідеології.

ЧОЛОВІКИ В СЕЛІ - ТІЛЬКИ З НОВОГО РОКУ Й ДО ВОДОХРЕЩА

Селяни в Нуйному чи-то жартома, чи всерйоз зазначають: чоловіки в тут водяться з Нового року до Водохреща. В іншу пору - всі “на зарибках”.

Тому дорогою куди не глянь - і справді одне жіноцтво. Чи на ровері, чи на возі...



А поки батьки штурмують санкт-петербурги та білорусії, діти виводять тризуби на шкільному подвір’ї і малюють мир у синьо-жовтих барвах.

Школа у селі - нова і гарна, з 96-го родом. Унікальне Нуйно ще й тим, що має аж два дитячі садки.

“Там - “Сонечко”, - кажуть, - тут - “Льонок”.



Перший звели ще у 90-х силами тамтешнього колгоспу. А другий відкрили у стінах шкільного інтернату (був час, коли школярики з довколишніх поліських сіл лишалися після уроків на ніч) відкрили з подачі колишнього нардепа-комуніста Адама Мартинюка. Взамін за голоси поліщуків він не скупився на “дотації”.

Як кожного порядного гостя, журналістів у нуйнівській школі одразу ведуть у музей. Тут пахне старою бабиною скринею і здається чути, як риплять десь у закутку кросна (древні верстати для ткання. - О. Л.)

“Були б ви зимою приїхали, то й побачили б, що у нас досі в селі мало не в кожній хаті тчуть. Рушники. Полотно. Доріжки...” - всміхається хранителька шкільної світлиці Оксана Теребейчик.



...Нас ще не раз цього дня дивуватимуть.

То Ганна Сіжук, яка покине длубати жовтогарячі гарбузи і піде показувати нам сувої вишивок, полотна та натканих доріжок. За зиму Ганна Юхимівна досі встигає наткати понад 200 метрів (!) барвистої дорожки. Щоб хватило і дітям, і внукам...



То Микола Леснік, сільський столяр, який оздобив свій двір деревом, бо перейняв у батька (та, мабуть, і діда) талант до столярування...

То секретар сільради Людмила Савчук, яка захоплено розповідатиме, що в цьому селі “все на є”: єблуко, ємка, єгоди...

То вчителька Тетяна Дяк, у класі якої на трохи більше 20-ти учнів аж 9-ть Савчуків. І жоден один одному не родич...



Вабить Нуйно своїм неповторним колоритом. І не лише журналістів. Як згадують колишні лісівники, у будиночку відпочинку на місцевому озері Добре, що за селом, любили при зустрічі перехилити чарчину ...перший секретар Волинського обкому партії Федір Калита з письменником Михайлом Стельмахом.

Як згадував екс-директор Камінь-Каширського лісгоспу Іларіон Маковський, не раз приймали письменника з дружиною на Доброму. А вперше на Волинь запросив його саме Калита, який зі Стельмахом був у добрих стосунках.

Хоча про іменитого гостя дотепер у Нуйному - ні слухом, ні духом.



* * *

Доки ми вибиралися з села, я думала: як же так трапилося, що ніякому колгоспному діячеві чи партфункціонеру не прийшло в голову перезвати Нуйно на щось більш “милозвучніше”?

Слава Богові, що не прийшло.

Утікав з-під коліс сірий асфальт. А за пеленою осінньої мряки виднілися привиди панів і підпанків, які вік за віком то купували, то продавали село над дорогою.

Отак глянеш на червону зірку на фоні старезного синього, мов літнє небо, храму - і чуєш, як тремтять шибки у вікнах сільських хатів, боячись то хлопців з лісу, то стрибків...

А дивишся, як усміхаються всі дев'ятеро Савчуків із одного класу - і бачиш, яке ж воно, те Нуйно, невмируще. Поки стукають кросна у хатах зимою. Поки стеляться барвисті дорожки. І поки самотня баба Ганна дивиться у вікно немов у телевізор...

Олена ЛІВІЦЬКА
Фото Павла БЕРЕЗЮКА