Майя Москвич розповіла про свій шлях від стрільця на війні до засновниці стрілецького клубу

Власними силами Майя Москвич відкрила стрілецький клуб, знайшла партнерів та разом вони створили федерацію зі стрільби з лука в Луцьку.

Майя розповіла про цілеспрямованість, яка привела на поле бою та допомогла не загубитися після повернення додому, пише Українська правда.

В АТО я пішла доброволкою. У бойовий підрозділ потрапила лише в серпні 2014-го, бо спочатку мене, дівчину, в підрозділ брати не хотіли.

У вересні поїхала на першу ротацію в Дебальцеве, де мене оформили як діловода, і лише через кілька місяців перевели на посаду стрільця.

Спочатку служила в складі батальйону імені генерала Кульчицького, у 2015 році приєдналася до підрозділу "Гарпун", а в 2016-му – до "Миротворця".

Усього в мене було шість ротацій. Звільнилась зі служби в 2017-му.



У перші роки війни дівчині потрапити на фронт на бойову посаду було майже неможливо, особливо в офіційне формування. Але я була дуже наполеглива.

Після звільнення теж була історія: довго не могла оформити військовий квиток, бо у військкоматі просто не знали, що зі мною робити – дівчат стрільцями у 2014-му ще не ставили.

Оця цілеспрямованість, "твердолобість", як я її називаю, у мене сформувалася ще задовго до подій на сході.

Радію, що ця риса залишилася зі мною і після повернення. Саме вона допомогла мені відкрити стрілецький клуб.

Бо коли тільки почала ним займатися, одразу зіткнулася з відмовами. Одна, друга, третя, десята… Відмови в усьому.

Навіть не знаю, скільки людей мені відмовило на початку, коли я шукала приміщення, говорила про ідею створення клубу, зверталася з проханням придбати лук.

Тоді можна було б сказати: "Усі погані. Я намагалася, нічого не вийшло". Але я не звертала на це уваги.

Я знайшла тих, хто підтримав, як зміг, і почала з малого.

Мій побратим із батальйону Кульчицького Павло Скшетуський подарував свій лук, яким він стріляв на відборі до "Ігор нескорених", а посольство Австралії в Україні подарувало ще два.

Я поставила щити на вулиці, де мені це дозволили зробити.

На зиму вже знайшла приміщення.

А людей, які казали мені, що ідея марна і довго клуб не протримається, я навіть не слухала.

Мінівідкриття, тоді ще секції з стрільби, відбулося 10 липня 2019 року. Я поставила "прапор" і сказала: "Приходьте до мене, буду вчити стріляти".

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Як і де у Луцьку навчають стрільбі з лука

Початкова ідея полягала в тому, щоб просто створити місце, куди ветерани могли б приходити та готуватися до "Ігор нескорених".

Але підійшли цивільні, спитали, чи можуть теж тренуватися, і я, звісно ж, дозволила.

Спочатку нас було лише п’ятеро, двоє з яких – ветерани.

Потім з’явився Максим, тепер уже мій напарник у цій справі. На своє перше тренування він приніс власний лук – "подарунок для секції".

Потім почали приходити діти, їх теж цікавили тренування.

Зрештою маленька ідея вилилась у створення федерації зі стрільби з лука в Луцьку.

Із часом до нас приєднався пан Олег, кандидат у майстри спорту зі стрільби з лука, він допомагає мені проводити тренування.

Олег – людина з руками, він дуже багато зробив: налагодив світло, зробив обладнання, зараз щити ладнає.

Також ми виграли проєкт у луцькому конкурсі "Бюджет участі" й найближчим часом докупимо луки для початківців: п’ять дитячих і п’ять дорослих.

Готуємо ребрендинг.

Виходить більше, ніж я хотіла, і я сама б я цього не змогла зробити. Це все наші спільні зусилля.

Зараз у нас тренуються 16 чудових людей, є 2 співтренери.

До речі, один з ветеранів, який у нас тренувався, – Павло Ковальський. Він потрапив до складу національної збірної "Ігор нескорених", і ми цим дуже тішимося.

Серед наших учнів – дорослі, діти, ветерани, люди з інвалідністю. Нам вдалося створити таке середовище, де всі почуваються своїми, вільно тренуються та спілкуються.

Сподіваємося, що будемо зростати й надалі. Зараз шукаємо кошти, щоб залучити ще одного професійного тренера та відкрити літній майданчик на довгу дистанцію.



Знаю, що після повернення точно не змогла б піти на роботу найманою працівницею. Навіть сама думка працювати на когось викликала хвилю обурення, аж до нудоти.

В АТО я постійно перебувала на рядових посадах, де тобі завжди кажуть, що ти маєш робити. Можливо, просто втомилася, що мною керують.

У моєму світі керівник має заслужити авторитет і, можливо, після цього я б змогла виконувати його вказівки.

Не уявляю, як би почувалася, якщо б у перший робочий день директор почав мені щось говорити наказовим тоном. Може, розплакалася б або просто пішла геть.

І не тому, що він погана людина, а тому, що він для мене не був би авторитетом.

Взагалі, про проблеми працевлаштування ми, ветерани, якось не говоримо між собою, бо й так ніби одне одного розуміємо. Утім, усі ми шукаємо свій шлях, пробуємо нове, помиляємося.

Після служби я усвідомила, що війна вибиває зі звичної системи координат, а всі програми реабілітації зазвичай спрямовані на те, щоб повернути тебе в цю саму систему, зробити таким, яким ти був до війни.

Але ми вже інші. Навіщо прикидатися?

Ми вже не станемо собою колишніми. Тому найкраще, що тут можна зробити, – це навчитися жити з собою новим, і визнати, що бути "іншим" – це нормально.