«Отут в порозі лежала мама, а там в коридорі тато...». Спогад про розстріляні Черничі

81-річна Віра Шотило і досі живе в тій хаті, де в ніч з 26 на 27 червня 1943-го вбили її рідних.

Нині від її Черничів (села, що колись межувало з Луцьком) лишилося всього декілька хат і старе кладовище. А просто за її хлівом була яма, куди розлючені виконавці каральної акції скинули вісім тіл.

Поляки, підігріті прихильністю гестапівців, відомстили Черничам за українськість. За опір місцевих господарів польському гніту. В одну ніч тут вибили десятки родин.

Але Віра Шотило не знає, що таке “Волинська трагедія”. Вона знає, що таке трагедія її власна. Має дітей, внуків, правнуків. Але подробиць тієї страшної ночі ніколи їм не розказує. “Боже збав...” - каже.



ЧЕРНИЧІ ТРИЧІ “СТИРАЛИ” З ПАМ’ЯТІ. АЛЕ НЕ СТЕРЛИ

Пройтися слідами колишнього села Черничі не складно. Місцеві жителі, а точніше їхні нащадки і досі гуртуються. Насамперед - довколо Свято-Преображенської церкви. Невеликий храм - у підніжжі пагорба, за яким увесь вік і ховалося село. За легендою, той пагорб насипали шапками. На ньому свого часу велично стояв монастир (спершу чоловічий, потім жіночий), згодом - церква. Довколо святинь - розкинувся давній цвинтар.

По інший бік пагорба - гаражі, з якими тягнеться вуличка. Саме вулиця Чернишевського і є колишнім селом Черничі. Населений пункт фактично тричі стирали з пам’яті.



Вперше у 43-му, коли вибили всі українські родини з села.

Потім у 59-му, коли Черничі приєднали до Луцька, місцині дали назву вулиця Чернишевського. За іронією долі чи просто через співзвучність? Але якщо назва села походить від слова “черниці” (бо тут був монастир, і жіночий, і чоловічий у різні віки), то назва вулиці увічнила російського революціонера-публіциста із Саратова.

А тоді - у 80-х у сільському храмі спершу розмістили склад солі, а потім в одну ніч вивезли його геть.

НА ОЧАХ У СЕМИРІЧНОЇ ДІВЧИНКИ ВБИЛИ МАМУ І ТАТА, ВОНА ПОБІГЛА ДО БАБУСІ, І ТАМ - ОДНІ ТРУПИ...



Лучанка Віра Шотило і досі живе у тій хаті, де пережила трагедію. Жінці - 81. Вона - чи не єдина з українців-мешканців колишнього села Черниці, які вціліли під час розстрілу 27-го червня.

Це була Трійця (!). Господарі з Черничів прибрали хати, вистелили долівки лепехою і повкладалися спати. А посеред ночі прокинулися від страшної звістки.

Навесні 43-го Українська допоміжна поліція, за вказівкою ОУН, пішла в ліси. Натомість у ряди німецької поліції стали поляки. 27 червня 1943-го організоване вбиство українців пройшло не тільки у Черничах. Вили від жаху, палали у вогні чи не всі околиці Луцька. Зокрема, Красне, Кічкарівка, Малий Омеляник, Зміїнець.

- Мені тільки сьомий рік пішов. А сестра Люба була старша на три роки. Ми в оцій кімнаті спали (показує на сусідню кімнату). Спершу почула якийсь такий звук, ніби щось стрелило. А потім (це було на світанку) постукали в двері і спитали, чи українець. Спитали німецькою (тоді німці вже були з поляками). Тато вмів по-німецьки говорити. Він сказав, що так. Тоді вони двері відкрили і його застрілили. Мама почала вити вони й її. І пішли. В цій комнаті були квартиранти, в іншій комнаті теж квартиранти, їх не чіпали. Ні до кого не заходили. Сестра то спала, а я вийшла, побачила і стала сестру будити... Сестра побігла до вчительки на Красне, а я - в село, до баби. Прибігла я туди до хати, а й там лежать всі побиті, - розказує Віра Шотило.



Вона дотепер не забула страшної картини.

- Отут, - показує, - в порозі лежала мама. А трохи далі в коридорі тато.

З розмов, які тієї ночі почула у селі, пригадує:

- Вони йшли з тієї сторони, десь з Кічкарівки. З першої хати люди сховалися в жито. Рядом старик жив один, забили його. Потім пішли в другу хату, там жінка з чоловіком жили і двоє дітей, Ляшуки. Рая півтора рочку мала ще в колисці була. А чоловік під ліжко сховався. То вбили жінку і старшу дочку (десь така була, як я). Точніше дочку ранили. Пішли в третю хату і знову - жінку і троє дітей, а чоловік встиг сховатися.

Потім ту ранену дівчинку батько взяв і заніс до польки-сусідки в погріб. Під хату. Але вони ж дострілювали всіх, кого не вбили. І знаєте, полька її продала... Сказала: “Тут ранена дівчинка”. І вони її забили. Отакі були поляки. Потім повиїжджали. Я не знаю й коли, бо я тут не жила, - замовкає...

Перелякане дитя, що бігало у відчаї селом, хтось таки спинив. Хтось дав знати дядькові в Польщу. Той приїхав і забрав обидві сестри до себе.

“ХОРОНИТИ НЕ ДАВАЛИ, ЗАКОПАЛИ У НАС ПІД ХЛІВОМ”



- Ось перше причастя у мене в Польщі було, то давали таку откритку, - показує листівочку 45-го року минулого століття.

Це єдине, що лишилося у Віри Василівни з того страшного періоду її дитинства. Згодом у Польщі її візьмуть в родину зовсім чужі люди, але будуть рідніщими рідних. З ними Віру знову “понесе вітрами історії” за межі своєї хати. Бо саме триватиме операція “Вісла”. Дівчинка опиниться на Тернопільщині.

Звідти Віра Шотило раптом надумає написати листа на Волинь. Сяк-так написала, бо тільки й знала, що жила у Черничах. Ні області, ні району. Дивом лист опинився в Милушах. Тоді на околицях Луцька всі один одного знали. Так тітці Віриній передали, що дівчинка жива. Її чоловік був головою колгоспу і мав змогу відправити за дитиною людину.

Коли Віра Шотило повернулася в Черничі, застала їх іншими. До війни тут мирно жили українські родини, поляки та чехи. Від Поляків і чехів і сліду не лишилося - виїхали. В їхні хати та у домівки вибитих українців поселили переселенців з Польщі.

Вже вдома Віра дізнається, що трапилося з її батьками та бабою з дідом. Тіла по-звірячому вбитих так-сяк поскидали в ями. Одна з таких була просто за її хлівом.

- Вісім трупів тако в яму кинули і закопали. Хоронити ж не давали. Вже потім люди діставали їх вночі і перезахоронювали на могилках. Вже коли навіть порозкладалися, - згадує.



Що відчувало 13-літнє дівча, коли вернулося на свою землю. Радість?

- Як сказати, що я відчувала?.. Я жила в чужих людей, але вони були дуже добрі. Вони мене в школу посилали. А тут я була біля тітки, у неї був хлопчик, чоловіка теж забили тоді ж, як і моїх батьків. Вона взяла собі за чоловіка сусіда, в якого жінку з дітьми забили. Я приїхала до них, то це було небо і земля. І ще й хрещена мати... Ой, Боже, Боже... Пішла в третю школу. А вона вечором вчити не давала, бо світло гріло. Вдень корову пасла і їсти мала зготовити. На жнивах і перевесла крутила, і снопки ставила. Потім коксогиз в колгоспі. Вже як моїх квартирантів повиганяли з нашої хати через суд, я перейшла в цю хату. Тітка все з хати позабирала. Мені тільки оцього стола батьківського дала. Сундук ще в мене стоїть. Ні ложки, ні миски... - сперщись на того самого стола, переповідає Віра Шотило.

Згодом Вірину хату відсудили у переселенців. Ще за трохи вона вийшла заміж. Виховали з чоловіком двох дітей. Має троє внуків та двоє правнуків. Але ніколи ні дітям, ні внукам про пережите у подробицях не розказувала.

Запитую, чому...

- Раді Бога! Я не хочу це згадувати! Ви знаєте, яка я була перелякана? То ж то не те, що так як убили. Треба було бігти. Потім треба було їхати. Ми приїхали до дядька, то так сиділи в нього під верандою і плакали. Там пекли хліб такий круглий, а начинка - з гречкою і картоплею. І масло було. Але ми їсти його не могли...

Сестра Люба, з якою у ту ніч вони були в хаті, померла зовсім юною у Польщі. Простудилася. Дядько, в якого вона жила, не мав грошей на лікування. Поки привіз лікаря, вона й...



- Ви були хоч раз на її могилі? - цікавлюся.

Бабуся Віра усміхається і скрушно хитає головою. Усміхається (!), щоб не заплакати. Мовляв, нащо таке питати?.. Бо ясно, що не була. І навіть не знає, де похована.

А МОГИЛИ ВБИТИХ ДОТЕПЕР ЗАКВІТЧАНІ

Йдемо з настоятелем місцевого Свято-Преображенського храму Борисом Григлевичем старим кладовищем. Саме тут - численні могили розстріляних мешканців Черничів.

Довгі роки про їхній упокій місцевий люд молився тільки тихо, десь у хаті під іконами.

Щоби на місці поховань вбитих українців і молитви не звучало, совєти у 1983-му розібрали тамтешній храм, який стояв просто посеред нинішнього кладовища. Віра Шотило згадує, що розбирали солдати. Чужі, каже, бо свої збивати хреста не хотіли. Історія місцевого храму - теж вражаюча, але це - тема іншої публікації.



Напочатку 90-х цвинтар взагалі мало не перетворився на сховище для наркоманів та смітник.

А згодом громада разом із отцем Борисом взялася відновлювати храм і наводити лад на цій території. Фундамент старого храму і досі можна побачити на пагорбі в районі вулиці Чернишевського. А нову церкву звели поруч, у підніжжі.

Маленький храм став духовним прихистком для нащадків жителів колишнього села Черничі. Постійно тут моляться за вбитих у 43-му односельчан. Шанують пам’ять. Бережуть. А могили і досі заквітчані...

***


- Ось, дивіться, то наші, - Віра Шотило розкриває заупокійну книжечку.

Там - промовисте “за вбитих”. 13-ть прізвищ тільки з їхньої родини! У списках розстріляних мешканців, які згодом продемонструє отець Борис, майже 80-т людей...

- За що? За те, що просто носили вишиванки, - у відповідь на моє мовчання зауважить священик.

Так і є.

Олена ЛІВІЦЬКА ("Волинь24").
Фото автора та з архіву Вальдемара ПЯСЕЦЬКОГО.