Підтвердили загибель батька чотирьох дітей з Волині, який вважався зниклим безвісти
Сьогодні, 17:15
0
16 квітня 2024 року при виконанні бойового завдання поблизу населеного пункту Очеретине Покровського району Донецької області загинув 46-річний житель села Мельники-Річицькі Забродівської громади, батько чотирьох дітей, солдат розвiдувального підрозділy 115-ї oкремої механізованої бригади Віктор Середюк. Більше як 600 днів захисник вважався зниклим безвісти.
Історія загибелі героїчного бiйця розповідає газета Ратнівщина.
ПОНАД 25 РОКІВ ПРАЦЮВАВ В УПРАВЛІННІ ОСУШУВАЛЬНИХ СИСТЕМ
Віктор Середюк народився у Мельниках-Річицьких у сім’ї Івана Устиновича і Тетяни Василівни Середюків 9 квітня 1978 року. З дитинства любив щось майструвати, лагодити, неабияк захоплювався роботою з металами. Спеціальної професійної чи вищої освіти не здобував. З досягненням повноліття пішов на строкову службу в армію. Потрапив у будівельний батальйон. А після армії майже одразу влаштувався в управління осушувальних систем (нині Прип’ятська експлуатаційна дільниця регіонального офісу водних ресурсів) і пропрацював оглядачем гідротехнічних об’єктів більше 25 років.
На зламі 2000-х років Віктор познайомився зі своєю майбутньою дружиною. У Гірниках у нього на той момент уже проживала сестра. Він приїхав у гості і там зустрів кохання всього свого життя – Наталію. Одружилися молодята у 2002 році. Наталія пішла в невістки у Мельники-Річицькі. Жили спочатку з чоловіковими батьками. А коли померла бабуся Віктора, перейшли жити у її хату. З часом добудували і досі проживають на тому обійсті. У 2003 році в Середюків народився первісток Назар. Зараз йому уже 22 роки. Наступного року, у 2004-у, з’явився на світ другий син Олександр, а в 2011 році народився третій син Денис. Наталія розповідає, що вони ніколи не мали великих статків, але жили в мирі, любові, злагоді і повній довірі. Разом здолали немало життєвих перипетій.
СИН НА МИЛИЦЯХ І ВИМОЛЕНА В БОГА ДОНЯ
Коли найстаршому Назарові виповнилося 7 років, у нього діагностували важке захворювання – хворобу Пертеса. У нього почав стиратися кульшовий суглоб. Два роки він ходив на милицях, навіть довелося поставити на паузу навчання в школі. Десять років Наталія їздила із сином по лікарнях, по санаторіях, аби врятувати ногу дитині, а Віктор справлявся з молодшими дітьми, доглядав господарство, працював на роботі, а під час відпусток їхав на сезонні заробітки, щоб трохи підлататися фінансово. І попри те, що в родині уже зростало трійко дітей, понад усе батько мріяв про донечку. І у 2017 році народилася Ярослава.
«А МІЙ ТАТО СВЯТИЙ!»
Наталія каже: «Господь нас не обійшов стороною – дав нам дівчинку, здійснилася найзаповітніша мрія Віті. Він любив її до нестями! Це подарунок всього нашого життя.» Дружина каже, що Віктор настільки любив дітей, що у своїй любові навіть її перевершував. Був для них найкращим батьком. Ніколи навіть не кричав. Діти його так поважали, що достатньо йому було один раз щось сказати, вони чули з першого разу. Третього сина Дениса називав «Ковпачок від бака мотоцикла».
- Куди б Вітя не їхав, Денис із татом на мотоцикл, і поїхав, - пояснює таке дивне на перший погляд трактування Наталія. - Якось у Віті був день народження, а Денис такий у нас хлопчик трошки кумедний був. Прийшов у школу і каже: «Ви знаєте, а мій тато святий!» Усі здивувалися: «Чого твій тато святий?» «Бо в нього сьогодні день народження!» Я пригадую наше життя і не можу сказати, що мені було важко. Ми були щасливі. Трудилися, як усі. Вітя дуже марив трактором. Він збирав гроші. І десь у той період захворіла моя рідна сестра. Він прийшов додому, якраз зарплату отримав. Витягнув усі відкладені гроші і ту зарплату та віддав для Лєни на лікування, бо їй тоді більш треба було. І ні разу мені за це не дорікнув!
З усіх чотирьох дітей за характером найбільше схожий на тата Олександр. У його діях завжди поміркованість і розсудливість, у словах і навіть думках – стриманість. Втім, кожен із них успадкував від батька тільки хороше.
У Мельниках Віктора Середюка знали як місцевого майстра із «золотими» руками. Він ремонтував мотокоси, скутери, сильно любив залізо. З людьми завжди жив по совісті.
- Привезуть щось йому, а я вийду, кажу: «Вітю, тільки ж ти не бери грошей, бо там сім’я велика, у них діти…, - пригадує Наталія. – І він справді дуже совісно ставився до людей.
Коли у 2014 році розгорнулася АТО, Віктор Середюк рвався служити. Але велика сім’я, ще малі діти. Залишився вдома. Наталія пригадує, як одного разу жінки з різних сіл зібралися у Ратне на страйк, щоб чоловіків не мобілізували в АТО. То він як почув, що має бути, категорично заборонив дружині брати в цьому участь.
ЗАКОЛОВ КАБАНА ДЛЯ АРМІЇ І САМ ПІШОВ СЛУЖИТИ
У перший день повномасштабного вторгнення Віктор Середюк став до лав тероборони. Їздив у військкомат, але там сказали повертався додому і чекати дзвінка.
Той перший місяць війни пам’ятають, напевно, усі. Хто чим міг, той тим старався бути корисний людям. Наталія подумала і озвучила чоловікові ідею заколоти кабана на потреби армії. А він і не був проти. Відштовхнулися від того, що, якщо вони дадуть від щирого серця, то Бог їм в іншому місці пошле. 15 березня 2022 року закололи того кабана. Поприходили жіночки із села допомогти все переробити на тушонки. А під вечір Вікторові подзвонили з військкомату, що на ранок він має приїхати з речами. Ніч для нього була безкінечною. Він ледве дочекався ранку. Вранці син мотоциклом вивіз його до автобуса, який з Річиці віз чоловіків. Наталія зізнається, що розумом не усвідомлювала, що відбувається, думала, що повернеться додому. А він зателефонував і сказав, що вже у Рівному. І тут до неї почало доходити.
- Я не привикла бути сама. Ми все життя все робили разом. Я як лягла у той вечір, очі зімкнути не могла. Думка думку гнала. Вітя подзвонив, а я до нього: «То ж іде весна. Як я без тебе? У нас же господарство, городи! Як я сама обсаджуся?» Старший син уже працював. Менший навчався в Старій Вижівці. І ще двоє дітей удома. А він спокійно так каже: «Не переживай. Я прийду до того часу».
ВІДПУСТКА ЗА ТАТОВИМИ ПРАВИЛАМИ
Перших кілька днів Віктор Середюк був на Рівненському полігоні. Наталія констатує, що тоді Бог його вберіг, бо напередодні того, як на полігон прилетіли ворожі ракети і загинуло багато бійців, їх з наметами відправили в ліс. Мабуть, тоді їм треба було вижити, щоб послужити Україні. Згодом їх перевели у навчальний центр у Черкаси. Після двох місяців навчань захисник опинився у 115-й бригаді. От тоді-то й почалися серйозні пережитки. Спочатку підрозділ Віктора відправили на оборону Сєвєродонецька, потім був Лисичанськ. Дружина хвилювалася, як він зможе взагалі воювати, зважаючи на панічний страх крові, поранень і всього з цим пов’язаного. Наталія каже, що якось було таке, що на «еспешці» (спостережний пункт на передовій лінії, - авт.) загинуло двоє їхніх хлопців. У Віктора був такий стрес, що він довго ні їсти, ні спати не міг.Коли бійцям 115-ї вдалося вирватися з кільця біля Лисичанська, їх відвели з позицій і Вікторові дали відпустку. Наталія пригадує, як сильно за цей час чоловік змінився.
- Він тоді так багато мені говорив таких речей, які ніколи не наважився б сказати раніше. Ми завжди з ним поралися разом. Моя робота – вилити свиням і корову подоїти, а він все решту робив. Я корову дою, а він сідав на порозі і завжди мене чекав. А того разу сів на порозі і каже: «Знаєш, Наташ, у війни теж є свої плюси. Багато чого переосмислив, передумав. Не так, може, жив…» Мені так його шкода стало. Я кажу: «Заспокойся, все у нас з тобою добре було і є.
- До війни він не часто бував у церкві, - продовжує Наталія. - А тоді у відпустці я попросила: «Тебе Господь уберіг, ти з Лисичанського кільця вирвався. Якби ми разом до церкви пішли, подячний молебень послужили. А ще за молитви стала просити: «Ти хоч «Отче наш» говори, коли складно». А він каже: «Там у кожного свої «Отче наші» і свої молитви. Без Бога там ніяк». Загалом за період служби він, мабуть, разів п’ять додому приїжджав. Коли він приходив у відпустку, ми всі жили по татових правилах. Робили, як і що тато скаже. Вітя дуже змінився. Не сердився. Ні з ким не з’ясовував, що, от, я пішов, а ти - ні. Він до людей добрий був. Чим міг, помагав.
Наталія каже, що на війні чоловік знайшов справжніх вірних друзів, які до сьогодні зберігають ту дружбу у пам’ять про побратима-товариша. Коли Ярославі мало виповнитися чотири роки, їй дуже хотілося на подарунок великого ведмедя. Бригада Віктора тоді була на ротації в Сумах. Він попросився в командира, і його відпустили на день народження до доньки. Радості дівчинки не було меж. Тато не просто приїхав, він привіз м’якого ведмедя, більшого за Ярославу. А коли дівчинка ішла в перший клас, побратими Віктора зробили подарунок – скинули гроші, щоб зібрати школярочку до школи. А влітку 2024 року, коли після загибелі Віктора пройшли тільки лічені місяці, його побратим Олександр із Житомирщини, щоб підтримати сім’ю, приїхав до них у Мельники, забрав Наталію і Ярославу на відпочинок на Світязь, щоб вони принаймні трохи відволіклися від біди. Жінка з трепетом у голосі згадує всіх друзів по службі Віктора, бо вони стали міцними плечима її сім’ї, на яких вона з дітьми завжди може розраховувати.
Загибель підтвердили через рік і дев'ять місяців: батько чотирьох дітей з Волині понад 600 днів вважався зниклим безвісти
ПОЗИВНИЙ «ВУЖ» І ОБОРОНА «ГАРЯЧИХ ТОЧОК» СХОДУ
На рахунку 115-ї брuгади – одні з найгарячіших точок цієї війни. Вони тримали оборону Сєвєродонецька, Лисичанська, Авдіївки, Бахмyта, Часовoго Яру. Віктори був у розвідувальній групі. А між завданнями зі своєї доброї волі та на прохання командування проводив на позиції інших бійців, був проводирем. За відповідальність на службі 31 серпня 2023 року був нагороджений нагрудним знаком Міністра оборони України «Знак пошани». Двічі наш земляк отримав важку контузію. Наталія каже, що жила від зеленого і до зеленого кружечка у телефоні, коли Віктор був на передовій.
- Який в мене сон був, якщо він на нулі?! А то якось беру телефона і не розумію, чого він в мережі, якщо мав бути на позиції. Дзвоню, вибив. Прислав, що швидка їде. Передзвонив. Їх із побратимом «Звіром» «прибило», як він казав. Контузило. І хоч я знала, що контузія – це зовсім недобре, але мені від серця відлягло, бо на десять днів його поклали в стаціонар, а значить – його життя в безпеці.
У Віктора Середюка був досить цікавий позивний – «Вуж». І з цим пов’язана комічна історія. Виявляється, він сильно боявся грому, а ще більше – вужів і гадюк. І ще коли був у навчальному центрі, десь поряд із ними повз вуж, то він так підстрибнув з переляку, що наробив сміху для всіх. От тоді й приліпився позивний «Вуж» до чоловіка, який їх терпіти не міг.
ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ ІЗ ДРУЖИНОЮ ЗА МІСЯЦЬ ДО ЗАГИБЕЛІ
На початку березня 2024 року підрозділ Віктора Середюка вивели на докплектування в Орлівщину. Він зателефонував дружині і попросив, щоб приїхала до нього у Дніпро, бо далі мали перекинути на важкий напрямок. Вона стала вагатися, а він передзвонив і сказав, що вже замовив квитка. Так судилося, що тих два дні – 10-11 березня 2024 року – були останніми днями, коли Наталія і Віктор бачилися. Наталія пригадує, що чоловік тоді був добрий і пригнічений водночас. Завів її у магазин і готовий був скупити все, що там є. Вона стала казати, що нічого не треба. То він на власний розсуд накупував гарних заколок, бантів, резинок Ярославі.
- Він так любив її волосся! Завжди казав, щоб не здумали відрізати їй коси. А коли був у відпустці, то навіть плойку купив і зачіски їй робив. Ще й зараз Ярославка, коли пропоную волосся просто підрівняти, відмовляється, бо тато цього не хотів би.
«Я ТУТ У ТЕПЛІЙ ХАТІ, А ПО НЬОМУ ОТІ СТВОРІННЯ ТОПЧУТЬСЯ»
Тоді, у березні 2024 року, Наталія повернулася додому, а підрозділ чоловіка відправили на Донеччину. Його додатково скерували на навчання з керування безпілотниками. 10 днів вони пробули на Івано-Франківщині і 11 квітня уже поверталися назад. Командир підганяв, щоб швидше їхали, бо людей не вистачає. 13 квітня зателефонував Наталії, що їх відправляють на завдання від суботи до вівторка. Майже опівночі подзвонив знову, і це був уже останній у житті телефонний дзвінок. 16 квітня опівдні він уже мав бути на базі. Скільки не дзвонила дружина, слухавки не брав.
- Дзвоню Андрієві, побратимові Віті, а він: «Наташ, людей не вистачає, не переживай. Твій Вітя взагалі молодець. Вони навіть полоненого взяли!» А мені одразу в голову стукнуло: де то треба бути, щоб полоненого взяти. Уже тоді вони мені правди не казали. Наступного дня Андрій написав якесь повідомлення, з якого нічого не зрозуміло було. А в четвер я пішла поратися під вечір, а Денис біжить із телефоном і каже, що якийсь дядько дзвонив. Я одразу все зрозуміла. Не просто так три дні вже місця знайти собі не могла. Я передзвонила. Той чоловік представився. Сказав, що командир. Вітя загинув 16 квітня. Хлопці хотіли забрати його тіло. Там їх чотири лежало. Але зразу пішли кацапи вперед. Нічого не виходило. Тому й не сказали зразу. Тому й безвісти зниклий. Я всю ніч тоді не спала. Усе наше спільне життя у думках перемотала. Вранці встала, хату відкрила, вийшла на поріг. Так сиро було, така мряка. І так у грудях защеміло: я тут у теплій хаті, а по ньому оті створіння топчуться. Мені здається, якби знала куди, сама б пішла пішки і його забрала…
ПІДТВЕРДИЛИ ЗАГИБЕЛЬ ЧЕРЕЗ РІК І ДЕВ’ЯТЬ МІСЯЦІВ
Місяці спливали за місяцями, а звісток про подальшу долю тіла Віктора Середюка не було. Гнітючу тишу порушив телефонний дзвінок до Наталії 16 січня. Вона саме була в Луцьку, їздила в лікарню обстежити хвору ногу, та зустрілася із Андрієм, найближчим другом чоловіка. Він саме прийшов у відпустку. Коли вони сиділи в кафе, пролунав дзвінок. Це дзвонили з Івано-Франківська, щоб сказати, що підтвердилася по ДНК загибель Віктора. Хоч Наталія чекала цього моменту рік і дев’ять місяців, але готовою до такої звістки все одно не була. Розгубилася. Дала трубку Андрієві, він поговорив. З’ясувалося, що тіло захисника повернули в Україну під час одного з обмінів з росією. І зараз Наталія радіє принаймні з того, що закінчилися його поневіряння на землі, що привезли додому останки тіла і їх нарешті віддали землі.
- Увесь цей час я не знала, як бути, як поводитися, як навіть молитися. Коли молилася, в Бога просила: «Господи, якщо він живий, хай добереться додому, якщо в полоні ранений, зціли його, Боже, а якщо загинув, хай йому буде Царство Небесне»! Мені хотілося вірити в диво, та його не сталося. І зараз ми хоча б маємо могилу. Діти мають куди до батька піти.
БУВ НАЙКРАЩИМ ЧОЛОВІКОМ, БАТЬКОМ І ЗАХИСНИКОМ
Наталія каже, що не раз і не два люди казали їй, нащо він ішов на ту війну. Міг би демобілізуватися як багатодітний батько. Та вона прийняла його рішення. Він ні разочку не пошкодував, що пішов служити. А їй залишалося тільки підтримувати його. Вона навчилася бути дружиною солдата, вміти вчасно підтримати і вчасно змовчати. Він зробив вчинок справжнього чоловіка. Став прикладом для синів і доньки. Ту мудрість і мужність, а ще батьківську науку ремонтувати залізо, хазяйнувати на полях, на господарстві, цінувати і шкодувати дружину – все їм передав своїм прикладом.Супровід Віктора Середюка у рідні Мельники-Річицькі відбувся швидше, ніж очікували. Із військкомату подзвонили, що через 20 хвилин виїзд від Ратнівського моргу. Ошелешені жителі села у 15-градусний мороз кинулися вистеляти дорогу хвоєю, на ходу організували автосупровід із прапорами, а рідні якнайшвидше поїхали у Ратне, щоб востаннє поглянути на господаря дому, хай навіть у домовині, і гідно зустріти його.Болюча реальність пронизувала мозок Наталії, але вона зібралася з усіма своїми силами, поговорила вже з дорослими синами, що вони мають останню зустріч тата організувати якнайкраще, бо він цього заслуговував. І хай будуть прапори, хай буде багато квітів, бо для нього це не була формальність. Він був свідомим патріотом і всіма силами намагався вибороти Україні перемогу.
Зараз Наталія потрохи оговтується після пережитого і каже, що як крізь сон пам’ятає, як усе село піднялося, усі залишили свої справи, бо везли її Вітю. Каже, що чогось подібного, такої підтримки і єдності, ніколи раніше не відчувала. На похорон, який відбувся 17 січня, приїхав побратим Віктора із Житомира, приїхала навіть дружина його командира. Прийшли і приїхали люди, яких Середюки бачили вперше, але вочевидь ці люди знали їхнього Вітю.
Наталія із сумом у голосі каже, що їй треба буде навчитися жити з дітьми без хазяїна. Але в розмові розумієш, що ця на перший погляд тендітна жінка стільки пережила, настільки загартувалася за роки війни і час від загибелі до повернення на щиті чоловіка, що побутові щоденні проблеми для неї давно стали неважливим дріб’язком. Війна забрала в неї другу половинку, але не забрала віри, вдячності Богові за кожен прожитий із Віктором день, за все, що було на їхньому життєвому шляху. І доки в серцях таких сильних українців живе тверда віра, доки Божа воля у них завжди стоїть на першому місці, доти ворог не здолає Україну, скільки б не нищив і не плюндрував він наші землі і наших людей.
Підписуйтесь на наш Facebook та Telegram-канал , щоб бути в курсі найважливіших подій.
Історія загибелі героїчного бiйця розповідає газета Ратнівщина.
ПОНАД 25 РОКІВ ПРАЦЮВАВ В УПРАВЛІННІ ОСУШУВАЛЬНИХ СИСТЕМ
Віктор Середюк народився у Мельниках-Річицьких у сім’ї Івана Устиновича і Тетяни Василівни Середюків 9 квітня 1978 року. З дитинства любив щось майструвати, лагодити, неабияк захоплювався роботою з металами. Спеціальної професійної чи вищої освіти не здобував. З досягненням повноліття пішов на строкову службу в армію. Потрапив у будівельний батальйон. А після армії майже одразу влаштувався в управління осушувальних систем (нині Прип’ятська експлуатаційна дільниця регіонального офісу водних ресурсів) і пропрацював оглядачем гідротехнічних об’єктів більше 25 років.
На зламі 2000-х років Віктор познайомився зі своєю майбутньою дружиною. У Гірниках у нього на той момент уже проживала сестра. Він приїхав у гості і там зустрів кохання всього свого життя – Наталію. Одружилися молодята у 2002 році. Наталія пішла в невістки у Мельники-Річицькі. Жили спочатку з чоловіковими батьками. А коли померла бабуся Віктора, перейшли жити у її хату. З часом добудували і досі проживають на тому обійсті. У 2003 році в Середюків народився первісток Назар. Зараз йому уже 22 роки. Наступного року, у 2004-у, з’явився на світ другий син Олександр, а в 2011 році народився третій син Денис. Наталія розповідає, що вони ніколи не мали великих статків, але жили в мирі, любові, злагоді і повній довірі. Разом здолали немало життєвих перипетій.
СИН НА МИЛИЦЯХ І ВИМОЛЕНА В БОГА ДОНЯ
Коли найстаршому Назарові виповнилося 7 років, у нього діагностували важке захворювання – хворобу Пертеса. У нього почав стиратися кульшовий суглоб. Два роки він ходив на милицях, навіть довелося поставити на паузу навчання в школі. Десять років Наталія їздила із сином по лікарнях, по санаторіях, аби врятувати ногу дитині, а Віктор справлявся з молодшими дітьми, доглядав господарство, працював на роботі, а під час відпусток їхав на сезонні заробітки, щоб трохи підлататися фінансово. І попри те, що в родині уже зростало трійко дітей, понад усе батько мріяв про донечку. І у 2017 році народилася Ярослава.
«А МІЙ ТАТО СВЯТИЙ!»
Наталія каже: «Господь нас не обійшов стороною – дав нам дівчинку, здійснилася найзаповітніша мрія Віті. Він любив її до нестями! Це подарунок всього нашого життя.» Дружина каже, що Віктор настільки любив дітей, що у своїй любові навіть її перевершував. Був для них найкращим батьком. Ніколи навіть не кричав. Діти його так поважали, що достатньо йому було один раз щось сказати, вони чули з першого разу. Третього сина Дениса називав «Ковпачок від бака мотоцикла».
- Куди б Вітя не їхав, Денис із татом на мотоцикл, і поїхав, - пояснює таке дивне на перший погляд трактування Наталія. - Якось у Віті був день народження, а Денис такий у нас хлопчик трошки кумедний був. Прийшов у школу і каже: «Ви знаєте, а мій тато святий!» Усі здивувалися: «Чого твій тато святий?» «Бо в нього сьогодні день народження!» Я пригадую наше життя і не можу сказати, що мені було важко. Ми були щасливі. Трудилися, як усі. Вітя дуже марив трактором. Він збирав гроші. І десь у той період захворіла моя рідна сестра. Він прийшов додому, якраз зарплату отримав. Витягнув усі відкладені гроші і ту зарплату та віддав для Лєни на лікування, бо їй тоді більш треба було. І ні разу мені за це не дорікнув!
З усіх чотирьох дітей за характером найбільше схожий на тата Олександр. У його діях завжди поміркованість і розсудливість, у словах і навіть думках – стриманість. Втім, кожен із них успадкував від батька тільки хороше.
У Мельниках Віктора Середюка знали як місцевого майстра із «золотими» руками. Він ремонтував мотокоси, скутери, сильно любив залізо. З людьми завжди жив по совісті.
- Привезуть щось йому, а я вийду, кажу: «Вітю, тільки ж ти не бери грошей, бо там сім’я велика, у них діти…, - пригадує Наталія. – І він справді дуже совісно ставився до людей.
Коли у 2014 році розгорнулася АТО, Віктор Середюк рвався служити. Але велика сім’я, ще малі діти. Залишився вдома. Наталія пригадує, як одного разу жінки з різних сіл зібралися у Ратне на страйк, щоб чоловіків не мобілізували в АТО. То він як почув, що має бути, категорично заборонив дружині брати в цьому участь.
ЗАКОЛОВ КАБАНА ДЛЯ АРМІЇ І САМ ПІШОВ СЛУЖИТИ
У перший день повномасштабного вторгнення Віктор Середюк став до лав тероборони. Їздив у військкомат, але там сказали повертався додому і чекати дзвінка.
Той перший місяць війни пам’ятають, напевно, усі. Хто чим міг, той тим старався бути корисний людям. Наталія подумала і озвучила чоловікові ідею заколоти кабана на потреби армії. А він і не був проти. Відштовхнулися від того, що, якщо вони дадуть від щирого серця, то Бог їм в іншому місці пошле. 15 березня 2022 року закололи того кабана. Поприходили жіночки із села допомогти все переробити на тушонки. А під вечір Вікторові подзвонили з військкомату, що на ранок він має приїхати з речами. Ніч для нього була безкінечною. Він ледве дочекався ранку. Вранці син мотоциклом вивіз його до автобуса, який з Річиці віз чоловіків. Наталія зізнається, що розумом не усвідомлювала, що відбувається, думала, що повернеться додому. А він зателефонував і сказав, що вже у Рівному. І тут до неї почало доходити.
- Я не привикла бути сама. Ми все життя все робили разом. Я як лягла у той вечір, очі зімкнути не могла. Думка думку гнала. Вітя подзвонив, а я до нього: «То ж іде весна. Як я без тебе? У нас же господарство, городи! Як я сама обсаджуся?» Старший син уже працював. Менший навчався в Старій Вижівці. І ще двоє дітей удома. А він спокійно так каже: «Не переживай. Я прийду до того часу».
ВІДПУСТКА ЗА ТАТОВИМИ ПРАВИЛАМИ
Перших кілька днів Віктор Середюк був на Рівненському полігоні. Наталія констатує, що тоді Бог його вберіг, бо напередодні того, як на полігон прилетіли ворожі ракети і загинуло багато бійців, їх з наметами відправили в ліс. Мабуть, тоді їм треба було вижити, щоб послужити Україні. Згодом їх перевели у навчальний центр у Черкаси. Після двох місяців навчань захисник опинився у 115-й бригаді. От тоді-то й почалися серйозні пережитки. Спочатку підрозділ Віктора відправили на оборону Сєвєродонецька, потім був Лисичанськ. Дружина хвилювалася, як він зможе взагалі воювати, зважаючи на панічний страх крові, поранень і всього з цим пов’язаного. Наталія каже, що якось було таке, що на «еспешці» (спостережний пункт на передовій лінії, - авт.) загинуло двоє їхніх хлопців. У Віктора був такий стрес, що він довго ні їсти, ні спати не міг.Коли бійцям 115-ї вдалося вирватися з кільця біля Лисичанська, їх відвели з позицій і Вікторові дали відпустку. Наталія пригадує, як сильно за цей час чоловік змінився.
- Він тоді так багато мені говорив таких речей, які ніколи не наважився б сказати раніше. Ми завжди з ним поралися разом. Моя робота – вилити свиням і корову подоїти, а він все решту робив. Я корову дою, а він сідав на порозі і завжди мене чекав. А того разу сів на порозі і каже: «Знаєш, Наташ, у війни теж є свої плюси. Багато чого переосмислив, передумав. Не так, може, жив…» Мені так його шкода стало. Я кажу: «Заспокойся, все у нас з тобою добре було і є.
- До війни він не часто бував у церкві, - продовжує Наталія. - А тоді у відпустці я попросила: «Тебе Господь уберіг, ти з Лисичанського кільця вирвався. Якби ми разом до церкви пішли, подячний молебень послужили. А ще за молитви стала просити: «Ти хоч «Отче наш» говори, коли складно». А він каже: «Там у кожного свої «Отче наші» і свої молитви. Без Бога там ніяк». Загалом за період служби він, мабуть, разів п’ять додому приїжджав. Коли він приходив у відпустку, ми всі жили по татових правилах. Робили, як і що тато скаже. Вітя дуже змінився. Не сердився. Ні з ким не з’ясовував, що, от, я пішов, а ти - ні. Він до людей добрий був. Чим міг, помагав.
Наталія каже, що на війні чоловік знайшов справжніх вірних друзів, які до сьогодні зберігають ту дружбу у пам’ять про побратима-товариша. Коли Ярославі мало виповнитися чотири роки, їй дуже хотілося на подарунок великого ведмедя. Бригада Віктора тоді була на ротації в Сумах. Він попросився в командира, і його відпустили на день народження до доньки. Радості дівчинки не було меж. Тато не просто приїхав, він привіз м’якого ведмедя, більшого за Ярославу. А коли дівчинка ішла в перший клас, побратими Віктора зробили подарунок – скинули гроші, щоб зібрати школярочку до школи. А влітку 2024 року, коли після загибелі Віктора пройшли тільки лічені місяці, його побратим Олександр із Житомирщини, щоб підтримати сім’ю, приїхав до них у Мельники, забрав Наталію і Ярославу на відпочинок на Світязь, щоб вони принаймні трохи відволіклися від біди. Жінка з трепетом у голосі згадує всіх друзів по службі Віктора, бо вони стали міцними плечима її сім’ї, на яких вона з дітьми завжди може розраховувати.
Загибель підтвердили через рік і дев'ять місяців: батько чотирьох дітей з Волині понад 600 днів вважався зниклим безвісти
ПОЗИВНИЙ «ВУЖ» І ОБОРОНА «ГАРЯЧИХ ТОЧОК» СХОДУ
На рахунку 115-ї брuгади – одні з найгарячіших точок цієї війни. Вони тримали оборону Сєвєродонецька, Лисичанська, Авдіївки, Бахмyта, Часовoго Яру. Віктори був у розвідувальній групі. А між завданнями зі своєї доброї волі та на прохання командування проводив на позиції інших бійців, був проводирем. За відповідальність на службі 31 серпня 2023 року був нагороджений нагрудним знаком Міністра оборони України «Знак пошани». Двічі наш земляк отримав важку контузію. Наталія каже, що жила від зеленого і до зеленого кружечка у телефоні, коли Віктор був на передовій.
- Який в мене сон був, якщо він на нулі?! А то якось беру телефона і не розумію, чого він в мережі, якщо мав бути на позиції. Дзвоню, вибив. Прислав, що швидка їде. Передзвонив. Їх із побратимом «Звіром» «прибило», як він казав. Контузило. І хоч я знала, що контузія – це зовсім недобре, але мені від серця відлягло, бо на десять днів його поклали в стаціонар, а значить – його життя в безпеці.
У Віктора Середюка був досить цікавий позивний – «Вуж». І з цим пов’язана комічна історія. Виявляється, він сильно боявся грому, а ще більше – вужів і гадюк. І ще коли був у навчальному центрі, десь поряд із ними повз вуж, то він так підстрибнув з переляку, що наробив сміху для всіх. От тоді й приліпився позивний «Вуж» до чоловіка, який їх терпіти не міг.
ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ ІЗ ДРУЖИНОЮ ЗА МІСЯЦЬ ДО ЗАГИБЕЛІ
На початку березня 2024 року підрозділ Віктора Середюка вивели на докплектування в Орлівщину. Він зателефонував дружині і попросив, щоб приїхала до нього у Дніпро, бо далі мали перекинути на важкий напрямок. Вона стала вагатися, а він передзвонив і сказав, що вже замовив квитка. Так судилося, що тих два дні – 10-11 березня 2024 року – були останніми днями, коли Наталія і Віктор бачилися. Наталія пригадує, що чоловік тоді був добрий і пригнічений водночас. Завів її у магазин і готовий був скупити все, що там є. Вона стала казати, що нічого не треба. То він на власний розсуд накупував гарних заколок, бантів, резинок Ярославі.
- Він так любив її волосся! Завжди казав, щоб не здумали відрізати їй коси. А коли був у відпустці, то навіть плойку купив і зачіски їй робив. Ще й зараз Ярославка, коли пропоную волосся просто підрівняти, відмовляється, бо тато цього не хотів би.
«Я ТУТ У ТЕПЛІЙ ХАТІ, А ПО НЬОМУ ОТІ СТВОРІННЯ ТОПЧУТЬСЯ»
Тоді, у березні 2024 року, Наталія повернулася додому, а підрозділ чоловіка відправили на Донеччину. Його додатково скерували на навчання з керування безпілотниками. 10 днів вони пробули на Івано-Франківщині і 11 квітня уже поверталися назад. Командир підганяв, щоб швидше їхали, бо людей не вистачає. 13 квітня зателефонував Наталії, що їх відправляють на завдання від суботи до вівторка. Майже опівночі подзвонив знову, і це був уже останній у житті телефонний дзвінок. 16 квітня опівдні він уже мав бути на базі. Скільки не дзвонила дружина, слухавки не брав.
- Дзвоню Андрієві, побратимові Віті, а він: «Наташ, людей не вистачає, не переживай. Твій Вітя взагалі молодець. Вони навіть полоненого взяли!» А мені одразу в голову стукнуло: де то треба бути, щоб полоненого взяти. Уже тоді вони мені правди не казали. Наступного дня Андрій написав якесь повідомлення, з якого нічого не зрозуміло було. А в четвер я пішла поратися під вечір, а Денис біжить із телефоном і каже, що якийсь дядько дзвонив. Я одразу все зрозуміла. Не просто так три дні вже місця знайти собі не могла. Я передзвонила. Той чоловік представився. Сказав, що командир. Вітя загинув 16 квітня. Хлопці хотіли забрати його тіло. Там їх чотири лежало. Але зразу пішли кацапи вперед. Нічого не виходило. Тому й не сказали зразу. Тому й безвісти зниклий. Я всю ніч тоді не спала. Усе наше спільне життя у думках перемотала. Вранці встала, хату відкрила, вийшла на поріг. Так сиро було, така мряка. І так у грудях защеміло: я тут у теплій хаті, а по ньому оті створіння топчуться. Мені здається, якби знала куди, сама б пішла пішки і його забрала…
ПІДТВЕРДИЛИ ЗАГИБЕЛЬ ЧЕРЕЗ РІК І ДЕВ’ЯТЬ МІСЯЦІВ
Місяці спливали за місяцями, а звісток про подальшу долю тіла Віктора Середюка не було. Гнітючу тишу порушив телефонний дзвінок до Наталії 16 січня. Вона саме була в Луцьку, їздила в лікарню обстежити хвору ногу, та зустрілася із Андрієм, найближчим другом чоловіка. Він саме прийшов у відпустку. Коли вони сиділи в кафе, пролунав дзвінок. Це дзвонили з Івано-Франківська, щоб сказати, що підтвердилася по ДНК загибель Віктора. Хоч Наталія чекала цього моменту рік і дев’ять місяців, але готовою до такої звістки все одно не була. Розгубилася. Дала трубку Андрієві, він поговорив. З’ясувалося, що тіло захисника повернули в Україну під час одного з обмінів з росією. І зараз Наталія радіє принаймні з того, що закінчилися його поневіряння на землі, що привезли додому останки тіла і їх нарешті віддали землі.
- Увесь цей час я не знала, як бути, як поводитися, як навіть молитися. Коли молилася, в Бога просила: «Господи, якщо він живий, хай добереться додому, якщо в полоні ранений, зціли його, Боже, а якщо загинув, хай йому буде Царство Небесне»! Мені хотілося вірити в диво, та його не сталося. І зараз ми хоча б маємо могилу. Діти мають куди до батька піти.
БУВ НАЙКРАЩИМ ЧОЛОВІКОМ, БАТЬКОМ І ЗАХИСНИКОМ
Наталія каже, що не раз і не два люди казали їй, нащо він ішов на ту війну. Міг би демобілізуватися як багатодітний батько. Та вона прийняла його рішення. Він ні разочку не пошкодував, що пішов служити. А їй залишалося тільки підтримувати його. Вона навчилася бути дружиною солдата, вміти вчасно підтримати і вчасно змовчати. Він зробив вчинок справжнього чоловіка. Став прикладом для синів і доньки. Ту мудрість і мужність, а ще батьківську науку ремонтувати залізо, хазяйнувати на полях, на господарстві, цінувати і шкодувати дружину – все їм передав своїм прикладом.Супровід Віктора Середюка у рідні Мельники-Річицькі відбувся швидше, ніж очікували. Із військкомату подзвонили, що через 20 хвилин виїзд від Ратнівського моргу. Ошелешені жителі села у 15-градусний мороз кинулися вистеляти дорогу хвоєю, на ходу організували автосупровід із прапорами, а рідні якнайшвидше поїхали у Ратне, щоб востаннє поглянути на господаря дому, хай навіть у домовині, і гідно зустріти його.Болюча реальність пронизувала мозок Наталії, але вона зібралася з усіма своїми силами, поговорила вже з дорослими синами, що вони мають останню зустріч тата організувати якнайкраще, бо він цього заслуговував. І хай будуть прапори, хай буде багато квітів, бо для нього це не була формальність. Він був свідомим патріотом і всіма силами намагався вибороти Україні перемогу.
Зараз Наталія потрохи оговтується після пережитого і каже, що як крізь сон пам’ятає, як усе село піднялося, усі залишили свої справи, бо везли її Вітю. Каже, що чогось подібного, такої підтримки і єдності, ніколи раніше не відчувала. На похорон, який відбувся 17 січня, приїхав побратим Віктора із Житомира, приїхала навіть дружина його командира. Прийшли і приїхали люди, яких Середюки бачили вперше, але вочевидь ці люди знали їхнього Вітю.
Наталія із сумом у голосі каже, що їй треба буде навчитися жити з дітьми без хазяїна. Але в розмові розумієш, що ця на перший погляд тендітна жінка стільки пережила, настільки загартувалася за роки війни і час від загибелі до повернення на щиті чоловіка, що побутові щоденні проблеми для неї давно стали неважливим дріб’язком. Війна забрала в неї другу половинку, але не забрала віри, вдячності Богові за кожен прожитий із Віктором день, за все, що було на їхньому життєвому шляху. І доки в серцях таких сильних українців живе тверда віра, доки Божа воля у них завжди стоїть на першому місці, доти ворог не здолає Україну, скільки б не нищив і не плюндрував він наші землі і наших людей.
Підписуйтесь на наш Facebook та Telegram-канал , щоб бути в курсі найважливіших подій.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі: