ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. «Чоловік завжди попереджає мене уві сні», – Юлія Гулюк

Беручи інтерв’ю для рубрики «Герої не вмирають!», щоразу важко дивитися в очі матерів, дружин загиблих військовослужбовців. Війна забрала в них найрідніших людей. Та окрім душевного болю, декого із них вона ще й залишила сам на сам із щоденними життєвими труднощами. Адже в один день родина втратила не лише рідну душу, а й годувальника.

На момент загибелі 32-річного молодшого сержанта Луцького прикордонного загону Сергія Гулюка його неповнолітнім дітям було 11, 6 та 4 роки. І його 30-річна тендітна дружина залишилася сам на сам із цим великим горем та всіма клопотами щодо влаштування подальшої долі їхніх дітей.

СПОРІДНЕНІ ДУШІ

Сімейне щастя багатодітної родини Юлії Гулюк обірвалося в один день, коли 1 серпня 2014 року троє чоловіків у військовій формі повідомили їй про загибель чоловіка внаслідок мінометного обстрілу в районі села Василівка Амвросіївського району на Донеччині.

«Ми з Сергієм були наче споріднені душі, – розповідає Юлія Гулюк. – Між нами ніколи не було секретів, завжди про все розповідали одне одному, як найкращі друзі. Окрім того, Сергій був мені справжньою опорою, бо завжди могла на нього покластися. Тільки виникала якась проблема, я знала, що тільки подзвоню і він все одразу вирішить. Тому зараз, а особливо в перших два роки після смерті чоловіка мені було дуже важко без нього. Коли Сергій був живим, він увесь свій вільний час намагався проводити зі мною та дітьми. Вихідні у нас завжди були сімейні. Ми ходили в парк, їздили на річку, щоправда, на море з дітьми поїхати так і не встигли. Скрізь ми були разом. Особливо Сергій поспішав додому з роботи за два місяці до відправлення в зону АТО. Напевно, щось відчував».

Сергій Гулюк родом із Рівного. Його батьки працювали на льонокомбінаті, а вже згодом тато поїхав на заробітки. Із дитинства він займався спортом. Відвідував секції самбо та дзюдо. В 2000 році йому присвоїли звання «майстер спорту України». Щороку за прикордонну частину виступав на змаганнях, в яких брали участь усі силові структури. Завжди тримав себе у формі, постійно тренувався. Вже чотири роки поспіль після загибелі молодшого сержанта Сергія Гулюка в Луцьку проводять чемпіонат прикордонної служби з боротьби самбо, присвячений його пам’яті.

У 1999 році Сергій був призваний на строкову службу в Луцький прикордонний загін. А вже в січні 2002 року йому запропонували служити за контрактом. Наступного року він поступив у Рівненський державний коледж на юриста, який закінчив із червоним дипломом. У листопаді 2012 року Сергій Гулюк закінчив Національну академію Державної прикордонної служби.

Він завжди поспішав жити, каже про Сергія його мама Тетяна Вікторівна. Коли хлопцеві було 14 років, а його батько в той час був на заробітках, на роботі в мами затримували зарплату. То він домовився розносити газети, а потім продавав морозиво, щоб заробити грошей для сім’ї на їжу. А бувало й таке, що приїжджає мама з села, а на столі стоять наварена картопля і насмажені млинці. Допоки була на роботі, він глядів маленьку сестру.

Одружився також рано. Коли Сергій познайомився із Юлією, він саме проходив строкову службу в прикордонному загоні, йому було 19 років, їй – 17. Майбутнє подружжя зустрілося на обласних змаганнях із самбо. Юлія – також спортсменка.

«Я йшла зважуватися перед поєдинком, і в той час він мене помітив, запитав, хто це така, й сказав, що «вона буде моя». Після змагань ми з подругою поверталися додому пішки. Раптом біля нас зупинилася машина, і звідти вийшов Сергій зі своїм другом (їх підвозили після змагань). У жовтні ми познайомилися, а 15 червня вже розписалися. І це було через рік після мого закінчення школи. Пригадую, ми посварилися, а потім Сергій зник на декілька днів, не відповідав на телефонні дзвінки. І через три дні, не попередивши, приїхав до мене додому разом із батьками свататися. Ми одружилися. Через рік у нас з’явився Діма. Спочатку ми жили в моїх батьків, а потім нам дали кімнату в гуртожитку від військової частини. В основному на сім’ю завжди заробляв чоловік. Ще до народження сина я вивчилася на кухаря-кондитера в кооперативному технікумі. До декрету працювала на кухні в обласній лікарні. Я завжди хотіла мати двох дітей і через 5 років після народження Дмитра у нас з’явився Максим, а згодом Бог подарував нам ще й Софійку».



ДЛЯ БАТЬКА ТРЬОХ ДІТЕЙ ПІТИ НА ФРОНТ БУЛО СПРАВОЮ ЧЕСТІ

«Наприкінці весни 2014-го чоловік сказав мені, що потрапив у список прикордонників, яких направили в зону АТО, – пригадує моя співрозмовниця. – Він міг не поїхати, адже мав троє дітей. Проте сказав мені, що не боягуз. Вони виїхали з Луцька 28 червня. Телефонував, але зв’язок був дуже поганий. Часто в розмову вклинювалися ще чужі діалоги російською мовою. Завжди старався дзвонити, коли їх не бомбили. Окрім того, над ними постійно літали безпілотники, які глушили зв’язок. Сергій нічого не хотів розповідати по телефону, все казав, що «повернуся і поговоримо». Як тільки вони підійшли ближче до російського кордону, на них одразу напали і розбили всю їхню техніку. Коли вони туди прибули, то опинилися в пастці: із російського боку їх бомбили, а з іншого – заміноване поле. До них також ніхто не міг потрапити. Закінчувалися харчі. Й тільки 30 липня прикордонників звідти вивели. Офіцер, який був із ними, сказав: «Хлопці, це ваш другий день народження». Адже через півгодини, як вони звідти вийшли, те місце повністю розбомбили. Земля була чорною і там нічого не залишилося. Сергій подзвонив мені того дня ввечері й сказав, що вони мають поїхати на річку помитися і лягти спати, а зранку переїжджати кудись далі. Та вночі той пропускний пункт, який вважався нашою зоною, почали бомбити російські війська. Окрім Сергія, в ту ніч загинули ще четверо військових».

Юлія Гулюк продовжує розповідь тих болючих для її серця подій: «Тієї ночі, коли Сергій загинув, я спала, але в 3 години мене ніби хтось покликав. Крізь сон я почула, що це Сергій, та коли відкрила очі, у кімнаті нікого не було. Коли зранку я прийшла на роботу, то колеги почали запитувати мене, чи я не чула, що в ту ніч розбомбили прикордонників. Я відповіла, що ввечері зв’язувалася з чоловіком і він сказав, що деякий час буде без зв’язку і щоб я не переживала. Та вдень мені зателефонували з гуртожитку й сказали, що ми затоплюємо сусідів. Я ще подумала: не може такого бути. Коли приїхала, то в нашу кімнату зайшли троє у військовій формі і повідомили про смерть чоловіка».



На похорон вшанувати пам’ять загиблого військовослужбовця прийшло дуже багато людей. Люди прощалися з Героєм, лунало «Герої не вмирають!», а діти мовчали. На той момент найменшій Софійці було 4 роки, Максиму – 6, він якраз мав іти у перший клас, а старшому Дмитру – 11 років. Юлія працювала тоді на пошті.

Страшна звістка повністю змінила їхнє життя. Діти сприйняли смерть батька дуже важко. «В перший день, коли тільки дізналися, були дуже мовчазні, а старший перепитав у родичів, чи це є правдою, бо не хотів хвилювати стривожену маму. «Дмитро ніколи не подасть виду, навіть коли дуже засмучений. І тоді також промовчав, напевно, ще й тому, щоб я не плакала. Середній Максимко довго не міг змиритися, що тата більше немає. Він і зараз не дуже любить говорити на цю тему . Дуже важко пережила смерть сина і його мама» – пригадала Юлія Гулюк.

А СТАРШИЙ ДМИТРО ДЛЯ МЕНШИХ, ЯК ТАТО

Мама Юлії давно померла, батько живе з іншою родиною. Вона давно звикла розраховувати лише на себе та свої сили, та до того трагічного дня в неї завжди була надійна опора. Проте все різко змінилося. Ця скромна працьовита жінка ніколи ні в кого нічого не просить. Проте, зрозумівши їхню біду, родині та дітям загиблого молодшого сержанта Сергія Гулюка взялися допомагати місцеві волонтери. Купували і передавали продукти. Для Юлії придбали пральну машинку. Департамент соціальної політики міської ради щороку забезпечує дітям оздоровлення.

«Перші три роки я ходила, як зомбі, не відчувала втоми, скрізь встигала. Просто чітко знала, що мені потрібно зробити протягом дня і виконувала це: приготувати дітям їсти, зібрати дочку у садочок, а хлопців у школу, бігти на роботу, забрати дітей, нагодувати, повчити з ними уроки. Я все робила сама. Допомогти було нікому», – відповіла Юлія Юріївна на наше запитання, як вона справлялася, залишившись сама без чоловіка.

Розповіла, що багато в чому їй допомагає старший син Дмитро. Запитую, у чому саме, усміхається і каже, що у всьому.

«Менші його сприймають, як тата, – продовжує молода жінка. – Тільки щось трапиться, то одразу кличуть Діму. Зараз йому вже 17 років, перейшов у 11 клас Волинського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні. Я завжди можу на нього покластися. Дивиться за дітьми, ходить із ними до лікаря. Помиє посуд, поприбирає, піде в магазин. Він у нас, як тато».

А опісля Юлія додає, що Дмитро ще й професійно займається дзюдо та самбо. І вже має звання кандидата у майстри спорту з дзюдо. Свого часу у секцію його записав батько, який був майстром спорту з самбо. «Діма має велике бажання тренуватися. Яким би не був стомленим, щодня збирається і їде на тренування», – додає Юлія Гулюк.



Двоє менших її діток – учні НВК №9. Максим закінчив 5 клас, також ходить на дзюдо і займається футболом. Софійка закінчила 3 клас. Дівчинка – учасниця ансамблю спортивного бального танцю «Троянда», що в Палаці учнівської молоді. А також навчається у музичній школі №1 імені Фридерика Шопена. «Я сама – колишня спортсменка. І тому звикла, що діти мають бути у чомусь задіяні», – міркує Юлія.

ЧОЛОВІК ДАЄ ПОРАДИ УВІ СНІ

«У перший рік після смерті Сергія в мене було відчуття, що чоловік ніби постійно біля мене, – розповідає Юлія Гулюк. – Після його смерті нам виділили квартиру від прикордонної частини, оскільки ми проживали в гуртожитку і стояли у черзі на житло. І в той час, коли я робила ремонт у новій квартирі, одного разу довелося пізно повертатися додому. Проходила повз школу №5 на ділянці дороги, що дуже погано освітлюється і ще й того вечора навколо не було ні душі. В моїй сумці лежали гроші, якими я мала розрахуватися за ремонт. Йду і раптом чую, ніби мене хтось обіймає. Я тоді різко обертаюся, а біля мене в той момент пробіг хлопець. І тоді я зрозуміла, що він хотів зірвати з мене сумку, а це ніби Сергій обійняв мене за мить до того та попередив. А напередодні отримання квартири, коли я ще не знала про те, що матиму нове житло, мені також снився Сергій. Він прийшов до нас у гуртожиток і каже у сні: «Що ти тут ще робиш? Йдемо, я покажу тобі нашу нову квартиру». Ми пішли, він показав мені нову квартиру, всі кімнати і сказав, що ми будемо тут жити разом із нашими дітьми. А через тиждень мені подзвонили із прикордонної частини й повідомили, що нам виділили квартиру. І коли я приїхала туди, то зрозуміла, що це все я вже бачила: і саму квартиру, і планування кімнат, ці сірі стіни, які ще потребували ремонту. Перших два роки він дуже часто мені снився, казав, щоб я не переживала, бо все буде добре. Був ще й такий сон, а тоді саме тривав ремонт у новій квартирі: ніби мені дзвонять із прикордонної частини і кажуть, що я маю здати квартиру. А Сергій каже уві сні: «Не переживай. Вони не мають права щось від тебе вимагати, поки ти не зробиш ремонт». І через два дні мені справді подзвонили із частини і запитали, чому ми так довго робимо ремонт, й не здаємо кімнату в гуртожитку. Я ж їм відповіла, що це робить їхній майстер і нехай самі із ним вирішують ці питання. А коли від міської ради нам давали землю та запропонували на вулиці Дубнівській на горбочку і я погодилася, то Сергій знову мені приснився в ту ніч. Він сказав: «От нащо ти взяла цю землю? Іди сюди, я тобі щось покажу». Тоді Сергій завів мене на ту ділянку, стоїмо ми, дивимося вниз, а там – урвище якийсь вогонь йде звідти, і під нашими ногами почав обвалюватися пісок. Наступного дня я подзвонила в міську раду і відмовилася, й мені знайшли кращу ділянку в іншій частині міста. І зараз так вийшло, що на ту ділянку на вулиці Дубнівській все ніяк не можуть зробити дорогу».

«Сергій був дуже товариським. Душа компанії, міг розвеселити будь-кого. Хтось із друзів вночі подзвонив, щось сталося і він їхав на допомогу. З ним завжди було добре. Дуже любив дітей, завжди грався з ними, особливо зі старшим. Грав у футбол. Він був сміливим, відповідальним, безвідмовним. Так про нього згадували його хлопці, які з ним служили. Пам’ятаю, коли їх дуже сильно бомбили, він телефонував і казав мені: я не був боягузом і ніколи не буду, краще загину, але в Росію не піду. Дуже важко переживав смерть 20-річних військових, які ще зовсім не знали життя, не мали ні сім’ї, ні дітей», – пригадує Юлія Гулюк.

Світловолоса з тонкими рисами обличчя, проте з ледь помітною ниткою суму в очах. Тендітна і струнка. Якщо зустрінеш випадково її на вулиці, то за приємною усмішкою і лагідною вдачею, одразу й не вгадаєш, скільки пережило серце молодої вдови.



* * *
На завершення запитую в неї, можливо, родина чогось потребує. Усміхається, відповідає неохоче. Я все ж випитую.

«Мені дуже допомагали волонтери, небайдужі люди. Особливо в перші роки після смерті чоловіка. Я щиро вдячна їм усім за підтримку, турботу, що не залишилися осторонь в той найважчий для нашої родини час. Сьогодні Слава Господу Богу, що ми всі живі, здорові. Діти ростуть. Справляємося», – махає рукою і більше не дозволяє мені продовжувати тему моя співрозмовниця.

Вже пізніше випадково зізнається, що ще треба вмеблювати третю найбільшу кімнату, де будуть спати разом із найменшенькою Софійкою. Вже придбали ліжко, а більше у кімнаті поки що нічого немає. Планують купити стіл, шафу інші меблі. Вже б придбали, та є й інші невідкладні витрати. Діти ростуть, а одяг сьогодні дуже недешевий, особливо на старшого. Та кажуть, що сирітські сльози рахує сам Господь Бог.

* * *
Посмертно Сергія Гулюка за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, 8 серпня 2014 року нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. Також Герой посмертно отримав 17 лютого 2016 року відзнаку Президента України «За участь в АТО». 1 квітня 2016 року Сергія Гулюка відзначено медаллю Православної церкви України «За жертовність і любов до України».

Рівненська та Луцька міські ради присвоїли Сергієві Гулюку звання «Почесний громадянин Рівного» та «Почесний громадянин Луцька».


Тетяна СВЕРЕДА (газета «Луцький замок», №28 від 1 серпня 2019 р.)
Фото із домашнього архіву Юлії Гулюк