Історичні паралелі Майдану. Погляд з відстані 6 років

Щороку річниця Революції гідності спонукає нас знову і знову переосмислювати ті доленосні події. Мені, як історику за освітою, напрошуються історичні паралелі з двома попередніми революціями: Помаранчевою 2004-2005 та Національно-визвольною 1989-1991 років.

Даю такі хронологічні рамки, враховуючи час підготовки і здійснення цих революцій. Вони, на відміну від Майдану 2013-2014 років, готувалися довше, ретельніше, продуманіше. Відповідно наслідки їхні були для України переможні, а не трагічні.

Зараз хотілось би порівняти останній Майдан саме з подіями 1989-1991 років.



Першою Революцією гідності насправді було здобуття Україною незалежності 1991 року. Тому пафосні промови про народження, відродження, пробудження української нації на Майдані 2013-2014 років некоректні й з історичної точки зору неправильні.

Новітня політична нація сформувалася саме зі здобуттям незалежності. Інакше цієї незалежності просто не було б. Була б якась автономія, а новий Союзний договір, запропонований Михайлом Горбачовим, був би підписаний.

Протистояння влади й опозиції тоді було жорстке, як і в 2013-2014 роках. Опозиція дуже ризикувала потрапити під репресії в разі перемоги комуністичного путчу. Та в силу продуманості дій і відповідальності лідерів як націонал-демократів, так і керівників республіки УРСР – кровопролиття не відбулося, а квазідержава УРСР отримала справжню юридичну незалежність. Та до здобуття фактичної незалежності ще треба було йти і йти. Два наступні Майдани стали частиною й певними етапами цього шляху.



Порівнюючи революції 1989-1991 і 2013-2014 років, можна сказати, що більший злам у свідомості громадян стався саме при здобутті Україною незалежності й розвалі СРСР. Народ відчув слабину радянської системи, вкоріненої десятиліттями.

Соціально-економічна формація і суспільно-політична система помітно мінялися. Розвивалися ринкові відносини та зародки демократії. Це були справді зміни світового масштабу й незворотного характеру. Вони кардинально міняли свідомість українців, які перестали боятися масових протестів. Тоді в нас пробудилася гідність, готовність боротися за незалежність і національну ідею, а не за власні політичні амбіції.

Революція гідності теж довела, що українці можуть відстоювати власну гідність та національну ідею. Але, на жаль, ця ідея під час Майдану була підмінена вектором зовнішньополітичної орієнтації. Не може національна ідея полягати у прагненні вступити в якесь наддержавне утворення, будь то навіть обожнюваний багатьма Європейський Союз.

Сам факт вступу в подібні конфедеративні міждержавні союзи позбавляє нас можливості вести свою політику й самостійно ухвалювати рішення. Ступінь втрати державного суверенітету тут визначається могутністю й експансивністю партнерів по союзу. Так чи інакше значна частина повноважень суб’єктів утворення передається в центр (в цьому випадку – Брюссель).

Та найбільша трагікомічність ситуації полягає в тому, що нас в ЄС брати ніхто не обіцяв. З нами лише уклали низку договорів, навісивши на нас купу зобов’язань і стандартів. У силу об’єктивних історичних обставин багато з них не приживаються на нашому ґрунті, призводять до руйнації економіки та національної ідентичності. Неоліберальні нововведення в наш суспільний устрій, культуру, освіту, інформаційний простір руйнують традиції, котрі допомагали виживати й розвиватися українському народу протягом століть.

Йдеться про доведення свободи особистості до вседозволеності; свободи слова до інформаційного свавілля із засиллям брехні, «чорнухи», компромату; про культивування маргінальних рухів типу секс-меншин чи борців за права тварин; про розуміння прав людини як головним чином прав злочинців, яких треба захищати; т. п.

Також хотілось би згадати про ще одну паралель Революції гідності та Національно-визвольної революції 1989-1991 років. Йдеться про те, що й там, і там «в тіні» на революційних процесах наживалися певні категорії людей.

При утворенні Незалежної України й розвалі СРСР, коли одні виходили на мітинги, ланцюги Злуки, голодування на площах, – інші формували якісно новий на той час клас бізнесменів.



Здебільшого вони використовували революційні процеси для злочинної прихватизації державного майна і ресурсів. Інші, користуючись розвалом державного апарату й деморалізацією силовиків, займалися контрабандою та рекетом. Дехто заробляв і чесним способом, здебільшого торгівлею, яка ще донедавна в СРСР вважалася криміналом – спекуляцією. Так зароджувалася всеукраїнська та місцева олігархія.

Під час Майдану 2013-2014 років також були ті, хто наживався на революційних процесах. Більше того, владу захопили негідники, тоді як революцію робили романтики й герої.

Суспільно-політична й економічна дестабілізація дала змогу спритним ділкам із нової влади та наближеного до них бізнес-середовища нажитися на фінансових махінаціях, вивести з банків, за деякими даними, понад 300 мільярдів гривень і конвертувати їх у долари. Наслідком стало банкрутство біля сотні банків і трикратне падіння національної валюти. Ми всі за рік стали утричі бідніші! Й це робилося тоді, як на Майдані, а потім на Сході за Україну гинули люди!

І ось щоби закінчити порівняння революцій 1989-1991 і 2013-2014 років, варто подумати, а чи не відрізняються ці революції тим, що на початку 1990-х Україна незалежність здобула, а після Майдану 2013-2014 почала її втрачати?

Питання дискусійне. Але факт є фактом: як у 2014-му, так і в 2020-му керівництво України робить усе, що кажуть західні партнери. Складається враження, що власної політики українська верхівка не має.

Казали Турчинову з Яценюком: «У Криму не стріляйте, чекайте, не провокуйте, вирішимо дипломатичним шляхом…» – ті так і робили.

Кажуть нинішньому керівництву України: «Виконуйте Мінські угоди, продайте землю і все, що ще можна продати із підприємств», – воно так і робить.

Чи не нагадує це політику початку 1990-х років, при якій ми втратили ядерну зброю і розтринькали за безцінь майже всю промисловість? Питання дискусійне. Але чим більше ми вивчатимемо історичні паралелі, тим краще зрозуміємо причини та суть нинішніх процесів.

Сергій КІЧИЙ, політолог, громадський діяч (для «Волинь24»)