«Хай Бог тебе береже, синку!»: загиблому військовому з Волині назавжди 18

12 листопада на війні з російськими окупантами загинув Герой з села Самари, що на Ратнівщині Петро Наумук з позивним «Колос». Йому було лише 18 років.

Про це пише ВСН.

Старший солдат Петро Наумук, захисник 2-ї роти, загинув на бойовій позиції від осколкових поранень. Він не просто загинув за Україну. Він змусив багатьох людей зазирнути у найпотаємніші куточки душі, бо таких молодих бійців на Ратнівщині ще не хоронили.

Герой народився 28 травня 2006 року. Його батьки - Петро Петрович та Галина Іванівна – непересічні люди. Вони надзвичайно добрі, прості, толерантні і не по-сільському інтелігентні. Вони живуть звичним, буденним сільським життям. Але який багатий їхній внутрішній світ! Як багато у них любові?! І оці «правильні» життєві якості вони зуміли передати своїм дітям – старшому Олександрові (зараз йому 21 рік), загиблому Петрові і наймолодшій донечці Дарині (їй 9 років, вона – четвертокласниця місцевого ліцею), - пише газета Ратнівщина.

Коли селом розійшлася звістка, що Петро зник безвісти, а згодом, що загинув, мозок відмовлявся вірити. Що він, 18-річний юнак, робив на фронті?! Як узагалі це можливо?! Звучало, як щось нереальне. День за днем пролітав час, пекучий біль обпалював серця рідних, а офіційного підтвердження про загибель усе не було. Лише 17 листопада сім’ї Наумуків повідомили, що тіло їхнього загиблого сина вдалося забрати з передової лінії і що днями його доставлять до рідного дому. 24 листопада траурний кортеж доправив загиблого захисника у рідне Кришеве (нині вулиця Кришевська у с. Самари). Такого супроводу, напевно, ще не було з початку війни. Зустріти односельчанина у Ратне приїхала чи не вся молодь із Самарів (у віці від 15 до 23 років) та з сусідніх сіл. Колона автомобілів і мотоциклів розтягнулася на кілька кілометрів. Кількість одиниць техніки неможливо було порахувати, бо коли автомобіль із тілом загиблого був вже у наступному селі, «хвіст» колони авто-супроводу ще тягнувся в попередньому.

Готувався фізично, заробляв на амуніцію, щоб потрапити в омріяний «АЗОВ»
Петро знав точно, до чого прагнув. Ще вдома, будучи школярем, системно готувався до великих навантажень. У рюкзак насипав піску і постійно того рюкзака за плечима носив, «качався», бігав. Ніколи не відмовляв, коли батьки просили про допомогу по господарству.

За два тижні до вісімнадцятиріччя Петро повернувся із заробітків. Його друг Геннадій Тарасюк із Самарів-Оріхових розповідає, що він сам знайшов в інтернеті контакти «АЗОВу», в якому марив служити, і подав заявку на реєстрацію. 28 травня відсвяткував повноліття та взявся активно оформляти всі необхідні документи.

- Нам багато хто казав: «Нащо ж ви його відпустили?», - підтримує розмову мама Галина Іванівна, - а як ми мали його втримати?! Перечити йому не було сенсу. Петя мені сказав прямо: «Якщо заборонятимете, я все одно піду, але не казатиму, де я і що зі мною, щоб не хвилювалися»! Ми ж не думали, що так швидко закінчиться підготовка і що його відправлять на фронт. Надіялися, що в «гарячі» точки не потрапить, бо ж геть молодий!

Про те, як Петро опинився в «АЗОВі», пригадує брат Олександр. Каже, що з Петею був дуже близький. Як і в усіх, бували непорозуміння, але завжди підтримували теплі братерські стосунки, ділилися один з одним найпотаємнішим.

- Петя подав заявку в «АЗОВ». Через кілька днів йому зателефонували, що потрібно з’явитися на співбесіду і на медогляд. Туди випадкові люди не потрапляють. Там дуже жорсткий відбір, і брат хвилювався, що він той відбір може не пройти. Батьки в глибині душі надіялися, що він його таки не пройде. А виявилося, що він уже підписав контракт. Умовно процедура проходить так: ти реєструєшся, проходиш підготовку, за результатами відбору обирають найкращих, а тоді вже підписуєш контракт. А він мені дзвонить і каже: «Я вже підписав. Я все одно туди попаду. Так чого зволікати?»

Сам просився на найважчі завдання
11 липня Петро Наумук поїхав у свій підрозділ уже з усіма речами. Багато амуніції придбав за власні кошти, які заробив на роботі за кордоном. Власне з цією метою він і працював, бо хотів мати сучасні, «натівські» обладунки. Їхній підрозділ відправили в Донецьку область. Друг Генадій і брат Олександр розповідають, що Петро постійно рвався на нульові найважчі позиції. Про це ще досі говорять його побратими, які дивувалися з відважності і відповідальності хлопця.

- Коли з ним говорили по телефону, - пригадує Олександр, - він ніколи навіть натяку на те, що важко, не подавав. Я говорив із ним як з людиною, яка ніби у відпустці була. Якось Петя подзвонив до мами і каже: «Мам, я вийшов. Ну, на міні підірвалися, але в цілому все добре. Міняємо колесо, їдемо далі»! На його першому бойовому виході був важкий 300-й, якому руку відірвало. Петя тільки згодом розказав, що тоді з ним відбувалося. На секунду застиг, але розумів, що не може давати волю почуттям. Вдарив сам себе по обличчю, зібрався. Перемотали побратимові руку і витягнули його. Багато дуже таких моментів було… Він був одним із наймолодших в «АЗОВі». Вони всі дуже вмотивовані, знали, що мають робити. Він був там, де йому було добре. Там панувало абсолютне братерство, абсолютна довіра один до одного…

Пішов на «нуль» з «новими» хлопцями і не повернувся
10 листопада, коли у Самарах відбувалися благодійні заходи з нагоди дня села, Петро зателефонував до батьків і розказав, що повернувся з позицій, але завтра-післязавтра буде знову йти на завдання. Це не його бойове чергування, але привезли «новеньких» хлопців. Вони ще не знають місцевості, і він собі не пробачить, якщо вони підуть самі і загинуть. Зі щемом у серці батьки поблагословили: «Хай Бог тебе береже, синку!»

Більше на зв’язок із рідними Петро не вийшов. Під час обстрілу отримав поранення, несумісні з життям, але тіло кілька днів не могли забрати через постійні «прильоти».

- Насправді, перших п’ять днів були просто жахливими, - зізнається брат Петра Олександр. - Я не можу усього цього передати словами. Мені повідомили, що він зник безвісти. Найважчий для мене момент був сказати батькам. Далі приїхали з військкомату і з сільської ради.

- Ми не розуміли взагалі, що відбувається, - додає тато Петро Петрович. - Спочатку принесли сповіщення, що безвісти зник. Була надія, що живий. Потім сказали, що загинув. Потім, що тіло не можуть дістати. У нас біда велика. Але тим батькам, тіла чиїх дітей не повернули досі, ще в сто разів гірше. Я не знаю… То таке страшне, коли ти радий, що хоч тіло дитини привезуть. Страшно говорити такі слова…

Найбільший супровід і молитва «азовців» на похороні
Лише через п’ять днів після загибелі рідним повідомили, що тіло Петра таки винесли. 24 листопада загиблого юнака привезли на рідну землю. Знову батькам треба було по-новому пережити усі емоції. Біль, який не вщухав, розгорівся з новою силою. По-молодіжному, по-своєму, по-щирому, разом зі ними боліло друзям. Такої кількості молоді на жодному супроводі я ще не бачила. Підключилися усі, хто його знав, хто й не знав. Довгою сумною колоною, уквітчана останніми осінніми квітами, простелилася від Ратнівського моргу до рідного дому у Кришеві остання земна дорога Петра Наумука. В автівках із прапорами їхали школярі, вчорашні випускники, однокласники Петра й Олександра, молодь із сусідніх сіл, старші за віком самарівці, які знали бійця та його батьків. Долучилися ратнівські активісти. На мотоциклах приєдналися молоді люди з різних сіл. Вперше в кожному населеному пункті на початку автоколони запалювали димові шашки. Уже в темряві, під світло фар автомобілів в’їхав траурний кортеж у Самари. Усе село стояло на колінах з увімкненими ліхтариками, світло яких йшло із самих сердець односельчан.

Наступного дня у Свято-Параскевському храмі священники Гірниківської округи відспівали загиблого воїна. Щеміло усім, бо однолітки плакали за втратою друга, а старші люди шкодували Галину і Петра Наумуків – молодих батьків, які мусять хоронити сина. А коли настоятель храму протоієрей Юрій Панасюк розповів випадок, як вперше потрапив у Кришеве на Водохреще кілька років тому та не знав, у яких хатах живуть люди, а які – пустки, і Петро, ще малий школярик, сам запропонував, що поведе його від хати до хати, ридма ридали усі. Бо ця дитина з маленької була добросердною, щирою і відповідальною, а зараз склала свою голову за Україну.

Кольоровим димом накрило на кладовищі велелюдний натовп, коли молодь запалила димові шашки. На похорон приїхало багато побратимів Петра. Це були чоловіки і хлопці, які разом з ним воювали, які отримали поранення, які вже демобілізувалися, і яких відпустили зі служби попрощатися з «Колосом».





Підписуйтесь на наш Facebook та Telegram-канал , щоб бути в курсі найважливіших подій.