Жабка під Ківерцями: вісім корів і жодної ...жаби. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Хто що знає про маленьке "село без сільради" на ківерцівській трасі, крім того, що воно є?..

По війні село під Луцьком по вінця заселелили переселенцями. У ті хати, які сиротами нашвидкуруч полишали поляки, дозволили заїхати гнаним українцям... Відтоді на Жабці досі є куток переселенців і куток "мєсних".

Із собою холмщаки привезли не тільки тлумаки, малих дітей, а ще - безкінечну тугу за своєю Україною. Поки мріяли вернутися додому, ту всю свою тугу плекали, леліяли і ростили на маленьких та вбогих жабківських подвір'ях. Теж українських, але ті, що заростали споришами за Бугом, назавжди лишилися навіть більш українськими.

Ми чекали побачити у Жабці село дачників, а побачили...


НІ ШКОЛИ, НІ КЛУБУ, НІ ФАПу,
А ...МІНІМУМ ТИСЯЧА ДОЛАРІВ ЗА СОТКУ

Якось уже звиклося, що доля Жабки - миготіти у вікні. Це все тому, що невеличке село над ківерцівською трасою, за 13 км від Луцька, таке маленьке, що навіть роздивитися його, доки їдеш повз, не встигаєш.

А все ж це село. Ні школи, ні клубу, ні ФАПу, а ...тисячу доларів за сотку просять власники навіть самого занедбаної дачної ділянки у тих, хто має намір поселитися в Жабці. Якою буде доля Жабки і чи виживе вона у жорнах реформи, хто зна. Але час - зафіксувати її і в історії.

Прилуцький сільський голова Валентин Арчибасов переконаний: які б реформи хто б не проводив, Жабка лишиться селом. Чим знаменитий цей населений пункт і сам затрудняється сказати. Пояснює: не місцевий.

У селі - зо дві сотні людей і всього чотири вулиці. Козацька, Санаторна, Вишнева і Молодіжна. Лише цього року на одній із них вперше, відколи існує Жабка на білому світі, побачили ...вуличні ліхтарі. Не знали тут і такого "дива" цивілізації, як ...дорога. Грунтові шляхи селяни так-сяк мостять битою цеглою чи як можуть. І тільки віднедавна та сама Козацька частково обзавелася твердим покриттям.

"Це у влади дійшли руки і до Жабки?" - цікавлюся.

"Та навряд чи можна казати, що раніше тут нічого не робили..." - дипломатично захищає "попередників" Валентин Андрійович.

Але забутою чи занедбаною Жабка точно не виглядає. Поміж аборигенськими дерев'яними будиночками вулиці "пересипані" добротними маєточками. І їхнім власникам байдуже, що тут з інфраструктури - тільки магазин, криниці, фігури на кожному виїзді, оперезані рушниками, й маленька нова капличка парафії великомученика....

НЕМА ДЕ ПАСТИ ХУДОБУ, АЛЕ Є ДЕ ПОМОЛИТИСЯ БОГУ

...Їдемо в Жабку у розпал сонячного вересневого дня. За 13 кілометрів від міста вирує справжнє сільське життя. Народ копає картоплю аж дим іде. То тут, то там пасуться корови.

"Нема де пасти", - бідкається жінка, помітивши камеру.
На все село - вісім корів, каже. Тому хто де займе яку смужку трави, той там і випасає худобу.

Вузенька Санаторна (а Жабка - сусід санаторію "Дачний") із файними парканами веде нас до ...місцевого храму. Як виявилося, у маленькому селі віднедавна є своя церква. "Парафія святого великомученика Юрія Переможця", - читаємо на листочку у файлику, прикріпленому до дверей. Тут же - номери мобільного телефону священика Андрія Хром'яка.

Небагато людей ходить до церкви. Місцеві за звичкою споконвіку їздять на службу в Ківерці. Але до двох десятків постійних прихожан у капличці великомученика, розповідають, є. Поруч планували й велику церкву збудувати. Тепер, кажуть, не будуть: нема для кого.

Ключі від маленького храму - в сусідів. Ігор Іваніцький люб'язно погоджується відкрити двері: вони з дружиною наглядають за капличкою. ...Усередині пахне деревом і ладаном. Наче в сільській хаті: затишно і спокійно.

Тим часом намагаємося "напитати" когось із місцевих авторитетів".
"То вам не до нас: йдіть до Катерини Гнатівни. Ми - чужі. Продали квартиру, купили тут стару хату. Трохи підрихтували - і живемо. Був у Луцьку, то так курив, що страшно. Кашляв - не давав ради. А тут свіже повітря. Вранці вийдеш... Словом, не курю вже і не кашляю", - гордо заявляє Ігор Михайлович дорогою до тієї самої Катерини Гнатівни.

ЧОГО ПЛАЧЕ КАТЕРИНА ГНАТІВНА?

Її хата - одна з тих небагатьох, які ще не ховаються за солідним парканом. Їй нема що ховати.

Уперше Жабку Катерина Шийко (у дівоцтві - Романюк) побачила школяркою. Сьогодні їй 86... Погано бачить. Тремтять руки. Але просить дати хвильку, щоби перевдягнути сукенку і ...зробити зачіску. Все ще легко переступає поріг (хоч і життя потроху гне бабцю додолу) і до деталей пам'ятає колишнє.

"То українці перемагали, то поляки", - згадує бабця дитинство.

Рідне село Хонятичкі Томашівського повіту (Польща) вона з мамою й татом покинула, не встигнувши закінчити третій клас. На рідному хуторі стало жити геть кепсько. Щоночі мама з дітьми в хаті не ночували: боялися нападу поляків. Мусили податися з рідної землі. У товарняку. До Дніпропетровська. 5 січня 1945 року.

Як і багато родин переселенців із Холмщини, тільки випала нагода - їхня сім'я теж перебралася зі Сходу на Волинь.

"Мама з татом постійно говорили, що звідси через Буг до нашого села можна пішки дійти. І ніколи, скільки жили, не полишали надію колись таки туди вернутися. Щовечора про те тільки й мова", - згадує Катерина Гнатівна.

"У липні 46-го були тут... Де тепер церква, було озеро. Лепеха росла. Бачили хреста біля церкви? За його "спиною" - наша хата стояла. Була тоді така державна програма: у хати, які позалишали поляки (вони ж перед війною всі виїхали теж), поселяли отаких українців, як ми. Пожили там кілька років, а потім татові і його сусідові (показує бабця через поле, - авт.) дали на пилорамі дерева. І вони обоє якось нові хати й поставили. З 56-го я тут і живу", - розповідає.

На той час у Жабці діяла тільки початкова школа. А Катерина мусила ходити за наукою аж у Ківерці. Пішки.

"Зайшла в свій п'ятий клас. Діти гарні такі сидять. А я - боса..." - мружить очі бабця.

Згодом вона вивчиться на вчительку. Вибере російську мову (за підказкою в інституті, бо, мовляв, так легше буде роботу знайти) і поїде аж у село Видричі (тоді Ратнівського, тепер Камінь-Каширського району) вчити дітей грамоті. А вдома лишить двомісячну донечку (на ту пору після двох місяців жінки виходили з декретної відпустки).

Коли за кілька літ вона повернеться на Ківерцівщину і викладатиме в Бодячеві за 7 км - щастю не буде меж. Навіть попри те, що добиратися до села на роботу треба було пішки. Потім ще 20 літ жінка працюватиме у місцевому санаторії. І хоча весь вік викладала російську, її українська чиста - мов сльоза.

Запитую у колишньої вчительки, чи чула вона, щоб колись її село називали Шапки, а не Жабки. Дослідник Олександр Цинкаловський саме таку назву згадує у своїй праці "Стара Волинь і Волинське Полісся" (1984 року), перераховуючи, які села входили під опіку Жидичинського монастиря.

"Ні. Не може такого бути. Жабка і все. Нікуди ти від тих жабів не дінешся. То типіро все всохло, а раніше - де долинка, там мокре місце", - резюмує на прощання.

А ВІДДИХАЮТЬ ...НА СМІТНИКУ!

Решта земляків Катерини Гнатівни - неохочі до розмов. Нема коли, кажуть, за сільськими клопотами: той будує, той картоплю копає, той солому возить...

Навіть відпочивають жабівчани рідко, запевняє власник місцевої рекреаційної зони Василь Ткачук.

Його "парафія", куточок відпочинку при дорозі, каже, користується більшою популярністю у лучан, ніж у селян. Нема коли, мовляв, за городами. Хоч відколи діє колоритна установа, відтоді там залізні правила: для жителів Жабки ювілеї, свята чи інші оказії тут - безплатні.

А хазяйнувати на узбіччі траси ківерчанину Василеві Ткачуку (в минулому, до речі, працівнику силових структур) дозволили на певних умовах. Насправді, каже, колись на місці рекреаційної зони, був смітник: "Ми з цієї посадки вивезли три "КамАЗи" сміття. Шкодую, що не сфотографував..."

***
Диво-дивне: все більшає у Жабці приїжджих. Доля жити в селі з кумедною назвою і "мінімальним пакетом" благ цивілізації потенційних покупців дачних наділів та старих хатів аж ніяк не лякає. І "клуби" їм, видно, без надобності, і навіть, як бачимо, ресторації. Була б березина під боком, шматок поля з вікна, можливість сіяти соняхи і чути, як кумкають жаби під вечір...

Олена ЛІВІЦЬКА
Фото Павла БЕРЕЗЮКА