«Татку, я нікуди не поїду», – остання обіцянка Героя України з Волині Сергія Байдовського

«Мій Сергійко», – тільки так називає Роман Байдовський свого сина, коли розповідає про нього. Про молодшого говорить з гордістю і чоловічою повагою. Каже: «Якби кожен був таким патріотом, як мій Сергійко, ми б жили зовсім по-іншому». Він з усмішкою згадує, як син любив ганяти у футбол і як робив курсові одногрупникам в університеті за гроші. Тільки коли пригадує той злощасний день, 20 лютого 2014 року, якийсь важкий клубок в горлі змушує голос дрижати, а спогади віддають блиском на очах.

***

Під кепкою Романа Анатолійовича ховається легка сивина, на стесаних руках видно мастило, а під очима ледь-ледь помітні зморшки, які важко вгледіти за приємною усмішкою чоловіка. Так вже виходить, що Роман Байдовський час від часу вимушений їздити на заробітки у Польщу або Німеччину. Та зараз, поки вдома у рідному Нововолинську, то навідує дачу за містом на своєму червоному бусі, який не один рік йому служить. Там, у нього в автомобілі, лежить фотографія сімох чоловіків, яких він знає поіменно.


Зустрівшись, Роман Анатолійович без роздумів їде на проспект Дружби до стели «Почесних громадян Нововолинська», бо там від 2017 року викарбуване ім’я його Сергійка. Через кілька хвилин від автостанції Роман Анатолійович зупиняє авто навпроти величезної меморіальної плити з фотостендом поруч, зачиняє дверцята свого червоного авто і прямує до сина, до фотостенда «Вічна пам’ять Небесній сотні». Ледь схиливши голову, знімає головний убір і підводить очі догори: «Мій Сергійко». Поміж сотні фотографій чоловік точно вказує на п'яту світлину зліва у першому ряду. Там, серед імен, видніється «Байдовський Сергій Романович, 21.08.1990 – 20.02.2014», а поруч нього ще шестеро волинян: Едуард Гриневич, Віктор Хом’як, Юрій Сидорчук, Іван Тарасюк, Олександр Бадера та Василь Мойсей.

Розповіддю про Сергія Байдовського інтернет-видання «Волинь24» розпочинає серію публікацій про Героїв Небесної сотні з Волині, які рівно п'ять років тому віддали свої життя на Майдані, аби Україна була незалежною, а українці – вільними.


«Не такий, як всі: старанний студент, футболіст і козак»

З батьківським трепетом Роман Анатолійович пригадує, якою на диво спокійною дитиною був Сергійко. «Він був не як всі діти, спокійним і терплячким… І справедливим, із самого дитинства. Як він знав, що правий, то в нього сльози на очі виступали», – згадує батько.

Сергій був третім у сім’ї Байдовських. Коли тато і мама вимушені були їхати за кордон заробляти гроші, він із сестрою Олею та братом Сашком переїхали до бабусі у село Менчичі Іваничівського району. З Нововолинської школи І-ІІІ ступеня №12 (нині №6 – ред.) перевівся у Соснинську ЗОШ І-ІІІ ступеня, що нині носить ім’я Сергія Байдовського, бо так було ближче. У школі Сергій був чемним учнем, вчився старанно. Як всі хлопчаки, ганяв на перервах м’яча. У Сергія це зовсім непогано виходило ще й зі зростом, як пригадує батько, 1,95 метра. Шкільна забава стала улюбленим заняттям. Тож хлопець продовжив грати у складі сільської команди з Менчич, а вже на роботі з товаришами навіть займав перші-другі місця.

Поміж тим Сергій встигав добре складати сесію іще й іншим допомагати. «Часто питав, чи в нього є гроші, а він казав, що курсові поробив одногрупникам і тепер трохи має», – з усмішкою згадує час, коли Сергій навчався у Луцькому інституті розвитку людини Університету «Україна». На 5-му курсі студент перевівся на заочну форму навчання і пішов працювати на нафтопровід «Дружба» у Дрогобичі. «Він був працьовитим, вже через три місяці його підвищили до інженера з техніки безпеки», – гордиться сином батько. А ще Сергій був справжнім козаком, бо їздив до Берестечка приймати присягу Українському реєстровому козацтву. Тому на його могилі майорять два правори: синьо-жовтий і червоно-чорний – козацький.



«Любив тільки Свєту і Україну»

Вродливий і завжди усміхнений Сергій покохав єдину у своєму житті красуню Світлану, студентку Львівського медичного коледжу. Допоки той працював, майбутня медсестра здобувала знання. Сергій налаштований був серйозно. За три роки він не раз обіцяв молодій студентці після закінчення навчання взяти її за дружину. Світлані залишався лише один семестр, коли 20 лютого у соцмережі на її сторінці з’явився допис із запитанням, відповідь на яке знає лише один Господь: «За що тебе у мене забрали?»

«Він був однолюбом. Любив тільки Свєту і Україну», – відводячи очі на фотостенд, каже Роман Анатолійович. Сергій Байдовський двічі їздив до матері в Італію, відпочивав у Болгарії, але для нього то була чужина. Не міг і не хотів там надовго лишатися. Йому боліла Україна.


«Нічого не говори, але дзвони, щоб я знав…»

Ніхто з родини не знав, що Сергій поїхав на революцію до Києва. Та і відмовити його від задуманого, напевне, не змогли б. Сам батько не здогадувався про його першу поїзду на початку грудня 2013-го, не знав і про другу перед Новим роком. Уже втретє, на Водохреще, батьківське серце відчуло щось тривожне. Зателефонувавши Сергієві, Роман Анатолійович крізь гул почув: «Татку, не дзвони до мене, бо тут всі телефони прослуховуються. Я на Майдані… В Києві». Занепокоєний батько вже нічого заперечити не міг, лише попросив: «Ти хоч півгодини дзвони мені, нічого не говори, але дзвони, щоб я знав…».

На час подій Революції гідності Роман Байдовський був на заробітках в Іркутській області у місті Бодайбо з різницею у сім годин від київського часу. Чоловік не вимикав телевізор, все стежив за новинами з Майдану. Батько як відчував, що син не сидітиме вдома, поїде. Він зателефонував Сергієві, щоб вкотре відмовити їхати на революцію: «Кажу, що, синочок, хоч не їдь. А він мені: «Татку, я нікуди не поїду». От тільки, заспокоївши батька, Серій вперто вирішив, що його обов‘язок – бути там. І у ніч 19 лютого зі Львова рушив до Києва. «Не признався. Поїхав. Мене не послухав, маму не послухав, тітку і дівчину не послухав», – пригадує Роман Анатолійович, і сам не зчувся, як його голос задрижав, бо тоді він чув свою дитину востаннє. Все допитувався сина, чого ж він туди їде, на що Серій казав: «Татку, я хочу, щоб мої діти жили в нормальній країні». Тільки от омріяних онуків Роман Анатолійович так і не дочекався.


«Дві кулі, які забрали життя Сергійка»

20 лютого 2014 року близько 9-ї ранку Сергій разом із товаришем з Менчич Олександром Ткачуком був на вулиці Інститутській. Біля них зірвалася граната. Сергія ударною хвилею відкинуло вбік без жодної подряпини, Олександру ж влучив уламок в ногу, від чого той знепритомнів на сходах біля Жовтневого палацу. Сергій побіг вниз до барикад. Залишалося кілька метрів. Але у тіло молодого Сергія посміли влучити дві кулі. «Одна під лопатку ліву і зрикошетила, а друга між 6 і 7 ребром з лівої сторони, зачепила легені, селезінку, в печінку зайшла і зупинилася», – до найдрібніших деталей розповідає, про той день Роман Анатолійович, бо, певне, не раз передивлявся відео із загибеллю сина. Йому його надала Генеральна прокуратура України під час розгляду справи про вбивство Сергія.

«Справу ще досі не закінчили. Я стільки виїздив на ті суди в Київ, на 40 тисяч, як не більше. Перший суд такий був, що ледь не билися там. Мені курточку шкіряну порвали поліцейські», – згадує Роман Анатолійович.

Завели справу на п’ятьох колишніх «беркутівців». Роман Анатолійович зі стриманою злістю і презирством в очах називає три прізвища: Аброськін, Зінченко та Ілляшевський. Розповідає, що саме останній і стріляв. Ось уже 5 років як триває судовий процес, а винуватців не покарано. З розчаруванням розповідає, що суди вже надто затяжні, бувало, по півроку нічого не допитували або ж переносили з одного в інший, але додає, що зараз суд активізувався, нарешті почали допитувати свідків. За той час, Роман Анатолійович каже, стільки наїздився, що пальців рук і ніг не вистачить, щоб перерахувати.

От і знову братиме квиток на потяг до Києва. Як завжди, на вечір 19 лютого, щоб зранку близько 9-ї години бути на тому місці, де обірвалося життя 23-річного Сергійка. Тільки перед тим поїде на кладовище до сина, щоб прапори поміняти, бо вітер порвав. Роман Анатолійович зауважує, що сильний вітер там часто бушує. Певне, то земля волинська не може змиритися з тим, що нашого Сергійка більше нема.

Олена ЯКОБЧУК («Волинь24»)
Фото автора