То Богородиця, то мама під хатою: в майстерні іконописця. ФОТО

Микола Гончарук досі пам’ятає, як колись шукав на фермі шматочки скла, щоби малювати на ньому картини. Як збирав і продавав яйця, кожне по 5 копійок і купив за ці гроші перше полотно… Потім знайшов у книжці копію картини «Утро в лесу» Шишкіна і натхненно її змальовував, щоби самому собі довести, що – художник...

Сьогодні його запрошують оздоблювати храми у різних куточках Волині. Бо майстер творить дивовижні іконостаси і пише ікони. Робить це щиро і натхненно, вкладаючи душу.

***



Миколина хата у Колодяжному – така собі обитель для всього, що здатні створити його вправні руки.

Що не кімната, то майстерня. Пахне деревом і фарбами. Тут знайшли прихисток давно намальовані картини, вирізьблені маски, чудернацьке коріння, в якому майстер помітив той чи інший образ, портрети найрідніших.

Попід стінами – відреставровані ікони. На стінах – різьблені ангели, шматочки рам, старі афіші з виставок.

Тим часом дружина зігнулася над рамою і наносить позолоту. Бережно. Стримуючи подих.



***

Справою чоловіка, батька та улюбленого дідуся Миколи Гончарука, здається, тут живуть усі: від дружини Тетяни – до онучки Надійки. Той же світиться від задоволення, коли розказує про свою довгу дорогу до затребуваного іконописця та храмового різьбяра.

Ікони пише тільки три роки, відколи отримав на це благословення. Робота кропітка, вимагає не тільки хисту, а й знань.

«От всі малюють Благовіщення: коли Гавриїл приносить Божій Матері звістку, що вона зачне в утробі. Їй було на ту пору 15 років. Дитина ж! А подивіться, як її часто малюють: стара баба. Я йому кажу: «Колю, юну давай, свіженьку!» – втручається у розмову з художником Миколою Гончаруком його дружина Тетяна, на мить відірвавшись від роботи над рамою.

Миколі вона – за першу помічницю. Над іконостасами, виготовленням церковних образів та різного іншого начиння працюють у парі.



***

Хист до малювання у Миколи зародився в дитинстві.

«Ось вона, моя Гута Камінська. Така?» – показує на картину на стіні.

Там під хатою бабуся. Виноград. Сині вікна. Лавка низенька… То – мама. Їй 97. У серпні не стало. Про неї Микола – тільки трепетно.

«Колись я ходив на ферму, вночі шукав там скло, щоб малювати на ньому. А в сьомому класі назбирав яєць. Назбирав їх багацько, пішов у Камінь-Каширський, продав і вторгував за них цілого рубля. Потім купив собі полотно за 95 копійок. Масляні фарби мав, мені їх швагро привіз. Скопіював з книжки картину «Утро в сосновому лесу» Шишкіна – і дуже гордився тим», – розповідає чоловік.

У його колодяжненській оселі досі є те саме «Утро в сосновому лесу».

Згодом Микола Гончарук вступив у ковельське училище, щоби вчитися різьбі по дереву. Працював у лісгоспі, потім на залізниці – художником. Коли розмальовував школу в Колодяжному, запропонували роботу в місцевому Будинку культури. Так Колодяжне стало його другою малою батьківщиною.



***

«Я мріяв про майстерню, от Бог і дав. Тепер майстерня і на другому, і знизу, і тут – взагалі, я задоволений. Троє дітей. Внуки. Донька малює… А я вже більше церквами займаюся», – усміхається Микола.

«Він усе не наважувався ікони писати. Була у нас така ікона, яку його батько подарував сестрі на новосілля, де маленький Ісус із ягням. Микола постійно хотів зробити копію, але йому казали, що в нього не вийде, що не добере таких кольорів і так далі. А потім якось він спробував - і вийшло. Батюшка побачив – і благословив», – додає дружина.

Реставрувати іконостаси чи майструвати нові, писати образи святих чи різьбити ангелів – просто, якщо ти віриш, наголошує Микола Гончарук. Без молитви до справи він не береться. Та й трепетне ставлення до образів, каже, у нього теж із дитинства. Бо ріс хоч і в радянські роки, але в дуже набожній багатодітній поліській родині, де ніхто не сяде їсти за стіл, не помолившись.

«Батько читає «Отче наш» за столом – і не дай Боже ворухнутися», – згадує художник.



Ніколи не рахував, скільки вже храмів розмалював чи у кількох церквах стоять його іконостаси.

«Ось Городище під Луцьком, це Копачівка, то Воютин, тут – Зелене…» – гортає світлини зі своїми роботами. Можна вчити географію.

Довкола пахне деревом, чомусь – ладаном і, здалося, навіть виноградом. Тим виноградом. З Гути Камінської… І Богородиці у нього виходять якісь свої і рідні. Наче теж – звідти.

Текст - Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото – Ірина КАБАНОВА.