Убивця волинянина, який осиротив двох дітей, досі не попросив у сім’ї пробачення

8 червня Горохів сколихнула жахлива звістка: вночі на автозаправній станції помер 31-річний чоловік. За цією трагічною новиною в ЗМІ не забарилися шокуючі подробиці фатального випадку. Загиблий – лучанин. Він повертався бусом із футбольного матчу в Львові разом із друзями, один із яких, як попередньо встановили поліцейські, завдав ровесникові тілесні ушкодження, що виявилися несумісними з життям. Доки йдуть затяжні суди, донька Степанам пішла в перший клас без тата, а убивця, який, мабуть, не хотячи, посиротив двох крихіток, ще не осмілився навіть попросити вибачення у родини.

Про це пише газета "Волинь".

"Степана я називала третім сином. Неможливо було робити різницю між моїми рідними 38-річним Максимом і 36-річним Назарем, настільки добрим вдачею був мій зять, – розповідає теща Степана Валентина Бойко.

Степан родом з Сокальщини Львівської області. Із донькою пані Валентини, а своєю майбутньою дружиною Оксаною Бойко хлопець познайомився на весіллі в друзів у Нововолинську. У вересня минуло б 11 осеней, відколи пара стала на весільний рушник.

Чоловік мав вищу освіту, любив роботу на шиномонтажі. Не відмовлявся, коли потрібно було пофарбувати ігрові майданчики в дитячому садочку, зі задоволенням розмальовував барвистими кольорами пісочниці для діток на подвір’ї.

Сім’я поважала захоплення свого рідного футболом, завжди бажала його команді перемог, часто проводжала на матчі. Перед черговою дорогою вранці він запросив на подвір’я друзів, посмажив для них шашлик. Був, як завжди, усміхненим, привітним, щедрим. Чи ж відчував, що прощається з усіма?

На телефоні чоловіка тоді Оксана включила відеореєстратор. О четвертій годині ночі затривожилася, зауваживши, що автомобіль, в якому їхав Степан, наче закляк на одному місці в Горохові.

Телефонувала до нього – не брав слухавки. Жіноче серце затрепотіло в передчутті біди. Якби знала, що в ці рокові години її другу половинку намагаються повернути до життя горохівські лікарі, полетіла б на крилах, щоб бути поруч. Та не врятувала б, бо, зі слів пані Валентини, два зламані кривдником ребра пошкодили Степанові легені настільки, що молодий організм не зміг витримати такого болючого потрясіння.

А потім було найжахливіше – домовина і закриті навіки очі чоловіка, сина, татуся, товариша, колеги, односельчанина… Всі молилися, щоб Степанові була пухом земля на його батьківщині.

– Наш біль був нестерпним, але всюди нас підтримували, нам допомагали хороші люди. На Горохівщині – наші родичі й сім’ї Новосадів, Мужиків, судово-медичний експерт Віктор Кифорук, священнослужителі о. Іван із Боратина і о. Сергій із Рованців, однокласники Степана, його колеги по роботі, родичі, сусіди, Оксанині колеги, вихователі, одногрупники Діоніса і Лєрочки з батьками… Нехай Господь береже всіх їх Господь, – Валентина Миколаївна молиться за всіх тих, хто, як рідний, допомагав втамувати родинний біль.

Жінка заливається сльозами. Доки йдуть затяжні суди, Валерія пішла в перший клас без татуся. Коли в гості до внучат приходять її старші сини, малеча горнеться до них і просить «поносити на руках, як тато», запитує: «Ми більше не поїдемо на сімейні змагання?» Така найщиріша дитяча туга за батьком крає серця дорослих, та не всіх. Пані Валентина каже, що той, хто, напевно, не хотячи, посиротив цих крихіток, ще не осмілився навіть попросити вибачення.

Леся ВЛАШИНЕЦЬ.