Найбільший потік «товару» – в Луцьку. Як журналісти «Волинь24» наркоторговця вираховували

Нещодавно в одній з місцевих газет надрукували дивне оголошення: «Купуємо роги оленя, лося, мурала та сайгака в будь-якому вигляді (лаковані, поламані). Дорого». Знаючи, що за ним можуть стояти наркоторговці, які в такий спосіб посилають потенційним клієнтам меседж, журналісти «Волинь24» розпочали спецоперацію «Роги».

Їм вдалося вийти на чоловіка, який відрекомендувався Михайлом з Ратного. Казав, що не торгує «чимсь для кайфу», а справді скуповує роги рідкісних тварин. І назвав ціни: 500 гривень за кілограм рогів благородного чи плямистого оленя, 200 гривень – за північного оленя, 300 гривень – за роги лося, 5000 гривень – за роги сайгака, і 10 тисяч доларів (!) – за кілограм рогів носорога.

Колишній наркоман пояснив: тут зашифрована інформація про те, скільки коштує який наркотик. Поширюють їх методом закладок. Наркокур’єр пише, куди переслати гроші, а потім інформує, в якому місці забрати «товар».

Отже, Михайло – зовсім не скупник рогів. Журналістка вирішила увійти до нього в довіру.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Операція «Роги», або Як журналісти «Волинь24» наркоторговця вираховували

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Хто на Волині має зуби кашалота? Продовження операції «Роги»

«НЕКИПЕШУЙ»

У переписці я пояснила Михайлу, що повинна зорганізувати і розпланувати свій час. Мені необхідно відпроситися з роботи і владнати свої особисті справи, тому знати про час зустрічі хочу вже.

У відповідь отримала: «Некипешуй. Я буду возле Луцка и наберу. Ок».

Мене така відповідь злегка насторожила, а Михайло почав ігнорувати. Я вирішила зробити хід конем і поставила своє фото в особисту інформацію «Вайберу». Фото обрала таке, якого немає в жодній соцмережі, щоб його не можна було відстежити й ідентифікувати мою особистість.

Обличчя на фото майже не було видно. Кадр був дещо провокуючим, щоб змусити Михайла якось на нього відреагувати і тим самим продовжити переписку, яка вже зайшла в глухий кут.

Цей крок спрацював так, як я й запланувала. Чоловік відразу перепитав мене, чи це я на фото, і продовжив писати далі, але про роги навіть і не згадував.

Більше того, довго чекати не довелось, як Михайло зателефонував мені сам. Розмова тривала близько двадцяти хвилин. Михайло почав розпитувати мене про особисте.

Його цікавила моя робота, родинні стосунки, чи маю я коханого і т.п. Я впевнено дотримувалась легенди. Казала, що заробляю мало, а хочу якнайшвидше піти від батьків і купити авто.

Моя героїня Оля хоче почати нове життя, і саме тому її так цікавив бізнес Михайла. Почала випитувати про його роботу і сфери, в яких працює, бо в попередніх розмовах він позиціонував себе як різноплановий бізнесмен. Нічого конкретного дізнатися не вдалося. Склалося таке враження, що не тільки я тут граю якусь власну роль, а й він впевнено тримає вигаданий образ вдалого бізнесмена.

«Вожу товар з Білорусії», – все, що вдалося дізнатися від Михайла про його діяльність.

Коли я зачіпала тему рогів, він намагався викручуватись і переводити її на щось інше, але все ж дещо мені розповів. Зі слів чоловіка, він скуповує роги не тільки в Луцьку, хоча левову частку товару отримує звідси. Ця справа нібито дуже прибуткова, але часу на всіх не вистачає. Фізично не може впоратись із таким потоком клієнтів, який має сьогодні.

Невже і справді торгівля таким раритетом процвітає? Ніби на Волині кожен другий має роги і хоче їх продати.

Я натякнула Михайлу, що могла б йому допомогти у цій справі, якщо він не може впоратись самостійно. Сказав, що не працює в команді, бо багато людей його підводило, і «для такого бізнесу потрібна цілковита довіра». Пообіцяв тільки розповісти, як я могла б почати власну справу. Але його бентежило, навіщо ж мені така купа грошей? А мені стало цікаво, невже на цьому можна так заробити, як розповідає чоловік.

Я сказала, що касирка Оля просто втомилася стояти на касі за копійки і хоче купити машину. Михайло повірив.

А от мені цікаво, невже можна так просто витратити власні кошти на рекламу, згаяти час, щоб подати оголошення до газети і так байдуже ставитись до справи, яка, з його слів, приносить «реальні бабки»?

Подальше наше спілкування він тримав у неформальному ключі. Жодного слова про роги, і тільки обіцянки приїхати до Луцька. Щоразу якась нова відмазка і новий привід відмовитись від особистої зустрічі.

З ЦИГАРКОЮ В ЗУБАХ Й ІГРАШКОЮ В КАДРІ

Після того, як я встановила своє фото на заставку «Вайбера», Михайло почав виявляти до мене набагато більший інтерес, ніж раніше. Мені не вдалося в нього дізнатися про його вік і сімейний стан, але чоловік сам проявив ініціативу і скинув мені своє фото. Якщо порівнювати його голос із кадром, який він мені надіслав, то я б сказала, що це одна і та ж людина.

Але подумати тільки, якщо він і справді пов’язаний з наркоторгівлею, то навіщо йому показувати мені своє обличчя і надсилати особисте фото? Щось тут не клеїться. Ну, а з іншого боку, якби він займався рогами, то за цей час, який ми спілкуємось, знайшов би можливість приїхати до Луцька і скупити всі роги, які йому пропонують. Адже за словами, найбільший потік товару саме звідси.

Можливо, його тільки моя пропозиція не зацікавила, і він просто хоче продовжити наше спілкування, не пов’язуючи його з роботою? Я вирішила це перевірити.

Знайшла ще одного колегу, зацікавленого «в продажі рогів» і попросила зателефонувати Михайлу. Збіг чи звична система, але журналіст отримав таку ж відповідь, як і я, після першої телефонної розмови. Михайло і не збирався купувати роги, але навіщо ж тоді ця метушня з подачею оголошення і наше з ним спілкування?



ВІД КАВИ ДО «ШАМПУСІКА» З ФРУКТАМИ

Розслідування причетності Михайла до брудних справ тривало вже близько тижня, але жодної нової інформації так і не отримали.

Чоловік почав просто ігнорувати мої повідомлення у «Вайбері». Але одного вечора я вирішила просто йому зателефонувати. Запропонувала Михайлові зустрітись у неформальній обстановці і поспілкуватись з ним не про цю справу. Думала, можливо, він хоч так «клюне».

Під час цієї телефонної розмови тон його голосу відразу змінився. Він почав сміятися і розповідати якісь нісенітниці, мовляв, це вже зовсім інша справа, і ми неодмінно повинні зустрітися, але вже не за кавою, а за «шампусіком з фруктами».

Даруйте, але на таке я не підписувалась. Це вже переходить всі межі. Як зустрітися і купити роги, то часу в нього ніколи немає, а як просто приїхати з Ратного на, так би мовити, «шампусік з фруктами», то він легкий на підйом. Ну ні, мене таке зовсім не влаштовує! Схоже, Михайло ще не зрозумів, із ким має справу!

Голос у чоловіка був, як у такого нормального сорокарічного дядька, який сподівається на легку здобич, наївність майбутньої стартаперки і випадковий секс в обмін на деталі про бізнес.

Але ж, зі слів Михайла: «Еси невириш то зачеп начинать. Без доверия и чесности ниц небувает и довго ненапрацюеш. Еси ТИ МЕНИ НЕВИРИШ ТО может и не варто каву пить».

Таке повідомлення я отримала від чоловіка після тієї телефонної розмови. А потім він написав і взагалі дивну річ, попросив скинути моє фото з робочого місця. Тобто я як касирка Оля повинна була йому довести, що я саме та, за кого себе видаю.

Ну і що ж ви думаєте? Так, я зібралась, взяла з собою Діану, і ми пішли до найближчого «Нашого краю» просити в адміністрації магазину сфотографуватись за касою.

Хоч наше прохання і здалося їм дивним, але вони, на щастя, пішли нам назустріч і дозволили це зробити. Я одягнула форму касира і зробила селфі за касою магазину.

Надіслала це фото Михайлу і ще й дорікнула йому, що отримала «втик» від керівництва.

Він сказав, що на фото я класна. Але після цього глухо, як в танку.



А РОГИ, СХОЖЕ, ВЖЕ Й НЕ ПОТРІБНІ

Михайлу виявились зовсім не потрібні ці роги. Між іншим, не тільки ці, як я вже встигла з’ясувати.

Хто ця людина і чим займається, можна тільки здогадуватись, але висновки кожен зробить сам.

Чоловік і далі продовжує мені писати в особисті повідомлення і «спамити» незрозумілими картинками, тільки натякаючи на те, що він є спонсором «веселого настрою».

У всій історії цікаво тільки одне: невже оголошення про скупку рогів не читають у поліції з протидії наркозлочинності? Невже вони не можуть зробити те, що ми зробили з Діаною і вирахувати наркоторговця?

І чому в газетах досі приймають і друкують такі оголошення, не вимагаючи від тих, хто їх подає, жодних документів?

Валерія КОЛІСНИК («Волинь24»)