ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. Батько загиблого благає повернути голову сина, поховану на окупованій території

Останки Рустама Хамраєва поховані з військовими почестями на Алеї почесних поховань міського кладовища Луцька. Через деякий час, вже після похорону Рустама, на місці бою була знайдена його голова і там же захоронена, але тепер ця територія не підконтрольна Україні.

«Стояти на смерть. Україна понад усе», – ці слова останніми записав у блокнот доброволець батальйону «Айдар», учасник Революції гідності Рустам Хамраєв перед своїм фатальним боєм.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Після загибелі наших дітей ми відчуваємо все по-іншому», – родичі полеглих в АТО волинян

Із Рустамом Хамраєвим ми познайомилися в буремному 2014 році 23 лютого. Саме в цей день, після розстрілу Небесної сотні у Києві 19-20 лютого та після поховання загиблих волинських Героїв 22-23 лютого, на Театральному майдані Луцька бійці волинського «Беркуту» привселюдно просили вибачення у лучан за свої дії під час Революції гідності.

Рустам також стояв серед людей і тримав у руках каску вбитого товариша, з усіх боків простріляну кулями. Хотів вийти на сцену та показати її працівникам спецпідрозділу, але це йому тоді не вдалося (вже згодом цю каску він передав до Волинського краєзнавчого музею).

В ті вирішальні для країни дні, як журналіст, я, звісно, не могла оминути цього чоловіка. І, поспілкувавшись, дізналася, що за день до того Рустам повернувся зі столиці, був на Майдані під час розстрілу Небесної сотні і також зазнав поранення.

Того трагічного для всієї України дня – 20 лютого – з восьмої тридцяти ранку до майже пів на третю дня разом із побратимами він відстоював пост, рятував поранених і відтягував тіла загиблих на вулиці Інститутській. Дивом залишився живий.

Після нашої розмови в номері газети «Луцький замок» за 27 лютого вийшло інтерв’ю під назвою «Із 30 чоловіків, з якими йшли, лишилося 15». Наприкінці травня 2014 року Рустам став добровольцем «Айдару». 17 червня він загинув хороброю смертю, прикриваючи своїх побратимів.

Посмертно його нагородили орденом «За мужність» III ступеня. У Луцьку встановили меморіальну дошку на честь загиблого захисника України. І ось уже п’ять років, як Рустама немає з нами.



ПЕРША ВТРАТА БАТАЛЬЙОНУ «АЙДАР»

Під час нашого інтерв’ю в лютому 2014-го Рустам розповідав мені, як на його очах снайпер вистрелив у його друга Сергія, і він, ризикуючи життям, забрав тіло з місця обстрілу. Також із-під куль він врятував поранену медсестру Таню, яка вмить посивіла на його очах.

Тоді під час нашої розмови він із вдячністю згадував майданівського медика, який надав йому медичну допомогу, і коли на медичному посту не виявилося потрібних ліків, той придбав їх за власні кошти. Не стримав сліз, коли оповідав про вбитих побратимів, серед яких були і зовсім молоді хлопці, і ті, в яких залишилися родина, діти. Наприкінці сказав, що як тільки буде потрібно, знову стане до боротьби, бо давав присягу на вірність українському народу, знає, що таке солдатська честь, а хвилюється лише за одне: аби смерті Небесної сотні не були марними.

Рустам зберіг прапор, із яким був на Майдані. Маючи поранення, він не долікувавшись у Луцьку, потім знову поїхав до Києва і записався в «МедАвтоМайдан» (МАМО).

На початку червня Рустам Хамраєв став добровольцем батальйону територіальної оборони «Айдар».

17 червня передовий загін батальйону, де служив Рустам, дістав наказ висуватися у район селища Металіст (околиця Луганська) і визволити його від бойовиків. Зранку того самого дня група айдарівців і десантників із 80-ї аеромобільної бригади потрапила в засідку, їх узяли в полон. Тож комбат «Айдару» відібрав і скерував найбільш досвідчених бійців, щоб визволити селище Металіст від бойовиків і звільнити наших бійців.

Дорогою військові потрапили у засідку та вступили у бій проти добре озброєних бойовиків із важким стрілецьким озброєнням та бронемашинами. Рустам залишився прикривати бійців свого підрозділу, стримував наступ бойовиків, самотужки утримував позицію, але сили були нерівні: у ворога танки, БМП, БТР і важке стрілецьке озброєння, а в українських воїнів – лише автомати і кулемети.

Під шквальним вогнем солдат Рустам Хамраєв до останнього прикривав бойових побратимів, надав їм можливість перегрупуватися і забезпечив їхній відхід у безпечне місце. Він врятував їх ціною свого життя.

Смерть свою Рустам зустрів достойно в бою, як Герой, прийнявши основний удар на себе. Лучанина розстріляли з крупнокаліберного кулемета з танка – смерть від розривних куль була миттєвою.

Він до останнього подиху залишився вірним військовій присязі, даній Україні й українському народові 26 грудня 1993 року (про це він завжди пам’ятав і дуже гордився тим, що давав присягу на вірність Україні). Його командування та військові побратими згадували про нього, як про одного з найнадійніших бійців. Казали, що це був виважений і дуже гордий чоловік, ніколи нічого не просив для себе.

Пройшов вишкіл Майдану, службу в прикордонних військах. Рустаму не потрібно було двічі повторювати наказ, а в бою з ним було, як за кам’яною стіною. У моїй пам’яті виринає наше недовге знайомство і добродушність Рустама, яку він спішив проявляти навіть із зовсім чужими для нього людьми. Лише після кількох годин спілкування можу запевнити: він був людиною відкритою, порядною і щирою.



ІЗ ДИТИНСТВА ГОСТРО РЕАГУВАВ НА НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ

Батько Рустама Хамраєва Шонійоз Турнійозович говорить, що перед фатальним боєм син зробив запис у блокноті: «Отримав автомат АКС-74, чотири магазини. Стояти на смерть. Україна понад усе».

«І мій син дотримав слова, – говорить Шонійоз Хамраєв. – Вислів «Україна понад усе» для Рустама був більше, ніж просто слова. Він неодноразово їздив на Майдан. А вирушаючи в зону проведення АТО, сказав, що якщо не поїде, то через тиждень та навала може бути в Луцьку».

Узбек за національністю, Шонійоз Хамраєв живе в Україні із 1970 року. Приїхав 17-річним юнаком у Полтаву на навчання. Там здобув вищу освіту, познайомився із дружиною-українкою, а 29 листопада 1975 року в нього народився первісток Рустам.

Чоловік розповідає, що з дитинства син гостро реагував на несправедливість. Був скромним, ніколи не заздрив іншим. Щиро радів за успіхи друзів, однокласників. Гордився тими знайомими, які досягли чогось у житті.



«Рустам із дитинства був дуже спокійним, – розповідає його батько. – Ми ніколи не мали з ним жодних проблем. Він ріс самостійною дитиною. Коли в мене народилася дочка Маргарита (це було 1 вересня), Рустам якраз пішов у перший клас. До обіду я збігав до дружини в пологовий і не встиг забрати його зі школи. Приходжу, а дитини немає. Я почав хвилюватися, син повернувся додому аж о другій годині дня. Питаю, а ти де був, може, гуляв. Він так серйозно мені відповідає: «Я був на батьківських зборах». Це ж після лінійки перша вчителька залишила всіх батьків на перші батьківські збори, і Рустам теж був там присутній. Протягом усього свого недовгого життя мій син дуже цінував дружбу. Й навіть перед тим, як йти на фронт, Рустам зібрав усіх своїх однокласників. Він мав організаторські здібності, за це його любили і цінували. Після школи та вищого професійного училища будівництва і архітектури Рустам пішов в армію. В той день, коли його забирали, помер його дід, батько моєї дружини. Коли у військкоматі дізналися, то сказали, що можуть дати відтермінування, адже причина поважна. Це був останній призов восени, наступного треба було чекати аж навесні. Але він сказав, щоб я завіз його попрощатися із дідом, а вночі Рустам потягом поїхав в армію. Він дуже хотів служити у прикордонних військах, туди й потрапив. Пізніше служив в іншому місці. Його командир батальйону, а зараз він заступник міністра оборони (матеріал написаний у червні 2019 року – ред.), коли я був у міністерстві, сказав мені, що дуже добре пам’ятає Рустама і знає, як він загинув».



«Наприкінці листопада 2013-го Рустам поїхав на Майдан, – веде далі мову Шонійоз Хамраєв. – Він попросив мого батьківського благословення, на що я відповів йому, щоб він вирішував сам, але, як би не було, завжди чинив по совісті. Рустам був у 14-й сотні Самооборони Майдану, стояв на барикадах. Жив у наметі. Він хотів захистити європейський вибір українців. Коли телефонував додому, то казав, що на Майдані всі живуть за принципом: один за всіх, усі за одного. На Євромайдані він знайшов людей, рідних по духу. Товаришував із Сергієм Нігояном, якого вбили 22 січня. Друзі розповідали, що коли були протистояння із «Беркутом», Рустам безстрашно рвався боронити людей. Мій син був ідеалістом та вірив, що добро обов’язково переможе. До того Рустам мав у Луцьку свій бізнес, проте з початком Майдану закинув усі особисті справи».



«ПОВЕРНІТЬ ГОЛОВУ МОЄЇ ДИТИНИ»

«Голова мого сина досі на окупованій території, – продовжує далі Шонійоз Турнійозович і розповідає нам інформацію, яку за п’ять років після загибелі Рустама Хамраєва не оприлюднювали. – Коли привезли тіло, ми цього ще не знали, бо Рустама хоронили в закритій труні. Вже пізніше, через два роки після смерті сина, один із побратимів Рустама, який і зараз служить на Сході, приїхав і розповів, що коли Рустам загинув, його тіло забрали не одразу, а лише через дві доби».

Побратим Рустама також повідомив батькам, що вже після того, як тіло волинянина-айдарівця забрали з місця бою, він знайшов його голову, впізнав Рустама і захоронив її.

«Побратим думав, що ми це знаємо, але ж нам ніхто нічого не сказав, – ледве стримує емоції батько загиблого. – Я звернувся в СБУ, Міністерство оборони, до представника уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, першого заступника Верховної Ради України, уповноваженої Президента України з мирного врегулювання ситуації в Донецькій та Луганській областях Ірини Геращенко, щоб повернути голову мого сина і ми могли поховати її разом із тілом. Тривалий час продовжувалася моя переписка із Міністерством оборони, СБУ, і зараз питання на контролі в Міністерства оборони. Мені сказали, що взяли всі необхідні свідчення в того військовослужбовця, який хоронив Рустамову голову, і він показав їм на карті точне місце розташування. Виявилося, що крім Рустама, там захоронені частини тіла ще одного бійця 80-ї бригади. Вони обіцяють нам перевезти голову сина, коли ту територію буде звільнено. Мені відповіли, що зараз там ситуація складна і потрібно чекати відновлення контролю над Луганською областю. Я пам’ятаю, що коли Рустам приїхав пораненим після Майдану, він сказав мамі: якщо потрібно буде, я і голову покладу за Україну, й виходить, що він зробив це у буквальному сенсі».

Родині Хамраєвих також запропонували провести експертизу ДНК. Адже в 2014-2015 роках із зони бойових дій на Сході було перевезено понад 1500 тіл та фрагментів загиблих захисників України, і була ймовірність, що голову Рустама могли також перевезти. Проте результати експертизи засвідчили, що серед неідентифікованих фрагментів тіл загиблих, перевезених на нашу територію, її не було.



«ЩОБ ВСІ СПАЛИ СПОКІЙНО, ХТОСЬ МУСИТЬ СПАТИ НЕ ВДОМА»

Мама Рустама Антоніна Хамраєва поділилася болючими спогадами: «Перед від’їздом на Майдан до Києва він казав мені: «Мамо, тату, зараз такий час, що щоби всі спали спокійно, хтось мусить спати не вдома». Тепер часто у довгі безсонні ночі я подумки кажу: «Сину, всі сплять спокійно вдома. Тільки тобі вже ніколи не спати вдома». Рустама виховували на родинному патріотизмі. Його дідусь по татовій лінії пройшов війну – в бою молодим хлопцем втратив ногу, брати дідуся і бабусі загинули на війні. Рустам був таким сином, біля якого я сподівалася зустріти старість, доживати свій вік. Він був щирим патріотом землі, де народився і виріс. Якщо хтось при ньому висловлював своє негативне ставлення до України або казав, що тут важко живеться, він завжди говорив: «Якою б вона не була, але це наша Батьківщина», а з початком Євромайдану це почуття у нього ще більше загострилося. Завжди, коли йому було важко, він казав нам: «Дякую Богу, що ви у мене є». За свою любов до України він заплатив високу ціну. Сина привезли мені без голови і частини тулуба, ми поховали Рустама в закритій домовині. Колись моя бабуся все своє життя чекала свого сина з війни, а моя мама – свого брата, хоча було відомо, що мій дядько загинув на війні. Не думала, що така доля спіткає і мене. Здається, я чекатиму свого Рустама все своє життя». Шонійоз Хамраєв пригадав, що син не був надто сентиментальним, мав чоловічу витримку і все, що не стосувалося важливих справ, характеризував коротко: «лірика». Проте за декілька годин перед загибеллю він встиг подзвонити батьку і сказати останні слова: «Мені пора. Я вас усіх дуже люблю».

У загиблого 38-річного лучанина залишився син Алішер, якому нині вже 17.

Тетяна СВЕРЕДА (газета «Луцький замок», №22 від 20 червня 2019 року)
Фото з домашнього архіву родини Хамраєвих

P.S. 10 жовтня цього року, напередодні Дня захисника України, вийшов у прокат фільм «Заміновані вірністю» про Героя Рустама Хамраєва та його бойову вівчарку Баді. Це зворушлива до сліз історія про відданість Рустама Україні. З 10 по 16 жовтня фільм демонструвався у кінотеатрах п'ятьох українських міст: Києва, Харкова, Одеси, Сум, Львова, а 6 грудня, в День Збройних сил України – у кінотеатрі «Multiplex», що у РЦ «Промінь» у Луцьку.

Трейлер фільму «Заміновані вірністю»