ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. Він відчував, що не повернеться з війни

Кажуть, що від долі не втечеш. Але усвідомлюєш це тільки тоді, коли вона тебе таки наздоганяє…

От і наш земляк Максим Пасичнюк далекого 1997-го, проходячи строкову службу на Донбасі, не знав, що за 20 літ повернеться туди і прийме свій останній бій.

4 листопада 2018 року він – сержант за контрактом, командир бойової машини – командир відділення взводу зв’язку 3-го механізованого батальйону 14-ї окремої механізованої бригади – поблизу Золотого на Луганщині дістав наскрізне кульове поранення та загинув.

* * *
«Тоді була неділя. Ми з ним зідзвонилися о 8:30-8:40. А о 10:30 мені повідомили, що Максима вже немає… Я сказала: «Не вірю!» А згодом ще один знайомий військовослужбовець телефоном це підтвердив, – розповідає сестра Максима – Марія Сачанюк. – Він відчував, що не виживе. Так і казав, що не повернеться з війни. Я довго відмовляла брата від таких думок. Його мали відпустити додому в жовтні… А вже рік, як загинув. Пам’ятник на його могилі в Губині Локачинського району вже поставили. Мама Галина досі важко переживає цю втрату. Говорити про нього без сліз не може. Вона мене теж любить, але він – таки первісток».

Сестра Максима також зауважила, що у брата був дуже м’який характер. Мовляв, «це він мав народитися дівчиною, а я – хлопцем», тому що був дуже добрий, завжди всім допомагав. Рідним сказав, що знову їде служити на Донбас. Але вони до останнього не знали, що він воював на першій лінії…

Народився Максим Пасичнюк 3 жовтня 1978 року в місті Петропавловськ-Камчатський, куди його мама поїхала одразу після заміжжя. Згодом, за сімейними обставинами, вона із сином поїхала на Волинь, у Локачинський район, до рідних. Через деякий час батько Віктор приїхав сюди, у Губин, і помирився зі своєю дружиною Галиною. І 1981 року в них народилася донька Марія. Але її з братом найрідніші люди за декілька літ таки розлучилися остаточно.

У 1994 році мама з новим чоловіком і дітьми переїхала до Луцька. Максим пішов навчатися у ПТУ №6 на кіномеханіка. Адже в селі він дуже любив «крутити» кіно. Щоправда, за фахом попрацювати не довелося. 1997 року пішов на службу в армію… на Донбас. Коли ж повернувся, то одружився. 2000-го народилася донька Тетяна. Але згодом шлюб Максима розладнався, а стосунки з донькою за ці роки геть зійшли нанівець…

Сестра переконана, що ці особисті обставини вплинули на його рішення піти на війну, хоча мав проблеми зі здоров’ям.

– Він прийшов якось і каже: «Мала, я підписую контракт». А я йому: «Тобі не можна, в тебе шия (були зламані перший та другий хребці)». А він: «Що мені залишається робити?! Я йду на війну, бо там мені простіше буде», – пригадує Марія Сачанюк.

Саме брат на своє 30-ліття познайомив її з теперішнім чоловіком – Анатолієм, який теж воював на Сході України і зараз знову хоче підписати контракт зі Збройними силами України. А тут, удома, вони разом любили рибалити. До слова, Максим охрестив найменшу доньку сестри – свою племінницю Дашу, а також узяв на себе всі клопоти з організації святкування.

Максим хотів піти воювати на Донбас ще у першу хвилю, та його не взяли за станом здоров’я. Але домігся, що через локачинських друзів його таки забрали у тамтешній військкомат. Не міг спокійно дивитися, як його швагро таки залишає вдома малолітніх дітей і йде захищати Україну, а він залишається вдома.

Наостанок сестра Марія пригадує: «На його сорокаліття, 3 жовтня минулого року, ми з рідними зібрали величезну посилку Максимові в подарунок. Він телефоном дуже дякував і все дивувався, як я її носила сама?! А буквально за місяць брат загинув… На похороні його командир сказав: «Якби не він, то я там лежав би».

* * *

Максима Вікторовича Пасичнюка нагороджено (посмертно) орденом «За мужність» III ступеня.

Світлана ЗОЗУЛЯ (газета «Луцький замок», №42, 7 листопада 2019 року)
Фото з домашнього архіву Марії Сачанюк