Століття Марії: лучанка півжиття дихала хімією

Лучанка Марія Менжерес пережила Голодомор, війну, 55 років роботи працювала на хімічному комбінаті, а в 95 ще пише диктанти.

На столі – квіти, газета «Луцький замок», книги, які допомагають розв’язувати кросворди, та баночки з написами: «Одну таблетку ввечері».

Їй 95 років. Народилася в селі Усівка на Київщині. Вона пам’ятає страшний голод, війну, що забрала у неї брата, але найбільше турбує її те, що сьогодні сторінки історії України темнішають з кожним днем.

Із шести дітей Марія Карпівна була найменшою. Її родина врятувалась від голоду завдяки матері, що не дозволила вбити корову.

Марія Менжерес навчалась у технікумі, а після війни дуже хотіла вступити до Київської політехніки. Боялась лише, що не складе іспити:

«Андрій Єгорович (директор технікуму – ред.) пішов мені назустріч. Вступити можна було лише з дипломом із відзнакою, а він мені допоміг. То людина з великою душею була, бо він послухав мене і підтримав».

Марія Карпівна заварює чай і ностальгує за студентськими роками:

«Коли розпочалась війна, ми на заводі були у Москві. Побігли одразу до керівництва, щоб нас відпустили додому. Тоді в Україну без пропуску не пускали. Директор підписав лише п’ятьом практикантам документи. Коли приїхали на територію технікуму, щоб забрати свої речі, нас не пустили».

Лише після закінчення війни Марії прийшов лист, у якому надіслали тільки світлини:

«А всі студентські пожитки так там і залишились. Що з ними зробили – невідомо» (всміхається).

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Сідали за стіл всією родиною, щоб ніхто не з’їв більше», – спогади 95-річної лучанки про голод

Працювала на Рубіжанському хімічному комбінаті у Луганській області у відділі досліджень для великих цехів. Марія Карпівна додає: «За 55 років робітничого стажу довелось подихати хімією».

Працювала також в Івано-Франківську. У Луцьку опинилась, бо обміняла квартиру у Франківську з племінницею. На Волині Марія Марківна проживає вже 30 років.



Бабуся приносить диктанти і одягає окуляри, щоб прочитати назву цьогорічного:

«Лікували мені око, але ж долікували до того, що перестала бачити», – бідкається Марія Карпівна.

2018, 2017, 2016. Кожного року 9 листопада вона вмикає радіо і слухає диктант.

(Всеукраїнський диктант національної єдності пишуть всі охочі у День української писемності та мови. Відправляють у Київ. Радіодиктанти не перевіряють на помилки і не повертають. Але шукають роботи без помилок і нагороджують учасників, які впоралися із завданням бездоганно – авт.).

Раніше навіть відправляла до Києва, але надто довго вони туди доставлялись. Червоною ручкою підкреслені і виправлені помилки, у цьогорічному «Крила України» – всього 2 виправлення.




Із захопленням кажу: «Маріє Марківно, то ще 5 років – і буде Ваше століття!»

95-річна лучанка з надією відповідає: «Кожного дня молюсь за Україну! Ви ще довше маєте жити в такий час неспокійний, щоб зберегти правдиву історію нашого народу. Нехай наш народ ніколи більше не зазнає тих мук, ми ж справді вистраждали мир і спокій».

Марія ПАВЛОВИЧ