Хопнів: стрічають Берлінгом, проводжають Медведєвим... ЗАНЕСЛО В СЕЛО

«Ой, та ви запізнилися на років десять!» - продавчиня хопнівського ларька Зоя Барабуха зітхатиме і ховатиме усмішку в яскраву теплу хустку.

Я питатиму про школу, про хопнівські будні, людей і непросту історію, а вона видаватиме крізь віконечко покупцям то макарони, то тюльку, то халву... і нарікатиме, що все забулося.

На коробках під прилавком тим часом “спочиватимуть” затерті, сто разів кимось читати-перечитані спогади одного з партизанських командирів Дмитра Медведєва «Сильні духом» про події Другої світової. Така собі колись «ідеологічна біблія» для поліщуків.

«Хочете подарую почитати?» - всміхнеться продавчиня.

...А з дверей у куточку «мовчатиме» на це все Богоматір, вирізана з газети і приклеєна дбайливо рожевими цінниками.




ПОСТАВИЛИ ПАМ’ЯТНИК, “БО ПОЛЯКИ ПРИЇДУТЬ”...

Хопнів – невелике село поміж смужками лісу на Ківерцівщині. Трохи вбік від щербатої після зими траси, минаєш Тростянець (шляхом, який мостили цеглою ще польські вояки з дивізії Костюшка) – і воно зустрічає кожного розлогими соснами і поржавілою вивіскою.

Дорогою – негусто. Маршрутка шмигнула. Фура з деревиною проїхала, тільки задиміло. Туди сюди снують заїжджі агітатори з релігійною літературою у валізках на колесах. Не минають навіть школи…

Саме тут, у Хопневі, до речі, народився колись Федір Каплун. А потім виїхав в Америку, вернувся, навіз книжок і став засновником протестантської церкви на Волині, сто літ тому збудувавши перший в області молитовний будинок в сусідньому селі Човниця.

Щойно село виринає з-під старих сосен, як постає перед очима і сіра бетонна брила на узбіччі.



«Тут формувалася І Польська армія в червні, липні 1944 року під командуванням генерала Зігмунда Берлінга,» - виведено чорним.

Давно, видно, хопнівчани залишили цей дивний монумент без уваги. Обдертий. Промовисто самотній.

«Прийшла зверху в сільраду вказівка ще за совєтів, що треба тому Зігмунду пам’ятник поставити. Бо штаб тут його стояв, вшанувати значить… Виписали плиту в колгоспі. Покликали хлопців. Так за день пам’ятник і вийшов. Спішили дуже, бо поляки мали приїхати. А показати їм не було що. Потім кожного року вшановували, а тепер то й нє…» - так згадувала історію постання цієї брили на в’їзді в село хопнівчанка Ірина Маркевич.

ПІД ОДНИМ ДАХОМ ІЗ ЖЕРЕБЦЕМ ГЕНЕРАЛА БЕРЛІНГА

...І справді десь тут, позаду сірої плити, у 44-му розташували штаб І-ї Польської армії, створеної свого часу Сталіним, щоби продемонструвати так звану радянсько-польську дружбу в Другій світовій війні. Очолив її польський генерал Зігмунд Берлінг, якого для цього витягнули з радянського ув’язнення, бо він був засуджений до смертної кари, і з яким особисто зустрічався Сталін.

Тому влітку 44-го Берлінг походжав вулицями Хопнева. Польську армію, яка тоді була у складі І-го білоруського фронту саме перекинули на Волинь. Уже покійний журналіст Валеріан Тинчук, родом з цього села, любив згадувати, що саме в хаті його родичів був розташований армійський штаб.



Пригадував, що бачив малим генерала під час його прогулянок. З вівчаркою. Що його сім’ю виселили з хати в клуню, і вони жили там по-сусідству з породистим жеребцем, котрий ніби то був дарунком Берлінгу від англійської королеви. Що на подвір’ї солдати поставили баню і збудували два великих льохи, які слугували їм за бомбосховища.

А іноді, згадував Тинчук, польські жовніри крутили селянам кіно… І то була подія на весь Хопнів.



ЯК У ХОПНЕВІ ВІДОМИЙ РАДЯНСЬКИЙ ФІЛЬМ ПРО ВІЙНУ ЗНІМАЛИ

Ще одна подія, про яку мало хто пам’ятає у Хопневі сьогоднішньому: як тут знімали кіно.

Зйомки відбулися, як тільки Друга світова відгриміла перемогою. Тоді Радянський Союз продовжував укріплювати міф про радянсько-польську дружбу, черговим доказом цьому мав стати пригодницький художній фільм «Зігмунт Колосовський», знятий на Київській кіностудії. І став, бо стрічка була дуже популярною у свій час. Побачила світ у лютому 1946-го.

Зігмунт Колосовський, польський розвідник, затято бореться з фашистами. Його переслідують, але він постійно «воскресає» то в одному образі, то в іншому і виходить живим із найстрашніших перипетій.



Летить авто. По обидва боки сосновний ліс. Зігмунт рятує ув’язнених земляків, він - за кермом. На дорозі – німецький поліцейський пост. Постріли… Поляки кидають авто і ховаються в буйнотрав’ї полів…
Як стверджували старожили, саме цей епізод автори стрічки (режисери Сігізмунд Навроцький та Борис Дмоховський) приїздили знімати у село, де стояв штаб армії Берлінга.

Правда, все менше й менше у Хопневі тих, хто достеменно знає, що то за Берлінг і чого його появу в селі увічнили в бетоні.



ГРУБКА, БУЛОЧКИ І МАГАЗИН У... СПОРТЗАЛІ

Морозний будень. Над подертою стіною сільської школи, що подекуди світить знадвору старезною дранкою, розвивається новий синьо-жовтий стяг.

Всередині зустрічають тепло. «До-о-о-брий де-ень!» - хором повертають кожного гостя у далеке дитинство діти.

Вони знають, що таке освітня реформа не зі слів. Реформа - це коли школу не закрили. Це коли таблички на дверях з написом «2 і 4 класи» - буденні й геть не дивують. Коли взимку в спортзалі можна хукати і милуватися хмарками пари. В спортзалі, в якому колись навіть був… магазин. І кожен, хто йшов до школи, міг зайти за буханцем хліба чи сірниками, а хто за сірниками – навпаки.



Мусять економити брикет, пояснюють педагоги, помітивши, що я звернула увагу на малечу в теплих безрукавках у так званому спортзалі. Бо інакше в класах буде холодно.

Грубка тепла. Тут її топлять двічі на день: звечора та зрання, поки дітей ще нема. В одному кутку коридора – старий умивальник, наче з мультика про «Мойдодира». В іншому – стіл з чайником та підносом з печивом. Тут школярам готують обід. Двічі на тиждень привозять булочки. Раз на місяць – печиво. Чай наливає все та ж техпрацівниця. Поруч на стільчику – сорокалітрова каструля з написом «Питна вода».

Такі вони, реалії маленької школи у глибинці.



ДИРЕКТОР ІРА. НА НУЛЬОВОМУ РУБЕЖІ

Учнів – всього 22. Вчителів – п’ятеро. Ірині Зингель - теж тільки 22. І вона тут – директор. Зовсім юна, тільки «вчора» зі студентської парти. А вже ця стіна з латками дранки, пінопласт гіркою у передпокої (з осені одну сторону приміщення за допомогою сільради утеплили), грубка, брикет у відрі, журнали і важкі будні сільської малокомплектної школи - все на її тендітні плечі.

У неї за тими плечима - така сама маленька сільська школа в сусідньому Острові (равда, її років п’ять тому закрили, і нині від неї зосталися одні «стіни й перестінки”). А потім педколедж, університет, Хопнів… І одразу – директор.



Тут не фронт. Але Іра теж на нульовому рубежі. Тільки у неї особлива передова, освітянська. І хто його знає, де та перемога важливіша... У Хопневі теж свого роду – «тимчасове перемир’я. Селяни зізнаються: років зо два тому їхню школу мало не закрили, але за підтримки місцевої влади якось відстояли, переконали “верхи”, що дітям малим краще під хатою граніт науки гризти. Хай і в школі з 34-го…



ШКОЛА ЛАТАЄ “РАНИ” І ПАМ’ЯТАЄ 34-Й...

«У нас фото збереглося фото, як цю школу будують», - Ірина Зингель здіймає з полиці в тісненькій учительській копію світлини, на якій видно, як зводили ці стіни.

Тоді, в 1934 році школа була восьмирічною. У 70-х роках заклад закрили, а з 1993-го він запрацював знову. Сьогодні тут чотири повних класи. Можна уявити, скільки ці стіни пережили: і польська доба, і прихід совєтів, і вчителі зі Сходу ,і портрети Леніна над дошками і замок на дверях.

Тепер у рушниках – Шевченки. За хопнівську альма-матер селяни нині теж готові воювати. Наступного року, кажуть, тут чекають четверо першачків, а от ще через один рік – семеро…



«І того я вам кажу: таким, як ото вона, треба школу давати. То, може, що й буде», - киває на Ірину продавчиня сільського ларька Зоя Барабуха.

За іронією долі, Зоя Богданівна – одна з тих випускників, які у далеких 70-х пережили на собі освітню реформу. Школу закрили. Ніхто нічого не пояснював, каже. Хоч і вчителі були добрі, і директор – «всі струнко шикувалися, тільки побачать»… А довелося добиратися до Тростянця за наукою.

«Мій батько був шофером, то їхав і всіх завше підбирав. Зима чи не зима... Каже: «Дітки, ви тако присядьте в кузові», - згадує поволі. – Зараз Григорівні наберу. Десь пішла на поденки. Вона мусить багато знати».

Багатообіцяюче виймає з кишені стареньку «нокію» привітна жінка. Кличе нас усередину, щоб не мерзли.



АВТОГРАФ З ПРИЛАВКА Й СПОВІДЬ КАГЕБІСТА НА ЗГАДКУ

За кілька хвилин на порозі сільського ларька, який поволі перетворюється на “ньюс-рум”, постає й та сама Григорівна.

Ірина Маркевич – одна з тих мешканок Хопнева, які тут «рухають життя». Несе мені книжку про Хопнів, невеликий друкований нарис, створений її землячкою Галиною Кравчук. Разом гортаємо сторінки...

«А давайте я вам подарую!» - енергійно заявляє.

Я вже готова дякувати, але Григорівна бере паузу і, зручно вмостивши книжечку на коробку з печивом, уже щедро виводить мені на ній свій... автограф.



Тим часом здається, що в цьому тісному ларьку сконцентрувався весь сільський всесвіт в мініатюрі. Макарони. Цукор. Печиво. Дві пачки з соком виглядають з вікна на дорогу. Клаптики газет усередині. Зошит з дрібними записами… Рятівна “нокія” в кишені...

На коробках під прилавком – затерті, сто разів кимось читати-перечитані спогади одного з партизанських командирів Дмитра Медведєва «Сильні духом» про події Другої світової. Така собі колишня «ідеологічна біблія» для поліщуків. Про «куркульських виродків і петлюрівських недобитків» у волинських лісах і селах.

«Сусід дав почитати. Інтересна, казав. Хочете подарую почитати?» - всміхнеться продавчиня.



І помітивши, що я поглядаю на книжку трохи скоса, додає, що “і про Бандеру читала”. Але мати завше казала, що він “трохи багато поганого робив”.

“А як воно було, то не розбереш. Мені, правда, всьо равно”, - резюмує Зоя Барабуха і люб’язно простягає мені потріпану життям книжку Медведєва в дарунок.

Та світу в Хопневі більше, ніж у стінах однієї маленької крамнички. Багато добротних осель і гарних парканів. У старому місцевому клубі за синіми дерев’яними віконними шибками майорять вишневі парчеві штори.

«Інноваційні енергоефективні заходи в селі Хопнів. Будівництво вуличного освітлення на вулиці Першотравнева», - читаю на новенькому стенді, що поруч.

Коштом ЄС освітлюють Першотравневу. Правда, Європа не тільки під клубом. Зупинки – новенькі, смітники біля них - цілі-цілісінькі, кладовище – без зайвого бур’яна, церква - мов лялечка…

Сьогодні кіно знімати б...



***

На спомин про Хопнів привезла додому дві книжки.

Одна – затерта до дірок і читана-перечитана. Зі смачно загнутими кутиками аж жовтих сторінок… Інша – майже незаймана. Сніжно-біла. З гарною палітуркою. «Наш Хопнів» вгорі пише.

Там про князів Сокольських, про хутори з дивними назвами, походження назви села і відомих людей… Про те, як тільки в 2005 хопнівчани розжилися на церкву і що тут без допомоги земляка Петра Мороза, який на той час був головою правління «Укрспецтрансгазу», не обійшлося…

Щоправда, жодного слова – ні про Зігмунда Берлінга, ні про «куркульських недобитків», які кували волю у соснових лісах довкола Хопнева.

Теж, мабуть, “спізнилися на років 10”...

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.