«О Боже мій, а я ще й не жила»: Пішла з життя волинська поетеса Світлана Костюк

У переддень Різдва, 6 січня, після тяжкої хвороби обірвалося життя волинської поетеси Світлани Костюк.

Жінка народилася у селі Кукли Маневицького району, навчалася у Луцьку, пізніше – проживала у Нововолинську, працювала у місцевому ліцеї.

Писати вірші почала іще в юності, перші із них були опубліковані в районній газеті ще коли дівчина навчалася у старших класах. Перша поетична збірка «Спалахи душі» з’явилася на світ у 1998 році. Далі були – «Наодинці зі світом», «Листи без кнвертів», «Траєкторія самоспалення», «Босоніж в небо», яка торік була видана англійською у Нью-Йорку, і остання – «Зцілення любов’ю».

Світлана Костюк була членом Національної спілки письменників України, лауреатом всеукраїнських та міжнародних літературних конкурсів.


У її поезіях – багато болю та сумних мотивів, багато запитань до життя, прощань та фатальних пророцтв. Вшановуючи пам’ять Світлани Костюк, пропонуємо кілька її найчуттєвіших поезій.


***

Боляче тільки спочатку, а потім уже...
Потім звикаєш... звикаєш... звикаєш до всього...
Можна вбивати брехнею, лукавством, ножем...
Зрештою, все це дорога... дорога до Бога...

Світ цей сказився... сказився... сказився уже...
Чорне багатство, піар, поклоніння до слави...
Мила людино маленька, куди ж ти ідеш?
Чи не боїшся відкрито так, без балаклави?

Серце стукоче... стукоче... як змерзле пташа...
Хочеться світла, і правди, і віри у вище...
Стукаєш в двері, у душі... задля відкоша...
Сієш слова, та не сходять – кругом попелище...

Будуть спасенні, хто вірує, – скажете ви.
Вірити треба, та віру вбивають щоднини.
Топчуть зухвало ідеї твої й корогви,
Топчуть усе, що зосталось в тобі від людини...

Боже єдиний, нам світло у душі посій.
Зло переможе лише воскресіння любові.
Сумно так... сумно так...сумно в країні моїй.
Сумно в душі, що свій біль виливає у слові.

...Боляче тільки спочатку, а потім уже
Спалюєш душу свою – і пітьма відступає...
Можна вбивати брехнею, лукавством, ножем...
Ну а спасати – любов`ю...
без неї
ніщо
не спасає…

***

Цей темний морок зусібіч…
І так бракує сонця й свіч…
І так бракує висоти…
А ще чомусь не поруч ти…

А ще улесливості бич,
Фальшиві маски слів, облич
І прогинання тих, що поруч...
І влада вже не влада – покруч...

… Я не плазую, не повзу,
Мене не зігнеш, як лозу…
Натхненним словом захищусь…
Згораю…
Падаю…
Свічусь…

***

Молитовно-сповідальне...

у прозорих очах мого подиху спогаду відчаю
лебедина печаль і кринична дзвінка глибина
повертаюся звідти сильнішою навіть і вищою
і освітлено-тиха і гордо-відчайно-сумна
повертаюсь повільно аби не розхлюпати суть свою
іще гріє зсередини те що мечем вогняним пекло
таке враження ніби я в пеклі і зовсім нага стою
і в мені крижаніє уже неприкрите моє крило
у долонях своїх затискаю надії розвихрені
і ховаю від світу рожеві пір`їночки птиць
як же боляче Боже мій як же незатишно тут мені
у людському театрі з вертепом мальованих лиць

***

Час іде. За вікном ще засмагою тішиться літо.
І стукочуть-вицокують срібні краплинки води.
І багато всього пережито уже, перемито
В цьому плетиві днів, у театрі абсурду й біди…

Що змогла – те змогла… Малювала цей світ, як уміла.
Надриваючи серце, лишала вогненні сліди.
На моє підвіконня зажурена горлиця сіла…
Хтось ту музу тужливу, напевно, покликав сюди

Ми писали удвох. Нам тихенько підспівував вітер.
Всі малюнки графічні зливались на мокрому склі.
Якби з долі отак хтось узяв і трагічне все витер,
Щоб лиш бульбашки мильні лишились на білому тлі.

Але ні… далебі… бо тоді чи змогла б я відчути
Шепотіння хвилин у блаженстві високих чуттів.
І любові нектар з післясмаком п’янкої отрути.
І наповнену змістом
магічність
і років, і днів…

***

До власного ювілею

О Боже мій, а я ще й не жила,
А я ж лише «зализувала» крила,
Які недоля прикра обпекла,
Які неправда чорна обпалила…

А я лише у царстві тіней злих
Шукала світла, щоб донести людям.
І цвітом опадав з грудей моїх
Жертовний вірш, немов якийсь приблуда…

А я себе палила кожен день
(Коли болить життя – то душу чути),
То крила виростають у пісень,
Які несеш у пекло для спокути…

Мій шлях – то траєкторія листка
Осіннього, віднесеного вітром…
Для цього світу «зовсім не така»,
Сльозу сховаю в душу і… не витру…

Нехай гірчить всім атомам єства,
То й віршам надто солодко не буде…
Лечу кудись… обпалено-жива…
Прощайте, люде…

Більше віршів – за посиланням.