«Ти сфоткай, я мамі вишлю»: про життя і смерть лучанина Дениса Чабанчука

На столі просторої кухні – нарізані фрукти. «Денис любив банани, мандарини, солоденьке. От тільки від м’яса відмовився, взявся за правильне харчування, – каже Любов Чабанчук. – Чотири роки буде вже, як загинув…»

Біля її ніг муркоче улюблена кішка. «Це ж він приніс. Взяв у знайомої, коли та ще на долоні вміщалася. Чи то вона якусь його силу відчувала, бо до нього не йшла, ричала. А Денис так хотів її потримати…» – згадує.

Любов Іванівна всоте відкриває синенький фотоальбом і сумно всміхається сину. «Пам’ятаю, завжди просив з ним поговорити. Любив, коли перед сном теревенимо, розповідав про школу, академію, про все-все… Чухаю йому спинку, а він говорить…» – каже.

Вже давно вони не говорили… От тільки коли вкрай захочеться почути голос сина – жінка разом з чоловіком вмикають кількарічної давності сюжет на СТБ. Із екрана старенького ноутбука сумно всміхається її Денис. Розповідає не про школу і зовсім не про академію, а… про війну.

Сьогодні, 18 лютого, минає чотири роки, як у районі Дебальцевого Донецької області під час виходу з оточення загинув 23-річний лучанин, офіцер Збройних сил України Денис Чабанчук.

«МІЙ КУЧЕРЯШКА… МАМИН СИНОЧОК…»

У новенькому серванті в Дениса ціла полиця. Ліворуч – усміхнений кучерявий хлопчина, а поруч – такий же світлоокий, от тільки вже змужнілий юнак у військовому. «Мій кучеряшка… мамин синочок…» – плачучи, торкається до першого фото Любов Іванівна. Біля світлин лежать десятки нагород, медалей і документ про присвоєння чорного пояса з джіу-джитсу (японське бойове мистецтво – ред.).



«Він дуже хотів той пояс. І йому присвоїли… Посмертно. То ми його в труну поклали, зверху», – дивлячись на фото сина, каже жінка.

У дошкільному віці Денис Чабанчук був дуже тихим та спокійним. Вихователі навіть прислухалися до нього, бо дуже тихо говорив. Вже старшим відвідував чимало спортивних секцій, і не просто «аби ходити», бо скрізь хотів досягти певного результату. В 11-му класі, коли прийшов час обирати майбутню професію, Денис впевнено заявив, що хоче стати військовим.

«Ми думали, в СБУ піде, але там круто сильно. Якщо сам не пройде, то, скоріш за все, платити треба було б, а в нас таких «сумасшедших» коштів ніде взятися. Про військове навіть думки в нас не виникало, але він такий був: якщо щось захоче, то діставатиме тебе, і врешті робиш так, як він хоче», – розповідає Любов Іванівна.



Проблем зі вступом у Львівську Академію сухопутних військ не було. Перший рік Денису важко вчилось, бо думав, що це просто військова академія і там більш демократичніші стосунки будуть.

«Але там така муштра, казарма, не випускали їх. Аби отримати звільнення в неділю, то треба було не мати жодних «зальотів» і бути практично відмінником. То він на курси англійської через паркан утікав», – всміхається Любов Іванівна.

ПРОЩАННЯ З УЛЮБЛЕНИМ МІСТОМ ІЗ ЗАКРИТИМИ НАВІКИ ОЧИМА

Денис Чабанчук дуже любив Львів. Не раз казав: «Мамо! Славне місто Львів – столиця України». От тільки з території академії випускали їх нечасто, тому на львів’ян та вулички міста дивився через щілини в паркані. У березні він попрощався з ним. Із славним Львовом. Залюбленим ним Львовом. От тільки із закритими очима. Навіки закритими.

«Ніби вчора це було. На третьому курсі їздила до них в академію на заходи до Дня матері. Після концерту ми стільки виходили, що я ледве на останню маршрутку встигла. Він мене кругом: і на вежу по сходах, і на чай в кав’ярню… Так він хотів мені своє улюблене місто показати», – розповідає Любов Чабанчук.



Після закінчення у 2013 році Академії сухопутних військ Денис служив у Мукачевому. Лучанину дали невеличку кімнату в гуртожитку. Мама Дениса не один раз напрошувалася в гості, але за його поспіхом жити відкладав це на потім. Лише в березні 2015-го, коли всі його справи разом з життям забрала війна, Любов Іванівна таки приїхала в гуртожиток, аби забрати речі сина.

«Тоді він вперше мені наснився… Каже: «Ого, ти так багато позабирала всього». А я, перелякана, стою й не знаю, що відповісти. Кажу: «Ну, ти ж знаєш, що треба кімнату здати. Ми їздили на упізнання в Дніпро». А він каже: «А хто сказав?» – згадує лучанка.

«НІБИ РУКУ НА ПЛЕЧЕ ПОКЛАВ. Я ПОВЕРТАЮСЯ, А ТАМ… НІКОГО»

Денис часто казав: «Давай обіймемося, все буде кльово!» А ще любив ззаду підійти, легенько стукнути по плечу матір і присісти. Жінка обернеться – а там нікого.

«Боже, не повірите… Якось стою на кухні, і тако – раз мене по плечу. Я повертаюся – а там… нікого. Мені аж…» – розповідає Любов Чабанчук.



Жінка каже, що Денис був дуже комунікабельним. Коли заходив у магазин, то мусив з продавщицею поговорити. Спілкуватися старався зі старшими, мовляв, з ними цікавіше, бо вони вже чимало прожили і знають.

«Перукарня в нього була улюблена. Там знайома – старша така жіночка. Казав, що з нею є про що поговорити. Якось, було, йшов у Львові до стоматолога, проходив повз кіоски з квітами. Йому сподобався букет, і він придбав його і подарував стоматологу», – з усмішкою згадує Любов Іванівна.

«Ой… вітав мене завжди по-особливому. Так класно… Він від себе стільки хорошого говорив, коли по телефону вітав. Ці його привітання… Мені здається, що ніхто… ніколи… так не зможе».
Мама закриває очі руками і плаче…

«ДЄД, МИ ТАМ ВСІ ПОЛЯЖЕМО»

«Якщо чесно, то ми багато чого досі не знаємо. Не знали навіть його позивного. Він нам нічого не говорив. Казав тільки: «Нічого в мене такого не питайте. Не питайте, чи я їв, чи спав… Нічого взагалі», – згадає Любов Чабанчук.

Хлопець телефонував батькам двічі на день: вранці і ввечері. Жінка каже, телефонуючи, ховався десь, аби рідні не чули пострілів. Востаннє Любов Іванівна чула голос сина 16 лютого 2015 року.



«Він тоді геть інший був. Бо весь час заспокоював, казав, що все добре. А тут: «Не знаю, що буде, щось таке робиться». А я його заспокоювала, що мають підписати перемир’я. Ми думали, що їх виведуть звідти, але ні… Там ніби коридор їм дали, але почало тікати все вище начальство, і сєпари тоді почали їх бомбити ще сильніше», – згадує події з останнього дня сина.

Того ж дня Денис заявив товаришу, що скоріш за все вони зустрінуться в іншому житті, а напередодні, під час розмови з дідусем, сказав: «Дєд, ми там всі поляжемо».

Вже 17 лютого батьки Дениса забили на сполох. Зв’язку із сином не було, бо «сєпари» глушили мережу. Батько хлопця додзвонився у військову частину, де йому повідомили, що Денис Чабанчук поранений. Подружжя швиденько зібрало найнеобхідніші речі і чекало інформацію, в який госпіталь їхати. Але нічого чути не було, ніхто нічого не знав. Комбат, і той сказав батькам Дениса повідомити, коли щось знатимуть.

«Нам потім казали, що він не міг померти, бо бачили, як він, навіть поранений, стрибав на одній нозі і всіх підбадьорював», – каже мати Дениса.



Медики надали хлопцеві першу медичну допомогу і вирішили, що прооперують його в Артемівську, куди відправляли всіх важкопоранених. Втім команду їхати у шпиталь дали тільки ввечері, коли сутеніло і почали бомбити.

«По дорозі вони один раз підірвалися, потім пересіли на «Урал». Мабуть, той водій здавав назад, а там було все заміновано. Їх знову підкинуло…» – лише здогадується жінка.

«Вони залізли з Вадимом (Вадим Свириденко – радник Президента з питань реабілітації учасників АТО, був фельдшером у Дениса на блокпосту – ред.) в машину, але скло в кабіні було вибите. Лишалося трохи пального, то вони увімкнули мотор, притулилися один до одного і грілися», – розповідає.

Пізніше Вадим Свириденко розказував, що чув, як Денис помирає. Лучанин спершу засинав, фельдшер один раз його розрухав, а потім вже не зміг розбудити. Сам Вадим після смерті Дениса ще троє діб там повзав, допоки «сєпари» його не знайшли.

«МИ НАДІЯЛИСЯ, ЩО В ПОЛОН ПОПАВ, А З’ЯСУВАЛОСЬ, ЩО В… МОРГ»

Свого сина Чабанчуки шукали майже місяць. Рідні хлопця навіть надіялися на те, що він потрапив у полон, хоча Любов Іванівна переконана, що Денис би не здався.

«Вони завжди собі гранату лишали і не здавалися. Коли хлопці бачили, що безвихідне положення, дорога тільки полон – то підривали себе разом із «сєпарами». Денис би ні за що не пішов», – переконана Любов Чабанчук.



Якось зі сторінки Дениса хтось увійшов у соціальну мережу «Вконтакте». З’ясувалося, що це російські військові забрали в нього новенький «айфон» та ланцюжок з іконкою Божої Матері. Знайомі почали спілкуватися із «сєпаром», запитували, де він взяв телефон, на що той сказав: «Я с тєла снял».

Любов Іванівна каже, що, шукаючи сина, зверталися навіть до ворожок та екстрасенсів, у здібності яких ніколи не вірили.

«Ми пробували все, що можна. Тоді нам сказали, що до кінця березня Денис буде вдома. Так, він був…але вже в труні, мертвий», – розповідає жінка.

Ятрили материнську душу і телефонні дзвінки від людей, які стверджували, що хлопець у них, і вимагали за нього чималі суми грошей. Чабанчуки готові були б заплатити, однак почути сина ніхто не дозволяв.

«Хто тисячу доларів просив, хто казав телефон поповнити на 2-3 тисячі гривень. Телефонували здебільшого ввечері або серед ночі. До сих пір, коли дзвонять з невідомого номера, то мене трясе. Як згадаю…» – каже вона.

«ЗАПРОСИЛИ В МОРГ… ЗАБРАТИ ДЕНИСА»

Минуло три тижні з того часу, коли почалися пошуки Дениса. 13 березня батьків «запросили» в Дніпро. У морг. На впізнання. Любов Іванівна каже, що серед мерців було чимало молодих та старших чоловіків. Тіло Дениса привезли у Дніпро ще 8 березня, однак були вихідні, тому повідомили батьків аж через п’ять днів.

«Так багато там людей було… З Чернігівської області цілий бус на впізнання привезли. Одна жіночка взагалі чоловіка не могла упізнати, якось по зубах здогадалася, що її. То наш Денис хоч схожий на себе був, нам чужого не підсунули. Ой, там таке робиться…» – згадує Любов Чабанчук.



З Дніпра тіло Дениса переправляли літаком. Батьки хотіли приземлитися у Луцьку (на аеродромі – ред.). Чи то за збігом обставин, чи то через якість технічні проблеми, привезли тіло до Львова. Залюбленого ним міста. У капличці, що біля Академії сухопутних військ, з ним один за одним прощалися курсанти.

«То я думаю, що, може, й добре, що ми заїхали туди. Бо він так любив той Львів….» – каже.



Після цього бусом тіло доправили до Луцька. Замість затишної батьківської квартири він ночував у нижньому храмі Свято-Троїцького собору. А вже 15 березня він зустрівся зі всіма… Родичами, друзями, побратимами, однокласниками, вчителями. З Денисом Чабанчуком прощався Луцьк. Поховали хлопця на Алеї почесних поховань міського кладовища поблизу села Гаразджа.

«Знаєте, кажуть, що стільки часу пройшло, більше боліти не буде. Ні, ти просто звикаєш жити з цим болем…» – каже мама Дениса.

«СЯДЕ ТИХЕНЬКО НА КУХНІ, ГЛЯНЕ ВІДЕО І ПЛАЧЕ»

Після поховання рідні Дениса знайшли відео із мертвим Денисом, яке знімали російські військові. «У мене воно було. Всі чотири роки перед очима стоїть», – розповідає Любов Іванівна.

Після побаченого подружжя Чабанчуків не може спокійно спати. Батько Дениса щоранку прокидається рано-вранці та вмикає відео із голосом сина, яке кілька років тому показували на телеканалі СТБ.

«Сяде тихенько собі на кухні, увімкне той сюжет і плаче. Йому дуже важко. Бо я можу в будь-який момент поплакати, а він…» – розповідає жінка.

Любов Іванівна думає, що син передчував смерть. Якось, приїхавши у відпустку, він пішов у рідну 26-ту школу.

«Пішов до класної керівнички, попросив у неї пробачення. От чому так? Чому? А ще друга свого попросив, аби той його сфотографував мені на пам'ять. Каже: «Ти сфоткай, я мамі вишлю», – аналізує минуле мати Дениса.

Це фото й справді лишилося на пам'ять. Стоїть поруч із нагородами, грамотами, медалями, які вручили посмертно. Із гарно обрамленої світлини всміхається світлоокий Денис Чабанчук. От тільки тепер не просить поговорити та пообійматися.



На його день народження Чабанчукам скинули відео із служби в греко-католицькому храмі міста Мукачево, в який ходив Денис. Тоді, під час богослужіння, отець Василь сказав: «Сьогодні, 2 вересня, в нашого Дениска день народження». «Як за живого, розумієте?» – знову втирає сльози Любов Іванівна.

***
Рідні Дениса Чабанчука роками відмовлялися говорити з журналістами про сина. Тихенько жили із невиліковним болем, непоправною втратою. Сьогодні, 18 лютого, в річницю його смерті, всі його рідні та друзі зберуться на кухні, де декілька років тому сиділи з Денисом, згадати про все…

Вони довго переглядатимуть фото та прислухатимуться до голосу з невеличкого екрана старенького ноутбука.

«Мені хочеться, щоб хоч десь якась пам'ять була. Бо люди забувають, зараз нікому нічого не треба. Тим паче, хто взагалі не має до цього відношення, то їм байдуже…»

Не байдуже, Любове Іванівно! І ця розповідь – данина пам’яті вашому сину. І данина вдячності вам. За те, що його таким виростили і виховали.


Анастасія КАЧИНА («Волинь24»)
Фото Олени ЯКОБЧУК

Довідково:

20 лютого 2015 року головний редактор сайту «Цензор.нет» Юрій Бутусов оприлюднив дані щодо оцінки втрат українських силовиків у боях за Дебальцеве. У період з 24 січня по 18 лютого 2015 року: 159 загиблих, 118 полонених, 36 зниклих безвісти.