Незламний. Слово про Миколу Панасюка

Помер Микола Панасюк. Людина-газета, Людина-думка, Людина-Всесвіт.

Подзвонила Таня Яков’юк, волинська поетеса, донька миколиного померлого товариша.

Питає: «Славику, ти вже знаєш?» – «Знаю, Таню, знаю…»

Запитую вже я: «Може, ти щось напишеш? Надрукуємо на сайті».

«Не можу, – відповідає. – Він був для мене більше, ніж батько. Не можу…»

Тому пишу я.

Ми познайомилися на зламі 1997-1998 років. Я, тоді ще 30-річний журналіст-ідеаліст, зареєструвався кандидатом у депутати Верховної Ради України. Зареєструвався після того, як начальство не пустило в ефір кілька моїх роздумів про кандидатів і про те, що на виборах змагаються не ідеї та думки, а гроші та адмінресурс.

У Горохові було засідання окружної виборчої комісії. Я довго доводив необхідність публікації біографій і програм кандидатів за рахунок виділених державою грошей не лише в районках, але й в обласній газеті «Волинь» (її тиражі у п’яти районах області тоді були вдвічі вищі, ніж тиражі місцевих газет), проведення спільних зустрічей з виборцями усіх 12-х кандидатів у кожному райцентрі (щоб люди могли оцінити і порівняти). Врешті-решт комісія пристала на мої пропозиції.

* * *

Після засідання комісії Петро Боярчук, власний кореспондент «Волині» в Горохові, відрекомендував мене Миколі Панасюку, який прибув у райцентр як довірена особа іншого кандидата.

Каже: «Микола дуже хоче з тобою познайомитись». А увечері по телефону мені переповідав, як Микола Володимирович реагував на мої репліки і зауваження. «Що то за один? – спитав він про мене. – Ніби непоганий хлопець, але чого він так багато говорить?» А через трохи: «Та він по ділу говорить».

А вже після другої чи третьої спільної зустрічі всіх кандидатів (за винятком однієї) з виборцями пізно ввечері задзвонив мій домашній телефон.

– Привіт! – я впізнав його голос одразу. – Я їду завтра в Рожищенський, Турійський райони. Не хочеш там виступити в селах? Мене там люди знають. Перша моя професія – зоотехнік. Тож знайомі голови колгоспів людей зберуть. Я скажу кілька слів, і ти виступиш.

Він знав, що по всіх п’яти районах округу після моїх критичних виступів на адресу влади пішла вказівка не надавати мені слова, зривати мої зустрічі з виборцями. А агітаційні листівки, які до того висіли вільно тижнями, почали зривати, щойно їх наклеять.

– Я з радістю, – погоджуюсь на запрошення. – Але чому ви мені подзвонили? У вас же є свій кандидат.

– Він здався. Каже, не знав, що буде такий шалений тиск. А ти, я бачу, не зігнешся.

– Таки не зігнусь.

– То чекаю тебе завтра о 9-й ранку в районі другої автостанції в Луцьку. Моя машина – «Форд», рудий металік.

* * *

Так ми зазнайомились ближче. Згадали, що вже зустрічалися в Горохові, коли він недовго побув начальником обласного управління у справах преси. Він розповів про свою життєву трагедію. Що втратив єдиного сина, який трагічно загинув. Запив. Дружина ледь не збожеволіла.

А тоді сказав собі: «Миколо, ти маєш опанувати себе. В тебе є онук. Хто його в житті підтримає?»

В один момент кинув пити і курити. Вів здоровий спосіб життя, обливався холодною водою. Працював на Волинському телебаченні. Робив гострі сюжети, які сам же й знімав як оператор (тоді це мало хто з журналістів умів). Натиснули на керівництво – звільнився.

Пішов на «Аверс». Там теж показував усю правду-матінку. Одного разу навіть міліція його затримала. Погрожували. Відпустили. Наступного дня в сюжеті Микола говорив: «Не всі міліціонери погані. Є й чесні і порядні». І назвав прізвище найбільш ненависного керівника, якого і свої не любили. Не кожен зрозумів, що він тоді, як би сказали тепер, того мента так тролив. Зате на деякий час відстали.

Ми заїжджали в його квартиру в Торчині (до повернення в Луцьк Панасюк жив там, де в 1970-х працював завідувачем ветлікарні). Я дивувався величезній кількості книг, якими були заставлені всі стіни. Він показав мені стару (здається, німецьку) друкарську машинку, на якій друкував свої перші новели.

Познайомив із Тетяною Яков’юк, над якою взяв опіку, коли не стало його давнього друга – її батька. Казав, що з неї буде велика поетеса. Зрештою, так воно й сталось.

На прощання після наших мандрівок селами він мені розповів: «Учора говорив з Леонідом Сахнюком. Кажу: «В тебе є зареєстрована газета «Вільна думка». Ти її не видаєш. Віддай мені її. Він погодився».

Микола запропонував мені підготувати у перший номер, який він буде видавати, свої агітаційні матеріали. Я думав, що в мене ще є час, що він видасть газету десь через місяць. Тому й не поспішив. А він уже через тиждень її надрукував. Так він навчив мене, завжди повільного, дотримання дедлайну. Можна навіть сказати, провчив, бо я упустив свою нагоду.

* * *

Вибори закінчилися. Я програв. Радів, що все позаду. Раптом – вечірній дзвінок: «Переживаю я за твоє життя. Ти не знаєш, а після телеефіру, під час якого ти «наїхав» на неї (кандидатку від влади, яка потім стала депутатом – С.Л.), «круті» хотіли їхати за тобою, щоб змусити замовкнути. Вона зупинила. Каже: «Як з ним щось станеться, не бути мені депутатом». Я тих хлопців з дітей знаю. Треба, щоб ти приїхав до Луцька, покрутився біля мене. Вони не посміють при мені тобі зле зробити».

Я не поїхав. А він через кілька днів подзвонив мені знову: «Все добре. Я їх переконав. Обіцяли тебе не зачіпати».

У 2003-2004 роках його «Вільна думка» стала рупором демократії на Волині. Бо всі інші газети про Ющенка боялися навіть згадувати. А Микола друкував статті і проти Кучми, і проти Француза, і проти Януковича. За що йому й машину спалили. Та він не відступив. Казав: «Мені втрачати нічого, і я вас не боюся».

А коли демократи пересварилися між собою після Помаранчевої революції, підтримував тільки тих, хто був чесний із ним. Коли дехто йому нагадував, що фінансово підтримував газету, щоб вона виходила, тому Микола, мовляв, не має права його критикувати, Микола Володимирович згадував, скільки той за платив, і пропонував повернути гроші. «Я завжди беру стільки, щоб потім можна було віддати, – розповідав. – А то вони думають, що Панасюка можна купити. Можна купити площу в газеті, але не Панасюка».

Він і моє прізвище одного разу згадав недобре на сторінках «Вільної думки». Лише за те, що я підтримував Богдана Шибу, який переміг на виборах Антона Кривицького. А з Кривицьким Панасюк був давнім другом, у лазні разом парились. Єдина людина з політиків, яку він ніколи не критикував у пресі.

* * *

Опозиціонери ставали владою, продавалися владі, забували про людей, ішли в опозицією, згадували про людей, а він залишався собою. Бо був завжди на боці людей.

Вже тоді Микола Панасюк збагнув, що газетне ремесло – це для нього завузька справа. Вирішив повернутися до літератури. Видав роман у двох книгах «Останнє зло».

Його цікавила Людина з її макросвітом, а не підлі, ниці й дрібні чиновники. Дехто називав Миколу продажним журналістом, а його газету – «Божевільною думкою». А він був собою. І у грошах бачив лише інструмент, щоб існувати, працювати й надалі досліджувати Людину.

Кілька років тому зустрічаю його на вулиці. Кажу: «Вибори пройшли, щось ваша газета заглохла. Нема за що видавати?» Відповідає: «Роман пишу. Про Франка. Ви, галичани, чомусь вирішили, що маєте монополію на нього. А я буду першим негаличанином, який про нього напише. Правдиво. Тобі першому дам почитати». І розповів цікаву історію.

У 2014-му, перед черговими виборами до Верховної Ради кличе його один волинський багатій. Каже:

– Я б не хотів, Миколо Володимировичу, щоб моє прізвище згадувалось на сторінках вашої газети.

– Мене на вас всіх не вистачить. Можу й не згадувати, – відповідає.

– Скільки? – запитав олігарх, очікуючи, що редактор назве ціну відступних.

– П’ятдесят.

– Це в гривнях чи в доларах? – кандидат у депутати був упевнений, що йдеться про 50 тисяч.

– П’ятдесят томів Франка.

– А де я їх маю взяти?

– Їх видавали ще за совєтів. Хай ваші помічники пошукають по сільських бібліотеках. Точно знаю, що десь є. Може, навіть вже списали.

Пошукали. Знайшли. Привезли. Він їх всі перечитав. І написав роман «Я – Іван Франко».
Тяжко писав, у муках, так вжився в образ, що ледь не збожеволів. Але дописав. І видав.

У другій книзі роману він вивів образ Каїна. Не біблійного братовбивці, а невтомного шукача істини, чоловіка, спраглого пізнання себе і світу, Сильної Особистості, котра вбила не «брата Авеля», а свій страх перед Всесвітом.

Пишучи про Франка, Панасюк писав про себе. Недаремно він заявив: «Я – Іван Франко».

* * *

В останній день лютого цього року Миколі Панасюку стало зле. Він потрапив до лікарні. Дізнавшись про це, наступного дня я зателефонував його онукові Богдану. Той заспокоїв. Каже: «Мікроінсульт. Ось приніс йому їсти. Лікарі проведуть додаткові обстеження. Говорить нечітко, малозрозуміло, координація рухів порушена, але при пам’яті». Я запитав, чи потрібна допомога. Відповів, що ні.

І все ж я вирішив сповістити цю неприємну новину лучанам. Бодай би морально щоб його підтримали.

«Тримайтеся, Миколо! Ваш незламний дух витримає. Дай, Боже, здоров'я тілу, бо ви тепер взірець журналістики», – написав хтось коментар під цією новиною на сайті «Волинь24».

Не витримало.

Не витримало тіло. Залишився лише дух. Незламний.

Сумно.

Сумно і гірко.

Святослав ЛЕСЮК, журналіст



Біографічна довідка

Народився Микола Панасюк 13 березня 1943 р. в селі Гаразджа Луцького району на Волині в родині коваля. У важкі післявоєнні роки багатодітна сім’я (шестеро дітей) переїздить до Луцька. Там він навчається в Луцькій середній школі № 7 до восьмого класу, потім – у Луцькій середній школі № 3. Після закінчення школи подає документи до Львівського державного університету імені І. Франка на факультет журналістики. Юнак успішно складає вступні іспити та стати студентом йому не судилось (на той час сім’я Панасюків повернулася в село, а сільські мешканці не мали паспортів).

З 1962 р. Микола Панасюк навчався у Білоцерківському сільськогосподарському інституті. Саме там в газеті «За ленінські кадри» розпочався довгий та успішний шлях майбутнього журналіста.

Два роки працює за фахом в колгоспі на Рівненщині, потім приїжджає на Волинь, де трудиться на посаді завідувача ветеринарною лікарнею у Торчині.

У 1976 р. Микола Володимирович став кореспондентом Луцької районної газети «Слава праці», очолював обласне літературне об’єднання «Гранослов».

Протягом 1977–1979 рр. навчався у Вищій партійній школі в Києві на факультеті журналістики. У Києві в журналі «Радянська Україна» було опубліковане перше оповідання молодого письменника під назвою «Вовки».

Після навчання працював секретарем Луцького райкому профспілки працівників сільського господарства, в обласному управлінні сільського господарства Волині, кореспондентом-організатором Спілки письменників України, кореспондентом обласної ДТРК, кореспондентом ТРК «Аверс», обіймав посаду голови Волинського управління по пресі.

В кінці 80-х рр. XX ст. Микола Панасюк – активний громадський діяч. Він був учасником товариства «Меморіал», обласної організації Народного руху України, братства Андрія Первозваного.

З 1998-го – редактор волинського обласного часопису «Вільна думка».

Помер 5 квітня 2018 року в Луцьку.

Відзнаки

У 2001 р. М. Панасюк став переможцем Всеукраїнського незалежного літературного конкурсу «Коронація слова». Уривок «Крик» із роману «Біг» – спроба науково-літературного зрізу часу на межі тисячоліть – увійшов до десятки найкращих творів конкурсу.

Творчий доробок

Микола Володимирович Панасюк є автором книг «Крутіж» (1984), «Терпкий смак істини» (1988), «Біг» (2002), двотомника «Останнє зло. Книга перша. Пізні сльози» (2011), «Останнє зло. Книга друга. Царство болю» (2012), «Я – Іван Франко» (Книга перша, 2016), «Я – Іван Франко» (Книга друга, 2017).