ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. Мама навіть на похороні не вірила, що це її син. ФОТО

Лучани завжди будуть пам’ятати і вшановувати загиблих під Волновахою. 17 розстріляних із мінометів на світанку 22 травня 2014 року молодих волинських військових (найстаршому із яких було – 36, наймолодшому – 21), тільки мобілізованих, на чиїх руках ще не було ні краплі ворожої крові.

На світанку проросійські бойовики з різних видів важкого озброєння розстріляли блокпост волинських військових поблизу смт Ольгинка Волноваського району. Невідомі під’їхали на інкасаторських машинах і почали несподіваний масований обстріл із вогнепальної зброї, зокрема з кулеметів, мінометів, РПГ, ПЗРК. У результаті – 17 загиблих бійців 51-ї окремої механізованої бригади. Перші жертви неоголошеної війни на території України, серед яких і четверо лучан.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Після загибелі наших дітей ми відчуваємо все по-іншому», – родичі полеглих в АТО волинян

ЄДИНИЙ СИН У БАТЬКІВ

Розстріл волинських хлопців під Волновахою болить досі Наталії Дмитрівні Чередніченко, тітці Володимира Зарадюка.

Народився він у Луцьку 14 липня 1991 року. Після закінчення 9-го класу 23-ї школи пішов працювати на завод «Кромберг енд Шуберт», паралельно навчався у вечірній школі. Після служби в армії працював на будівництві у приватних фірмах, проживав у Луцьку.

З початком війни на Сході його призвали за першою хвилею мобілізації, потрапив до 51-ї окремої механізованої бригади. Разом із підрозділом у травні 2014 року ніс службу на блокпості №10 поблизу селища Ольгинка Волноваського району.

Володя був єдиним сином у батьків. Через два роки після його смерті передчасно померла мама, перед Великоднем цього року поховали його тата.



«Я Ж ПРИСЯГУ ДАВАВ…»

– Він був дуже самостійний і роботящий, все хотів собі копійку заробити, – витираючи сльози, ділиться спогадами Наталія Дмитрівна. – Безмежно добра, просто світла дитина! Я його не називала інакше, як «синуля» ще від народження. У мене старша за нього на дев’ять років дочка, то вона була для нього наче нянька. Часто до мене приходив. Моя покійна сестра часом жартома казала: «Іди зі своїм «синульою» розбирайся».

Я не чула від нього про якісь мрії, він просто хотів гарно жити, бути щасливим. Любив дуже дівчат – після армії то одна в нього, то друга, то третя… Остання була з Кульчина, з нею він говорив за дві години перед смертю…

Пам’ятаю, що 2014-го, коли 6 квітня померла бабуся, наступного дня він повернувся з похорону, а 10 квітня прийшла йому повістка. І вже за кілька днів Володю забрали. Ще батьки думали, як би його не пустити, а він сказав: «Я ж присягу давав».

Спочатку був у Рівному на полігоні в жахливих умовах (спали просто неба) і за нагоди, як переганяли звідти техніку, заїхав на короткий час до Луцька дуже хворий. То ще ми шукали таблетки, щоб збити температуру. Якогось дня подзвонив Тетяні (моїй сестрі), що їх із Рівного відправляють, але куди – невідомо. Після того Володя дзвонив щовечора, але не казав, що, де і як. Ми знали тільки, що він на Сході. Єдине, пригадую його слова: «П’ємо воду з калюжі. Що зловимо, те з’їмо. Сплю в обнімку з кулеметом».



«ВІН ТАМ НЕ МОЖЕ БУТИ»

– 22 травня я була на роботі, і в інтернеті прочитала повідомлення про події під Волновахою, – згадує події того страшного дня Наталія Чередніченко. – Дзвоню до сестри: «Ти коли балакала з Вовчиком? – Ну, вчора увечері, а що таке? – Та сталась біда. – Його там нема, він там не може бути! Він ще казав: «Йду спати, бо вранці в наряд заступати». Потім в інтернеті з’явився список, його прізвище кілька разів ще змінювалось.

Розповіла Тані, проте вона стверджувала: «Його там нема!» Військові з комісаріату прийшли додому, сестра все одно заперечувала: «Це не мій син». Коли я з дочкою зайшли у чорних хустках, агресивно сприйняла це: «Що це таке? Мій син живий! Його там нема». І до останнього не вірила. Навіть коли привезли і ховали, казала: «Ну, обличчя знайоме, але руки – не його. Це не Вовчик». Думаю, це додатково похитнуло її здоров’я. На роботу не хотіла йти, мовляв, усі питатимуть її, і вона буде плакати. Замкнулась у собі, не витримала, у 2016 році померла…

Я їздила на те жахливе місце розстрілу наших хлопців у 2017-му та 2018 році. Раніше, коли вирушала делегація з Луцька ще з покійним міським головою Миколою Романюком, сестра відмовлялась їхати. Що я побачила: зелене поле, лісосмугу, і там, де хлопці загинули, стоїть чотири обгорілі дерева. Це справжній символ війни. Вражали окопи, бліндажі у полях, блокпости, змучені військові.

Коли був реквієм, підходили кілька місцевих жіночок просити пробачення: «Вибачте, не ми вбивали ваших синів»…

Ольга ХАРІВ (газета «Луцький замок», №18 від 23 травня 2019 року)
Фото з домашнього альбому Наталії Чередніченко