«…Грубо оскорбляли, ще й знімали на відео»: Історія пенсіонерки, яка обміняла квартиру на «догляд»

«Пережила голодомор 32-33 років, войну пережила… страхіття… я не желаю нікому бачити те, що я пережила…» – витирає сльози 96-річна Олександра Довгополова.

Про це життя вона може розповісти немало сумних історій. Як після війни спалили їхнє рідне село на Полтавщині і зимувати довелося у благенькому курені: спали одягнені, взуті, закутувалися так, що лишалися тільки очі, а – однаково мерзли... Або ж іншу історію – про те, як разом із подругами впрягалися у плуг і орали городи… Чи про те, як в далекому Казахстані втратила дитину…

Але покликала журналістів, щоб поділитися іншим. Розповіддю про те, як знайшла собі доглядальника, переписала на нього квартиру, а тепер не має ні догляду, ні спокою…

А ПОЧИНАЛОСЬ, ЯК У КАЗЦІ

Разом із майбутнім доглядальником Володимиром Семенюком бабуся Шура, як називають стареньку сусіди, колись разом працювала. Пізніше рекомендувала його водієм до одного бізнесмена, що мешкає у цьому ж будинку. Колишній колега почав навідуватися, і особливо заприятелював із чоловіком пенсіонерки.

«А той, правду кажучи, любив трохи випити… він йому добре наливав. І все розказував, що буде доглядати нас як рідних. А ми, старіки, довірливі люди, повірили», – каже бабуся.

Спершу все було ніби добре, проте коли дійсно знадобилася допомога – піклувальник не поспішав…

«Чоловік вже хворів, у нього пухлина на голові була злоякісна. Впав, зламав бедро. Наклали гіпс. Я дзвоню Семенюку, що таке сталося. А він мені так різко: «Я тільки з рейсу, голодний!». Думала, поїсть і приїде. Але не приїхав, і наступного дня не приїхав. Аж через кілька днів навідалися, посиділи і пішли», – пригадує старенька.

За трохи часу чоловік помер, і всі похоронні клопоти знову мусила взяти на себе.

Коли ж почала нагадувати доглядальнику про його обов’язки, до неї несподівано завітали свати Семенюка, які проживають у селі.

«Я на кухні була. А вони отак з порогу: «Собирайтесь, поїхали в село». Кажу: «Що я там забула?» – «Будете жити в селі…» – розповідає бабця Шура.

Від переїзду відмовилася. А коли стосунки з доглядальником і його родичами вкрай зіпсувалися, вирішила просити допомоги в сусідів. Показала підписаний договір довічного утримання юристці, а та – дуже здивувалася. Виявляється, забезпечувати двох стареньких людей їжею, одягом та медикаментами Володимир Семенюк мав у розмірі одного неоподаткованого мінімуму, тобто – 17 гривень.



КАБАЛЬНІ 17 ГРИВЕНЬ

«Двадцять років тому 17 гривень були не такими й малими грошима», – переконує нотаріуска Єлизавета Четвергова, яка завіряла договір. До її повноважень входило роз’яснити стареньким, на які саме умови вони погоджуються, та Олександра Довгополова каже, що не пригадує жодних роз'яснень.

Тим часом нотаруска пояснює, що пропонувала усім типовий договір, а якщо умови перестали задовольняти – розірвати у суді цей документ не є проблемою.

«У нас в Першій нотаріальній конторі майже кожен договір не доходив до кінця. Тому що люди спершу ніби хочуть доглядати, і думають, що все – завтра отримають квартиру. А пенсіонер живе, потребує допомоги… Але не хочеться щодня ходити, готувати. Тому майже всі договори розриваються. Ми зустрічаємось з нотаріусами, обговорюємо це, то майже всі договори поскасовували», – каже Єлизавета Четвергова.

Проте у випадку із Олександрою Довгополовою суд вирішив інакше. Щоправда, у першій інстанції договір довічного утримання таки розірвали, але апеляція повернула усе назад.



НЕ СУДИЛОСЯ…

Ситуацію суди не прояснили, а от стосунки зіпсували остаточно.

«Отак приходить і начинає: я – хазяїн, квартира – моя, ви – квартирантка… буде так, як я сказав. Заведе мене, і виходить з такою улибкою… як садіст… Довольний, що я вже кричу», – каже бабця, а сусіди додають: щоразу після візиту опікуна доводиться викликати «швидку».

А одного разу дійшло навіть до бійки…

«Я не хотіла йому відкривати, але в той день мала прийти до мене знайома. Відкриваю – а то Семенюк. Приніс пакет якийсь. Кажу: «Дай, гляну», і беру там м’ясо якесь… Я – до себе торбу, щоб подивитися, він – до себе… тоді бросає той пакет, хапає мене за руки… я тоже бросаю на землю… він розворачується, як ляпне в шию… хотів в голову, але не попав. Я так і впала на стєнку», – розповідає бабуся.

Та навіть цей неприємний епізод не допоміг розірвати юридичні стосунки. Квартира, за офіційними паперами, належить Володимиру Семенюку. За бабусею він зобов’язаний доглядати. А от хто має контролювати, чи належний це догляд, та й взагалі – чи догляд, а не спроба пришвидшити бабусині дні – такі складні матерії суд не обговорював.

Тим часом старенькій допомагають сусіди. Готують і приносять їжу, прибирають і навіть щодня заповнюють щоденники, де описують усю «турботу» пана Семенюка.

«Вони грубо мене оскорбляли, кричали, знімали на відео… це продовжувалося до 14 години, а прийшли вони в 12.30», – йдеться в одному з таких записів.

Розповідав про свої візити у письмовій формі і сам Володимир Семенюк. «Я запитав, що треба робити. Вона відповіла, що витрусили килими. Тоді я сказав, що сьогодні свято Ганни і
краще уборку не робити», – описав ситуацію доглядальник.

«Стільки фізичного болю і душевних страждань я у своєму житті не знала ні від кого, як від свого опікуна Семенюка», – написала в одному з таких щоденників жінка, яка пережила війну, голодомор та немало іншого лиха…



15 РОКІВ – НАМАРНЕ?

Сам доглядальник Володимир Семенюк навідріз відмовляється спілкуватися з журналістами. Каже: усе написано в судових рішеннях.

«Ви читали договір? Ви рішення судів читали?» – наполягає у розмові з журналістом. Коли ж чує ствердну відповідь, резюмує коротко: «Всьо, до побачення. Я інтерв’ю давати не буду».

Не більш багатослівною виявилася і невістка Володимира Семенюка, яку також згадує бабуся Шура. Мовляв, саме вона претендує жити в квартирі пенсіонерки.

«Я абсолютно забезпечена житлом», – запевнила Наталія Семенюк.

За її словами, свекор доглядав за бабусею Шурою впродовж 15 років, а причиною конфліктів стали сусіди, які намовили стареньку проти доглядальника.

До речі, Наталія Семенюк працює у сфері соціального захисту (очолює відділ обліку пільг та нагляду за пенсіями Волинської облдержадміністрації). Сусіди переконані: жінка використовувала свої зв’язки, щоб до Олександри Довгополової перестала приходити соціальна працівниця.

«Коли ті люди взнали, що я ходжу до бабусі, вони думали, що, можливо, я хочу хату забрати, і заборонили мені ходити», – підтвердила інформацію соцробітниця Неоніла.

«Вже коли я не доглядала за нею, однаково, коли зустріне, просить мене: купіть мені сметани, яєць… Я вже до квартири навіть не йшла, на вулиці все віддавала. Але все-одно дзвонили до нас на роботу і казали, що звільнимо вашого соцпрацівника, тому що вона до неї ходить», – каже жінка.

Тим часом у Територіальному центрі соціального обслуговування пояснюють: якщо людина похилого віку укладає договір довічного утримання – доглядати за нею соціальні робітники не мають права.

Так і виходить, що коли в бабусі чи дідуся є «нічийна» квартира – державі така людина небайдужа. А коли немає квартири, бо, як у випадку із Олександрою Довгополовою, уже записана на доглядальника – державі така людина стає нецікава…



Людмила ЯВОРСЬКА («Волинь24»)