На Волині чоловік живе у халупі зі сміття. ФОТО

На березі річки Луга поруч у селі Заріччя Володимир-Волинського району, живе чоловік у хатині, зліпленої із будівельного сміття та різного непотребу.

На перший погляд здається, що це чийсь покинутий сарай або ж халабуда, де бавляться місцеві діти. Утім, підійшовши ближче, помічаєш купу баняків та мисок, розвішані на кілочках речі у пакунках та припнутого до будки пса, - пише "БУГ".

На другому березі річки глипають вікнами міські багатоповерхівки, жителям котрих невтямки, як у наш час можна обходитись без води, світла та інших благ цивілізації. Проте для 50-річного Івана це реалії життя, адже у своїй середньовічній хатині він мешкає в нелюдських умовах уже третій рік поспіль.

Цю незвичайну хатину над Лугою помітили більшість гостей фестивалю «Княжий», який відбувся на території зарічанського парку влітку минулого року. Тоді, подейкують, мешканців будиночка «попросили» звільнити помешкання на час проведення дійства. І хоча таке будівництво заборонене у прибережних смугах, однак хатина, фасад котрої прикритий фрагментом банера нардепа, і досі тут.

– Ми нічого вам не розповідатимемо, бо завтра сюди прийдуть і спалять нашу хату! – у розпачі вигукує жінка, розмахуючи пакунком, з якого визирають пластикові пляшки із пивом. На вигляд їй років 35. Виявляється, вона також тут живе разом зі своїм співмешканцем. Пара саме повернулась із закупів, коли ми завітали до них у гості. Зароблених за день грошей їм вистачило на кілька пакунків харчів.

– Вже не раз погрожували, що викинуть звідси, а куди ж нам діватись? – розводить руками чоловік, котрий назвався Іваном. На відміну від своєї цивільної дружини він більш дружелюбно налаштований і охоче погодився на спілкування. Розповідає, що приїхав до Володимира три роки тому з Одеси разом із циганами, які час від часу торгують різним дешевим крамом у місті. Змушений був податись у мандри з рідного міста, бо більше не мав куди подітись – з дружиною життя не склалось, тому шукав щастя деінде. Та нові знайомі, з якими вирушив у «турне» Україною, обдурили, покинувши його у незнайомому місті без документів та грошей.

У розпачі блукав чоловік вуличками древнього міста, аж доки не дійшов до села Заріччя. Тут йому приглянулась мальовнича місцина на березі річки, де і вирішив тимчасово оселитись. Побудувати будинок Івану допомогли місцеві чоловіки, котрі позносили йому дошки, фанеру, старі вікна та двері, з яких і сколотили сяке-таке житло. Невдовзі тут оселилась і його цивільна дружина Люба, з якою познайомився у Володимирі. Жінка родом із села Острівок. Батьки померли ще коли вона була дитиною, тож змалку виховувалась в Іваничівській школі-інтернаті.

Життя Івана не завжди було таким жебрацьким – на рідній Одещині свого часу працював трактористом, потім їздив на заробітки до Москви, де отримував непогані гроші. Та усе полетіло шкереберть після розлучення. Каже, що його рідні не знають, що з ним сталось і де живе, проте мріє одного дня відвідати своїх трьох дітей, котрі залишились в Одесі. За роки життя на Волині, Іван непогано вивчив українську мову і по-справжньому полюбив цей край.

– Тут тихо, спокійно, привітні гостинні люди, – каже Іван. – Хотілося б і далі тут жити.

Весна та літо для Івана та Люби гаряча пора, адже з`являється можливість заробити копійку. Зарічанці наймають безвідмовних чоловіка та жінку, аби скопати город, посадити картоплю чи вибрати буряк. Гірше доводиться взимку, утім померти від голоду не дають все ті ж селяни, котрі приносять їм час від часу кусень сала з хлібом, торбу картоплі чи банку якихось закруток у подяку за те, що вони гарно працювали у них влітку.

Невеличка кімната, розміром приблизно 2 на 4 метри, давно не бачила віника та ганчірки. З порога у ніс вдаряє затхлий запах запилюченого приміщення.

Одразу при вході стоїть щось схоже на тапчан зі старим матрацом, купою ганчір’я та іграшковим ведмедем, який, вочевидь, колись був білим. У другому кутку кімнати – ліжко із засмальцованою ковдрою, а посередині – чорна від сажі грубка. Завдяки їй тут гріються узимку та готують їжу. Замість світла у хатині – свічки та ліхтарик, а воду беруть у річці або з джерела у парку.

-Буває інколи, що зловживаємо спиртним, – чесно зізнається Іван. – А як інакше? Доводиться так грітись у холодну пору. Взимку буває натопимо дровами так, що лягаємо спати у майках, але вранці прокидаємось, а в кружках вода вже перетворилась на лід…

Усе господарство самоселів – це купа кошенят і пес Найда, котрий радісним гавкотом зустрічає своїх господарів, щоразу коли ті повертаються додому.

– Прибився до нас минулої зими, коли лютували двадцятиградусні морози. Прийшов на річку із рибалкою, котрий сидів на льоду неподалік від нашого будинку. Невдовзі рибалка пішов геть, а в двері хтось почав шкребти. Відтоді і живе Найда разом із нами, – розповідає Іван, ніжно погладжуючи пса.

В Івана і досі нема паспорта громадянина України, без якого він не може ані влаштуватись на роботу, ані пересуватись країною. Запевняє, що зараз поновлює втрачені документи, які буцімто вироблять йому із затримкою. Попри усі негаразди, чоловік не перестає надіятись на краще, адже мріє про тихе сімейне життя зі своєю Любою, з якою хотів би ще народити дітей. Утім житло, яке сам собі збудував три роки тому, м’яко кажучи, не придатне для сім’ї.

– Ми б не відмовились від якоїсь покинутої хатини у селі, – нарешті долучається до розмови Люба. – А таких тут, більш, ніж достатньо. Навіть місцеві хлопці нам казали, що заходьте і живіть у будь-якій, але ми боїмось, бо приїдуть правоохоронці і «загребуть». Але куди нам подітись, якщо доведеться невдовзі звідси вибратись, теж ніхто не каже.

Утім, голова Зарічанської ОТГ Ігор Пальонка переконує, що наразі на балансі сільської ради немає майна житлового фонду, тож нічим зарадити не можуть. Проте відселяти самоселів таки доведеться, адже будівництво на території прибережних захисних смуг вздовж річок заборонене.

– Ми готові віднайти для цих людей вільну ділянку на окраїні села та допомогти перевезти туди їхню хатину разом із усіма пожитками, – зазначає очільник громади. – З цього приводу вже двічі особисто з ними розмовляв. І якщо Івана я майже зміг переконати, то його співмешканка поки що категорично проти. Планую на днях чергові переговори, адже хочеться вирішити цю ситуацію по-доброму. Тим паче, що про цих людей в селі відгукуються позитивно.