«Усі в інтернеті «вішають» і «стріляють», а в житті навіть на мітинг не вийдуть», – Вікторія Климчук

Вікторія Климчук – амбітна й цілеспрямована дівчина. Помічниця нардепа. Членкиня оргкомітету фестивалю «Бандерштат-2017». А ще – донька загиблого воїна Сергія Климчука. Її батько, старший сержант Збройних Сил України, філолог, юрист, член Волинського козацького стрілецького братства та боєць батальйону територіальної оборони «Айдар» у серпні 2014 року загинув під Хрящуватим від осколкового поранення в голову, переносивши до укриття поранених побратимів. Вікторія поділилася спогадами про батька та думками про продовження справи полеглих Героїв їх родинами.

– Ти пам’ятаєш свою останню розмову з татом?

– Так. Тоді я сповістила йому про те, що влаштовуюся на роботу. А він, як типовий турботливий батько, питав, чи буде запис до трудової книжки.

– Тато підтримував тебе у твоїх починаннях?

– Намагався підтримувати. Хоча й не всі мої рішення розумів. Наприклад, коли я вступала до вишів, то пройшла конкурс на державну форму навчання не лише до СНУ ім. Лесі Українки, а й до Могилянки та університету Франка. Однак я вирішила залишитися у Луцьку. Тато цього не зрозумів.

– А чому ти вирішила залишитися?

– Ніби відчувала, що потрібно бути вдома й проводити більше часу з батьками.



– Наскільки я знаю, нині ти, все ж, переїхала до Києва...

– Так, я зі своїм нареченим Олегом живу в Києві вже 4 роки. Хоча ми дуже часто навідуємося до Луцька – в гості до мами. Любимо подорожувати з Олегом та мамою. Здебільшого надаємо перевагу малобюджетним подорожам, які дають змогу без особливих витрат бачити світ. Це дозволяє розвиватися.

– Бачачи інші країни, чи не виникає у тебе бажання виїхати з України назавжди? Так як це часто робить сучасна молодь?

– Ні, я не хотіла і не хочу залишати Україну. Хоча я не засуджую тих, хто їде, проте, завжди закликаю реалізовувати себе тут. Тим більш – для цього є достатньо можливостей. Просто люди за інерцією шукають їх за кордоном, а не вдома.

– Хотілося б би трохи розпитати про твою основну роботу. Політика – складна річ і, ймовірно, в ній є немало явищ, ознайомлення з якими формує у свідомості картинку з категорії «очікування/реальність». Чи часто в тебе трапляється подібне?

– Дуже часто! Я потрапила вже в новий «післямайданівський» парламент і очікування були, природно, завищеними. АТОвці, волонтери, активісти Революції Гідності у ВР від початку мали страшенний кредит довіри. Здавалося, вони змінять усе в парламенті: від застиглих назавжди в «совку» апаратників ВР до глобальної політики країни. В результаті – зміни лише косметичні, на жаль. Тобто кілька десятків «порпаються», намагаються щось змінити, але переважна більшість – ні.

Дуже дивним для мене є те, що політика змінює не лише її безпосередніх гравців, тобто нардепів, міністрів, а й просто людей навколополітичних – помічників, радників... Я називаю це «синдромом вахтера» – коли навіть малесенька влада вже п’янить. Вона псує, і треба постійно зберігати притомність, свіжість і неупередженість у поглядах, не консервуватись у цьому середовищі. Я практично не спілкуюсь з цією всією помічницькою «тусовкою». Вона токсична, як на мене.

Мені прикро, коли мої однолітки стають частиною тієї старої системи. Тобто їм років 25, а вони вже стають тими ж самими «апаратниками» з «совку», просто у вишиванках. Але стереотипи в голові, методи роботи ті ж самі. Вони приростають до стін ВР, як шпалери, і мало чим, окрім віку, відрізняються від тих, хто тут працює 20 років і переходить від нардепа до нардепа, від скликання до скликання.



– За кілька останніх років, коли суспільство не може повністю розпрощатися зі стереотипами «домайданної епохи», сили набрала тенденція шукати винних у тому, чому не все вдається. З’явилися навіть такі поняття як «порохоботи», «зрадофіли», «диванні патріоти». Що думаєш про це?

– Думаю, що зараз градус суперечок у соцмережах у сотні разів вищий, ніж в реальному житті. Соцмережі усе гіперболізовують. Ярлики «порохобот» і «зрадофіл» роздаються направо і наліво, одне-одного клянуть, банять і готові горлянки перегризти, але це обмежується екраном смартфона і монітором ноута. Давайте порівняємо це все з жорстокою реальністю.

Для прикладу, будь-яка публікація у соцмережі про ті ж самі Мальдіви Президента чи якогось суддю корупціонера – і які там коментарі? «Вішати їх усіх!», «відправити в АТО», «розстріляти», «суд Лінча» і так далі.

А що в реальності? Багато ви зустрічали новин про те, що бодай побили якогось суддю-корупціонера? Я вже не говорю про більш радикальні дії… У соцмережах вішати і розстрілювати усі готові, а в житті навіть на мітинг з теплого дивану не встануть.

Щодо пошуку винних. Це дуже усім не подобається, але треба винного шукати в собі в першу чергу. Скиглиш про те, що «ой, тільки б скінчилась війна, скільки можна?», але нічого не робиш для допомоги нашим воїнам? Тоді до чого ці скиглення? Не вкладаєш в перемогу, то чого очікуєш?

Нарікаєш, що влада – корупціонери, але сам в школі здаєш гроші «на подарунки» вчителям, платиш 100 гривень за довідку від лікаря, даєш хабарі, щоб сесію здати? Це страшні речі. Бо цей лікар носить відкати головному лікарю, а головний лікар спонсорує безтурботне життя свого сина-мажора, а потім цей син сідає п’яний за кермо, збиває малу дитину на пішохідному переході, батько купує суддю і все – син на свободі. Дитини немає, а вбивця за кермом. Не можна недооцінювати свій вплив на те, що відбувається в країні, бо спрацює «ефект метелика» і в кінцевому результаті постраждаєш ти або твої рідні.

– А як, на твій погляд, людині, котра не надто розуміється в політиці й громадському активізмі, відрізнити тих, хто реально щось робить, від маніпуляторів?

– Як на мене, все просто – коли політик говорить тобі лише те, що ти хочеш почути і при тому не говорить жодного «але» – він не чесний. Це маніпулятор і популіст. Так само ті, хто пропонують прості і швидкі рішення. Це теж омана. Не буває простого і швидкого державного будівництва. Це кропітка важка робота. Ну і така банальність, як судити за справами. Моніторити виконання обіцянок, для цього зараз повно ресурсів.

– Помічниця нардепа – відповідальна робота. Чи залишається у тебе, при великій зайнятості, час на хобі?

– Так. Я займаюся спортом – і радію, коли бачу результат. У 2017 пробігла півмарафон 21 км. 97 м. за 2 години й 2 хвилини. Цього року знову бігтиму, а потім почну готуватись до повноцінного марафону – 42 км.

Також дуже люблю читати. Якщо раніш це була здебільшого художня література, то тепер нерідко обираю ті книги, які можуть бути цікавими у професійному сенсі. Наприклад, праці Маргарет Тетчер, Лі Куан Ю. З художньої літератури дуже сподобалася «Атлант розправив плечі».



– Вікторіє, по твоєму життю можна сказати, що ти – активна та життєрадісна. Чи не дорікають цим люди, які звикли чи очікують бачити дітей загиблих Героїв у вічній жалобі?

– Не дорікають, однак такий стереотип справді існує. На все у житті свій час – час плакати та час посміхатися. Вважаю, що сім’ям загиблих воїнів потрібно, перш за все, прийняти ситуацію. Передусім це – честь. Саме честь, а не соціальна незахищеність чи «ущербність».

Своє потрібно вимагати, а не просити. Жити своїм життям, насолоджуватись ним, займатись саморозвитком, боротися за власні права. Дуже добре, коли дружини та діти загиблих Героїв йдуть у політику чи громадську діяльність. Ми повинні долати стереотип «нещасності» сімей полеглих учасників АТО. І, звісно, працювати над прогалинами, які існують у законодавчій та інших сферах – розробляти програми соціалізації воїнів, які повернулися, їх сімей, сімей загиблих. Діти повинні не боятися звернутися за допомогою до побратимів полеглого батька, коли така допомога потрібна.

– Ти зазначила, що дуже добре, коли дружини й діти полеглих Героїв займаються політикою. Згідна. Та разом з цим, ми іноді бачимо, як люди, дотичні до Майдану та АТО, під гарними гаслами приходять до влади, а потім «забувають» ті програмні цілі, які перед собою ставили. Як, на твою думку, захиститися від цього? Чи, можливо, час сам розставить усе на свої місця?

– По-перше, завжди потрібно дивитися на те, чим ця людина жила до Майдану/АТО. Це може бути першим «тривожним дзвіночком». Якщо вас розчарував хтось з революційного чи воєнного середовища, то існує висока ймовірність того, що ця людина просто повернулась до довоєнного/домайданівського стану свідомості і життя.

По-друге, не ідеалізувати АТОвця/майданівця. Хтось з татових бойових побратимів колись сказав мені фразу, яка мене глибоко зачепила: «Герої бувають лише мертвими». Тобто кожен, хто повернувся з війни живим, ще встигне неминуче наробити помилок – більших чи менших і, на жаль, отримає за це дозу часто несправедливого суспільного осуду. Насправді, не потрібно від них очікувати чогось надприродного у звичайному житті. Більшість із них досягли максимуму героїзму на війні. Ніде у цивільному житті такої планки честі та чистоти більше не сягнути. Тим більше у політиці.

По-третє, АТОвців та майданівців, «незагартованих» політикою, на жаль, система часто швидко перетирає. Вони самі можуть того не помічати, як їх закрутить це середовище, і вони у ньому розчиняться. Бо тут сидять такі «політичні мастодонти», такі маніпулятори, що ідейних «новачків» улестити, закрутити і ввести в оману для них дуже легко. Вони ж це роками роблять з країною, то що їм кілька таких новообраних нардепів?

Ви правильно зазначили, що час розставить усе на свої місця. Що ми можемо далі робити – це вчитися на своїх помилках.



– Яким був твій тато?

– У моїй пам’яті тато залишився небайдужою, шляхетною та доброю людиною. Він завжди допомагав, коли це було потрібно людям. Маючи фах юриста, тато займався правозахисною діяльністю, підтримував людей у судах. Іноді ми, сім’я, навіть не розуміли його, адже хотілося частіше бачити вдома. Але батько максимально присвячував себе людям – усім тим, хто цього потребував.

Тата, як людину, дуже характеризує одна історія, яку я пам’ятаю з дитинства. Вона трапилася у бабусі в селі, коли ми копали картоплю. Взявши до рук чергову картоплину, я побачила на ній сороканіжку, як дитина, звісно, злякалась і поросила його її вбити. Але тато сказав: «Вона ж тобі нічого не зробить. Доки тобі не шкодять, не варто завдавати фізичного болю».

Він був у житті дуже миролюбивою людиною. Ніколи б не завдав удару першим, лише у відповідь. У відповідь на російську агресію, в даному випадку. Війна на Сході стала для нього справою честі. Він розумів, що потрібно захищати Батьківщину, мир, коли на країну нападають. Не можна стояти осторонь.

– Як нині твоя родина береже пам’ять про тата?

– Перш за все, ми намагаємося продовжувати його справу – працювати в Україні і для неї, по мірі можливості, допомагати воїнам на фронті і вдома. Пам’ять про батька зберігаємо й на рівні матеріальних спогадів – бережемо його медалі, форму, передані побратимами речі, хрестик. Підтримуємо зв’язки з побратимами.

А також намагаємося самовдосконалюватися – наприклад, мама здобуває другу вищу освіту, волонтерить. Я теж продовжую навчатись на різноманітних навчальних програмах в Україні та закордоном. Мала короткострокове навчання в Естонії та Польщі.

Вважаю, що лише реальні вчинки та почуття власної гідності здатні зламати ті стереотипи, які існують довкола сімей загиблих воїнів. Ми не є нещасними чи безпорадними. Ні в якому разі не потрібно це в собі ростити, культивувати. Потрібно припиняти себе шкодувати. Подвиг батьків – та честь, яку потрібно нести достойно.

Спілкувалася Лєна ШТОРМ