«Землю під луцький аеропорт виміняли на рушницю для маршала» - мер Луцька 80-х

Як "хрестили" кінотеатр "Промінь". Як прилітав Щербицький. І - як сталося, що Костянтин Литвиненко став першим і поки єдиним міським головою, якого судили за хабаря?..

"Коли я розкажу про себе, ви не захочете таке писати," - це було перше, що почула у слухавці у відповідь на пропозицію записати інтерв'ю.

Костянтинові Литвиненку скоро 86. Із 1979 до 1984-го від обіймав посаду голови Луцького міськвиконкому (нині фактично це Луцький міський голова). Саме в той час у обласному центрі чимало будували, а областю керували одіозні партійні діячі.

Працювати в партійних лещатах було непросто. Але у Костянтина Литвиненка і досі кремінь в голосі чутно. Його історія не тільки про те, як жилося начальству при СССР, а й про те, якою жорстокою могла бути система, коли щось пішло не так...

Після успішного керування містом він 1,4 року провів за гратами за хабар (мовляв, взяв взятку 300 рублів і банку ікри за ордер на квартиру). А згодом отримав на руки вирок Верховного Суду СССР, яким скасовано було звинувачення. Сьогодні він береже цей документ. І, здалося, особливо трепетно до нього ставиться. Після усього Костянтин Васильович працював в освіті, звичайним шкільним логопедом.

У нього - скромні апартаменти на пр-ті Волі в Луцьку: тісна двокімнатна квартира. Виховував двоє дітей. З донькою нині й живе.

Готує каву, подає печиво і припрошує пригощатися. На столі - карта, вирізані з газети Заповіді Божі і ...грубезні мемуари Хіларі Клінтон. Дали почитати, каже.

Довкола в кімнаті колишнього мера - море книг. За фахом він - вчитель української мови та літератури. На видному місці Шевченкові. Міні-погруддя Маяковського на полицях. "Після промови Президента він модний", - жартує чоловік і демонструє, що й досі в курсі останніх подій.

А народився Литвиненко у 1930-му, за Польщі. Тому фактично Бог дав йому можливість пожити в трьох різних епохах і просторах.

Він не лукавить. Відверто говорить і про Бандеру, і про партію... Каже, втішений роботою нинішнього міського голови Миколи Романюка. А ще додає: якби раніше звернулися за інтерв'ю, то відмовив би. А тепер розуміє, що те, що він знає, може згодитися для історії

"РАЗІВ ТРИ ВТРАЧАВ СВІДОМІСТЬ З ГОЛОДУ"

- Он, зверніть увагу на моє вбрання (перш, ніж відповідати на запитання, Костянтин Васильович демонструє фото зі свого альбому, - авт.). 11-й клас. Це те, що можна було тоді придбати синові столяра. Я в куфайці й обмотках на ногах. Вчився два роки в польській школі. В Луцьку були тільки польські школи і одна гімназія - українська. Але там шалені гроші треба було платити. То тільки куркулі могли там вчитися.

- Тобто ваша сім'я до "куркулів" не належала?

- Тато був столяром. Казав, що мав шість класів освіти. Може, й правда... Але не більше. І три сестри за мною. Ніякої волохатої лапи в нас не було. Я закінчив Київський університет, сестра Ніна - заочно філологічний факультет того ж університету, сестра Валя - факультет іноземних мов. Система була така, що сприяла навчанню незахищених верств населення. Я особисто, подобається вам чи ні, дуже вдячний тій системі влади, яка давала здобути освіти тим, хто не мав ніякого підгрунтя. Мені, правда, тяжко було.

Батьки майже не допомагали. Разів три втрачав свідомість з голоду. Та я не один такий був. У моїх товаришів по гуртожитку тоді було багато сала і цукру. Як мені стало на лекції погано, став кивати головою, хтось побачив, що я млію. Таке траплялося часто, хоча держава помагала. Тих, хто зовсім занепав духом, на місяць відправляли на казьонні харчі в профілакторій. ...Відвели мене в медпункт. З графина налили півсклянки води кипяченої, другу половину досипає цукром, розколотила - пий.

Я міг вступити до будь-якого вузу на території Союзу. Сам вибрав філологічний. Мене тягнуло до знань. В першому-другому класі вчителька, пані Регіна Ковальова сказала: "Я принесла "Пломичек" (то такий журнал дитячий), Костику, візьми собі" - "Я не маю грошей, пані, і не знаю, чи мені мама дудуть гроші" - "А неважливо: не дасть, то й так візьмеш". Із 39-го вже змінилося все.

"УСІ ДИВУВАЛИСЯ, ЩО В ЛУЦЬКУ ДЕШЕВІ ХАЛВА І ПИВО"

- Розкажіть про 1939-й у Луцьку. Про прихід радянської влади. Які враження лишилися?

- Найкращі. Не те, що я чи моя трудова сімя, а весь люд стрічав Червону армію, як своїх. Знаєте, і тоді, і тим більше тепер, ніхто не хоче говорити погане про Польщу і про польські права. Але вони були дуже несприятливі для місцевого населення. Не було українців, білорусів чи поляків. Було дві категорії: або ти православний, або ти католик. Ну, ще євреї. Ті взагалі за всякої влади виживали.

...Приходить батько додому. Мати дітей тут же відправляє. А він тим часом веде з нею розмову в кімнаті: "Ніла, що будемо робити. Мою майстерню закривають" (він мав невеличку майстерню, де сам робив меблі). До речі, найкращий заробіток давали гроби. Казав, треба п'ять табуреток зробити, щоб мати стільки, як за один гроб. А все тому, що він ходив у магістрат, де почув: "Як пан хоче мати майстерню, то переходьте в католицизм. Бо по новому закону від 36-го року некатолик не може мати майстерні, не може купувати землю. А продавати може". Приїздить поляк-голодранець - купує тут землю на державну позику. Так на Волині стало 18 відсотків католицького населення.

Усі уроки були польською мовою. Тільки поза програмою - один урок на тиждень релігії і один урок в тиждень української мови.

Зустрічали, як рідних. Скрізь арки вітальні ставили. В кожному селі з того боку, звідки червоні мали прийти. В Луцьку я особисто не бачив, але бачив, що люди стояли на тротуарах понад дорогою і вітали. 18-го вересня сюди прийшли червоні. Я вийшов теж на Ковельську (чомусь з ковельської сторони на Красне зайшли). Хтось з колони крикнув, щоб жінки винесли води. Люди побігли по відра, по кружки. У вчителя Ждановського був насос у дворі. Набрали відер п'ять води і винесли солдатам.

Потім почали жити при соціалізмі. Трошки було дивно. За Польщі все було, як зараз. Тільки дефіцит був грошей. Вам може бути смішно, але в нашій сім'ї сірника ділили на дві частини. Бо сірник був дорогий. А за совєтів раптом за всім треба було в чергах стояти. Керосин, наприклад. Я йшов займав чергу, приходила через годину або дві мама - і ми вдвох купували, скільки там чого видавали в одні руки. І так за всім. А дечого то й зовсім не було.

Усі дивувалися, що дуже дешева халва і пиво. Батько сміявся, а мама казала: "Чого та влада така дурна? За пиво ж можна більше грошей взяти".

"ЯК ПАРТІЯ ПРИЗНАЧИЛА, ТО ЛЮДИ ВИБЕРУТЬ"

- Як ви прийшли у владу? Адже були і начальником міськвідділу освіти, і першим заступником голови Луцького міськвиконкому і потім, власне, головою?

- Тоді були вибори. Не чули такого анекдота про героїню соцпраці Смірнову з Княгининка? Прийшла Смірнова в райком партії і каже: "Ви мене зробіть депутатом". Їй відповідають: "Це не ми, це люди обирають". "Ви мене призначте, а люди виберуть!" - каже Смірнова.

Працював в Інституті вдосконалення кваліфікації вчителів (нині післядипломної освіти) завкабінетом. Звідувачкою міськно тоді була хороша жінка, математик, але ніякого хисту до керівної роботи не мала. Стався такий казус: була серпнева нарада, повний зал Будинку офіцерів. Треба відкрити засідання, а вона стала, знітилася, потім: "Люди, вибачте, але я зовсім не знаю, що мені казати". Хтось там якось включився. Але цей факт начальству не сподобався. Стали шукати іншого. Хтось рекомендував мене на підвищення. Викликали в райком і повідомили, що хочуть рекомендувати на цю посаду. Видно перевірили там, чи часом двоюрідна тітка не була зв'язковою в бандерів. Бо якщо так, то...

Усе бюро на наступній нараді вчителів тремтіло: як же там Литвиненко буде відкривати засідання? Я мав досвід, був в комсомолі, в профспілках крутився, протоколи вів... Став працювати головою міськно, сприйняли мене позитивно, але деякі директори не вважали мене начальником. Ну, проявив трохи наполегливості... Через деякий час завідуюча відділом пропаганди міськкому партії згубила партійним квиток. Її потихеньку десь прилатшували...

ТОЙ, ЩО НАЗВАВ І "ПРОМІНЬ", І ВУЛИЦЮ ПАРКОВУ...

- А що: згубити партійний квиток - то рівнозначно звільненню?

- Це автоматично означало занесення суворої догани. Немає значення випадково чи ні то сталося. Навіть якщо тебе ведуть на страту, ти мусив мати партквиток при собі. А якщо це партійний керівник, то за квиток, за таке святе діло, вона не могла вже лишатися на посаді. Я йшов на ту посаду неохоче.

...Далі звільнилася посада заступника голови міськвиконкому з гуманітарних питань. А я на той час був у резерві. Ну, й депутатом. Міськком призначив - люди обрали. Тоді головою був Іван Фурів. Я з усіма керінвиками знаходив спільну мову, в тому числі й з Фурівим, який був досить простою людиною. Керував містом він добре. Фуріва відправили на навчання в Москву. Ввели посаду першого заступника, бо до того такої не було. Тодішній мій начальник Юрій Сулівін (голова міськвиконкому, - авт.) наполіг, щоб я був першим заступником. У міськкомі неохоче погодилися, бо там вважали, що перший заступник повинен бути спецом по каналізації, а не гуманітарієм. Але викликав Сулівін і сказав: "Хотєл би, штоби ви билі моім пєрвим замєстітєлєм". Побув я два роки першим заступником. Коротше кажучи, знайшлися люди в обкомі партії, які рекомендували мене і на голову.

Тоді першим секретарем був Леонід Палажченко. Я як заступник голови міста за дорученням партійних органів супроводжував групу польським туристів. Вважалося, що це делегація. Пішли в кінотеатр "Промінь"... Я, до речі, його хрестив.

- Саме ви дали назву кінотеатру "Промінь"? А як це відбулося?

- На апаратній нараді запитали, хто що запропонує. Так само я назвав магазин "Олеся", вулицю Паркову після реконструкції. Вже потім "Промінь" переназвали. Хтось приїхав з Москви і спитав: "Почему всє националістічєскіє названія у вас? "Проминь" назвать "Масква"!". Життя складне, словом...

"ТЕПЕР ВСІ ГРОШІ ВИБИВАЮТЬ, ТОДІ НАВПАКИ: ГРОШІ БУЛИ, НЕ БУЛО КАДРІВ І МАТЕРАІЛІВ"

- Повернімося до польської делегації...

- Якраз демострували такий фільм цікавий. Через Буг проходить колона жовнірів польської армії. Рокосовський, радянський маршал, поляк за національністю, каже: "Ну, що, хлопці, визволимо рідну країну?". Гарна така сцена. Всі мої поляки чуть не заплакали. Раптом до мене підходить директриса кінотеатру й каже: "Вас терміново викликають до Палажченка". Попередив поляків і стрімголов помчався. Я був, правда, одягнений відповідно.

Палажченко мені: "Ну, що там? Вже всю горілку з поляками випив?". Бачить, що я зелений... Я йому: "Працюю з польською делегацією, відповідно до рішення обкому". Усміхнувся: "Сідай. Розкажи свою біографію ще раз". Я розказав. "Скажи мені коротко: ніде ти там не замазаний?". Я відповів, що в мене всі родичі або аполітичні, або комуністичні. Словом, сказав він, що обком мене рекомендує на посаду голови міськвиконкому. Як обухом по голові. Я знітився. Він: "Ну, ти подумай. Тобі ж, певне, треба з жінкою поговорити...". Додаю: "Та й здоров'я в мене не дуже". А той мені: "Що ти думаєш, що ми не знаємо про стан твого здоров'я?"

- А можна було відмовитися, якщо вже тобі таку пропозицію зробили?

- Можна. Але це автоматично означало, що півроку - і ти йдеш і з цієї посади. Було над чим думати... Я знаю, що був такий випадок: секретар міськкому партії Стиба, зразу після війни такий був, приховав, що його двоюрідний брат був сотником УПА. Видно, з ним провела якась установа, що біля стадіону розташована, бесіду - і він пішов в обком, сказав: "Звільніть мене". Дали йому технічну роботу і все.

- Якісь завдання, як міському голові вам у стінах обкому озвучували?

- "У принципі ти працюєш правильно. Так і дій. Будуть тертя, то заходь", - в такому стилі була розмова. То він голову обвиконкому Свинцицького мав на увазі: той мене не злюбив. Правда, на сесії міськради він згодом публічно схвалив мою роботу і ставився вже нормально. Але я відчував, що він не вважав мене членом своєї команди. Мені потім натякнули, що "може, треба якісь неофіційні стосунки мати"... Я це зрозумів і довелося час від час вечеряти чи щось таке. Але це вплинуло позитивно (усміхається, - авт.).

- А яким керівником області був Леонід Палажченко, на вашу думку?

- Його кинули сюди з Чернігівського району секретарем по селу. Видно, з перспективою: чи на голову обвиконкому, чи на секретаря. Так він з галузевого серкетаря став першим. Палажченко був дуже пробивний. Він вирішив надзвичайно багато питань економічних на користь області.

- Тобто вмів вибивати гроші зі столиці?

- Знаєте: от тепер гроші всі вибивають, а тоді було навпаки: гроші були, а існував гострий дефіцит кадрів і матеріалів. Наприклад, коли будували драмтеатр, треба було трансформаторну підстанцію. Їх виготовляли аж у Баку. Мене як заступника голови з гуманітарних питань (але людину, яка може розмовляти на будь-якому рівні, за плечима ж мав Київський університет) відправили у Баку на переговори. До питання підстанції ще дали листа з обкому. Волинь, написали в обкомі, мовляв, постачає багато картоплі в Азейрбаджан, а навзаєм просить відпустити нашим дорожньо-будівельним організаціям 300 тонн бітуму.

"ДЛЯ МЕНЕ СЬОГОДНІШНІ ЦИФРИ - СМІХ. ...ЩОРОКУ ЗДАВАЛИ ШКОЛУ"

- Які об'єкти будували в Луцьку в роки вашого головування?

- У мій час будувався підшипниковий завод. Будувався за європейськими стандартами. І недаремно він був першим підприємством, який купили іноземці. Почалося будівництво заводу "Іскра", який повинен був мати оборонне призначення. А для прикриття дали другорядну продукцію: телефонні апарати і обладнання. Цей об'єкт будували швидко. І раптом почалися перестройки. Все припинилося. Не знаю, що там зараз. Для міста особливо важливим був хлібокомбінат, який будувався на землях Луцького району. Завод залізобетонних виробів, де Вайман до цього часу керує. Низка дрібних добудов-перебудов.

- Ви згадували драмтеатр?..

- Він будувався 10 років. Довго, починав його Фурів, потім Сулівін, а я вже прийняв обладнання тільки.

- А житло?.. Сьогодні он який житловий бум в Луцьку.

- Для мене ці сьогоднішні цифри - сміх. Щорічно я підписував ордери на заселення 1200-1400 квартир. Все будували по плану: якщо гастроном, то гастроном, а не сто забігайлівок в одному будинку... Крім того, міська лікарня, госпіталь інвалідів війни. Щороку здавали в експуатацію школу. От я п'ять років працював, п'ять шкіл і здали. А дві добудовані, тому фактично - сім. Щороку один-два, а два роки було й три дитячі садки. І кожен - на 280 місць. Наприклад, 33-й мікрорайон: житло кругом, дві школи й чотири дитсадки. Так кожен мікрорайон планувався. Зараз Романюк бідний знайшов би і гроші, і підрядника, та нема землі. Побудувати дитячий садок - то не кіоск.

- Потім ті дитячі садочки попродавали чи повіддавали "навічно" в оренду...

- Так. Але мусили. Бо залиш без нікого, то трудящі зразу знайдуть, як туди влізти, як забрати люстри і так далі. Так що я не засуджую Махомеда (він тоді працював в міськно). ...Ще дві музичні школи, озеро в Теремно, палац урочистих подій, пам'ятник Лесі Українці.

- До речі, коли говорять про Луцьк, то часто згадують невідповідність: мовляв, пам'ятник Лесі Українці - навпроти драмтеатру імені Шевченка, а Шевченко - біля університету імені Лесі Українки. Хто тоді, до речі, приймав рішення, що біля драмтеатру має стояти саме цей монумент?

- Драмтеатр був там, де ляльковий нині, багато років поспіль. Тоді вже носив ім'я Шевченка. Коли перейшов в інше приміщення, то, зрозуміло, ніхто назви не дозволив би змінити. Тим більше тоді було досить строго: пам'ятник будували тільки за рішенням політбюро ЦК Компартії України. На п'ятирічку давали дозвіл на кілька пам'ятників на всю Україну. Вони вирішували самі.

- А що ви думаєте тепер, коли чуєте дискусії про пам'ятник Степану Бандері в Луцьку?

- Категорично проти. Як не стараються відбілити постать Бандери як творця України - це не так. Не хочу говорити нічого поганого. Тим більше що це небезпечно. Заслуги Степана Андрійовича в розбудові України дуже і дуже перебільшені. Є такі речі, які йому і його соратникам простити не можна. Знаєте, що була різня між бандерівцями і мельниківцями? Добре знаєте? Нічого ви не знаєте?.. Три тисячі мельниківців зарізали одним махом! Бідного Бульбу-Боровця різали одні і другі. А знайдіть хоч одне слово, щоб державний діяч Степан Бандера засудив цю різню або стримував. Нема нічого. Хоч він в таборі сидів, але, дай Бог, мені так сидіти.

ЩОБ ПОГОДИТИ ДІЛЯНКУ НА АЕРОПОРТ, ВЕЗЛИ СУВЕНІР В ГЕНШТАБ

- Нещодавно готувала репортаж про аеропорт "Луцьк". Руїна вражає... Яким ви його запам'ятали?

- При мені його будували. Ми відповідали за мобілізацію техніки, поливальної машини. Знаю, що дуже тяжко виділялася земля під цей аеропорт. Але цим всім займалася область. Особливо обком партії. Палажченко контролював і особисто там бував.

А труднощі були із вибором ділянки. Кругом тоді стояли ракети. Під виглядом оборони тут було все для війни з НАТО. Всі це знали, але робили вигляд, що не знають. Наші владці шукали місце під аеропорт. Вже служби погодили, повезли пропозиції в Генштаб СССР. Там: "Изучим". А потім дозволу розташувати аеропорт у вибраній точці не дають. Так було разів шість. Нарешті знайшли точку біля Крупи. Але там треба було забрати чотири гектари рівненської землі. Рівненчани ж страшно не хотіли, щоб у нас був аеропорт. Жаба душила.

Відбулася навіть сварка на рівні секретарів обкомів, про яку ніхто не знав. Наш волинський секретар каже: "Що тобі тих 4 гектари впливає? Ми тобі 80 дамо". Ні.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ "ЛУЦЬКИЙ АЕРОПОРТ: ПОЛІТ В НІКУДИ. МАЙНО СОВДЕПУ"

Потім Микола Романюк (тоді секретар), Юхим Ярощук (голова облвиконкому) і Федір Калита (перший секретар) поїхали в Москву пробивати це питання. Партія стояла осторонь. Тільки Генштаб цим займався. Попрямували до маршала Якубовського.

Романюк придбав дуже гарну рушницю з гравіровкою. Зайшли в приймальню, ад'ютант питає, звідки вони. "А-а! Ето там, гдє Жуков погорєл?". Знаєте цю історію? Жуков набрав три вагони стильних меблів, трофейних. Йшли вони через границю на Ягодині. Митниця подивилася - і на Москву. Сталін питає: "Трофей? Оформіть нарушненіє, но пропустіть". Після цього Сталін, кажуть, взяв Жукова нат гачок. Ще навіть в одному фільмі про війну є такий епізод.
Словом, прийняв їх Якубовський. Романюк встав, вручив сувенір. Той подякував.

Рушниця, казали, сподобалася. І повідомив: до Луцька приїже компетентна комісія. Наша делегація вертається до Луцька. Калита приходить на роботу, а на нього вже чекають два полковники. Прислав маршал Якубовський... І - земля наша. А саме будівництво було вже пізніше.

Не пригадаю, чи був на відкритті. Але в будівнцитві місто брало участь.

- Доводилося чути, що свого часу саме за вашою ідеєю у Луцьку збудували фонтани біля контеатру "Промінь", які потім народ називав "одуванчиками". Що це була за історія?

- Як керівник групи туристів я був у службовому відрядженні в Чехословаччині. Роздали всім листівки, з такими фонтанами кругленькими. Приїхав. Подарував Фуріву. Мовляв, дивіться, які там фонтани гарні... Через тиждень запрошує поїхати з ним по місту. Їдемо на водоканал. Мені показують фонтан, який там зробили з моєї ж листівки.

"ЩЕРБИЦЬКИЙ СКАЗАВ: "КАКАЯ ІДЄАЛЬНАЯ ЧІСТОТА. У НАС НА КРЄЩАТІКЄ І ТО ТАКОЙ НЄТ"

- У 1980-му тодішній перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький з робочим візитом побував на Волині й у Луцьку зокрема. Думаю, ви теж були серед делегації, яка супроводжувала Щербицького?

- Щербицький був дуже людяний, приємний у спілкуванні. Іван Драч каже, що він "кат українського народу"... Це брехня. Я б не дозволив нікому давати оцінку таким особистостям. Я сидів на нараді за участі Щербицького і з ним особисто розмовляв. Можу сказати, що ця людина викликає симпатію до себе.

Чого прибув на Волинь? Під час війни він був капітаном. Як розказували тодішні працівники партії, він зі своєю дивізією проходив через ту частину України, де село Кортеліси Ратнівського району. В розмові з Палажченком він попросив його щось таке придумати, щоб той мав змогу туди приїхати офіційно. Бо неофіційно не міг, боявся пліток. Палажченко зібрав мислячих людей. І заступник голови облвиконкому Андрій Малиш вніс пропозицію... Щербицький погодився, що це буде достойний захід. Побудували. Перевірили.

Зустрічати його на аеродромі дозволили 10-ти легковим машинам. В тому числі й машині, де був Литвиненко, голова міськвиконкому, і Жебров, перший заступник. Тоді була ще й якась річниця...

Компетентні органи розробили інший маршрут до аеродрому. Їхали туди кожен окремо. За годину до вильоту літака з Києва були там. Я з самого ранкув кабінеті, кожних 15 хвилин мені доповідали міські служби, що і як.

Щербицький, до речі, про Луцьк сказав: "Какая ідєальна чістота, у нас на Крєщатікє і то такой нєт".

Приїжджаємо на аеродром. Доповідають: спецрейс вийшов за межі Києва... Дуже красивий був літак. Білий. Гарно сідав. Виходить Щербицький, трохи схвильований, а ми шеренгою стоїмо... Я перший. Але з кінця (жартує, - авт.). Він з усіма привітався за руку. Каже: "Їдемо". Палажченко йому: "Просимо заїхати до обкому партії". Може, він і знав маршрут, але така інсценіровка була. В обкомі зайшли всі до зали. Роботою Волинської обласної партійної організацією ЦК задоволений, сказав Щербицький. Мовляв, "за нєкотиримі показатєлямі ти, Лєонід, работаєш лучше, чєм я"... Намагався навіть жартувати, словом.

А далі - поїхали на меморіал.

- Тоді з ним був і командир партизанського з'єднання Олексій Федоров? Принаймні доводилося бачити такі фото...

- Федоров був тоді відставник глибокий. Але вважалося, що він вобвав на Волині, тому мусить бути. Та й взагалі - шанована людина. Приїхали на Меморіал "Вічної слави" в Луцьку. Він взяв скромні гвоздики, підійшов до солдата, поклав квіти. А потім поцікавився, як нагородили творців меморіалу. Пик-мик... А ніхто не хоче говорити, бо - ніяк. Штовхають мене вперед. "Как работаєтся, может єсть вопроси?", - спитав мене Щербицький. "С напряженієм, но успєшно", - відповів я. Мовляв, всі питання вирішуємо в робочому порядку. А подання на нагородження повернула комісія київська. "Ну, ЦК тоже може висказать мнєніє"...

5 травня був візит. 6-го вже був дзвінок, щоб відправляли матеріали на нагороду. В тому числі й мене представили до нагородження орденом "Знак Пошани". Це був перший випадок, що голова міськвиконкому ордена такого отримав.

"ЗВІЛЬНЯЛИ ПО-ХАМСЬКИ. В СТИЛІ ЄЖОВА"

- Костянтине Васильовичу, розкажіть наостанок, як вас звільняли з посади. Партія ж вміла не тільки ордени вручати...

- Це тяжка історія. Нічого цікавого в ній немає. Звільняли по-хамськи, в стилі Єжова. Кілька тижнів шукали на мене будь-який матеріал. Ну. Вміють шукати, коли треба. Закінчилося тим, що мене звинувачували в тому, що взяв хабаря за виділення квартири. Мовляв, громадянин Декін, мешканець Камчатки, вручив мені 300 рублів, щоб отримати житло... Але в результаті ніхто того не підтвердив. Секретар приймальні в суді сказала, що такого на прийомі не було. А суд цього до уваги не взяв. А Декін? Слідчий по моїй справі поїхав на Камчатку, викликали Декіна в прокуратуру, сказали: "Чоловік цей все-одно сидітиме, а не дасиш на нього покази, то тобі гаплик". От він і дав... Одну хвилинку (Костянтин Литвиненко йде до шафи, щоби показати старі документи, - авт.).

Потім вирок луцького суду я оскаржив у Верховному Суді України. Але прокурор Найденко і Ковальчук (перший секретар обкому партії, - авт.) не вгомонилися. Генпрокурор внаслідок їхніх певних зусиль опротестував цей вирок. Зрештою... От - вирок Верховного суду СССР. Читайте... Вся причина цієї травлі - перший секретар обкому Зиновій Ковальчук. По-перше, йому не сподобалося, що я дозволив собі критикувати керівництво Луцького району за постачання місту неякісних овочів. Друге, секретар обкому хотів показати, що він отримує погану спадщину. Ну, і третє: продемонструвати, хто тепер хазяїн в області... Але я живий. Через деякий час мені буде 86. А його чи Бог, чи Доля покарала.

- Дякую за відвертість.

Спілкувалася Олена ЛІВІЦЬКА
Фото автора

P.S. "Суперечливі свідчення Декіна про вручення хабаря Литвиненку іншими об'єктивними даними не підтвердилися", - йдеться у документі суду. У результаті доказати вину мера, якого засудили на п'ять літ тюрми, не вдалося.