Під шкіру встромлювали довгі спиці: показали підвал, де росіяни катували українців. ФОТО

До тих, кого утримували в сирих підвальних камерах імпровізованої російської в’язниці в українському Ізюмі, застосовували не один вид тортур. Окупанти мали ціле меню знущань, пише НВ.

67-річний Михайло Іванович каже, що більшість з них він випробував на собі.

«Буча, Маріуполь, тепер Ізюм. Росія всюди залишає по собі смерть»
ЗСУ звільнили Балаклію на Харківщині: чому це важливо
Сидячи в палаті головної міської лікарні, яка дуже постраждала від обстрілів, пенсіонер згадує про те, що йому довелося пережити: удари струмом, побої, переломи кісток та голки під шкірою. Його ліва рука забинтована. Він виснажений, але його голос непохитний.

«Катували мене 12 діб, стільки я був на підвалі, — розповідає він. — Струменем били, руку зламали, перебили повністю. Один тримав, інший трубою вдарив. Били людей п’ять-шість. Електрострумом, і трубою, і палицями, і ногами. усім били… Казали, що я терорист, такі слова… Одягали на пальці <дроти> і пускали струм, рази чотири так зі мною робили — ось, пальці обгоріли. Били разів шість чи вісім, не пам’ятаю. Я вже не відчував болю, побили так, що тіло взагалі припинило щось відчувати».

У хід пішли голки під шкіру.

«У спину встромлювали такі довгі спиці, просто під шкіру, ось тут і ось тут, — Михайло показує на плечі. — У мене тиск було 40 на нуль, кров майже всю втратив. Я напівмертвий був, коли наші військові Ізюм звільнили й забрали мене з камери».

Українська армія прорвалася в Ізюм 11 вересня, поклавши край п’ятимісячній російській окупації. У ці місяці Росія використовувала Ізюм як ключовий логістичний вузол і плацдарм для атак на сході Донбасу.

Михайла Івановича, як і інших, посадили «на підвал» за підозрою у саботажі. Ув’язнені тулилися в тісних камерах, їм одягали мішки на голову і жорстоко поводилися з ними.

«Людей на підвалі багато було, скільки — точно не знаю, — продовжує розповідати Михайло Іванович. — Хто зі мною сидів, катували всіх, бувало, що по два-три рази на день з камери забирали. Або просто в камері били. Бачив — когось виносили, гадаю, він був мертвий. І, гадаю, не один він був, тут казати навіть немає що».

На шиї Михайла Івановича поверх смугастої футболки висить хрестик. Я запитала його, чи він молився, перебуваючи в камері. І він відповів: «Звичайно. Довелося. Там будь-хто б молився».

Його та інших катували у будівлі поліцейської дільниці в Ізюмі. Коли ми увійшли туди, у приміщенні панував безлад, деяких дверей не було, вікна вибиті. Росіяни обстрілювали Ізюм перед тим, як увійти до міста.

Темрява густішає, коли ми спускаємося сходами вниз, де розташовані два поверхи камер. Більшість з них маленькі й абсолютно порожні, якщо не враховувати брудної постільної білизни та викинутий одяг.

В одній камері хтось видряпав на стіні лінії, що вказують на тривалість ув’язнення. Тишу порушує український солдат.

«Таке відчуття, що усі ці стіни просякнуті болем і стражданням», — каже він.

Розповідь Михайла Івановича про тортури струмом перегукується із розповідями інших — тих, хто побував у цих камерах, тих, кого ми зустрічали в нещодавно звільнених районах.