Як Луцьк втрачав «Волинь»: Вся правда про місцевий футбол

Літо 2017 року, «Волинь» вилетіла із вищої ліги українського футболу, команду залишили провідні гравці, в команди – піврічні борги із зарплати.

Літо 2011 року. Ситуація аналогічна за винятком того, що команда не опускається в перший дивізіон.

І нині, і шість років тому «Волинь» була валізою без ручки. Нести важко, і кинути шкода. Важко, бо футбол традиційно був витратною справою. Шкода, бо це – престиж міста і власника клубу. Бо в цю валізу вклали божевільні гроші. Бо в клубі працює чи грає кілька сотень мешканців міста.

УЛЮБЛЕНА ІГРАШКА ОЛІГАРХА

Влітку 2011 року у тодішнього президента «Волині» Василя Столяра закінчилися гроші, а ще – протік політичний дах для захисту його бізнесу. Засобів утримувати футбольний клуб Василь Андрійович вже не мав. Літнього міжсезоння клуб опинився під загрозою зникнення.

Око на «Волинь» поклала група «Приват» й дуже швидко домовилася про перехід прав власності до структур, афілійованих з нею. До слова, це важлива особливість, адже офіційно Ігор Палиця до клубу абсолютно непричетний. Ситуація така, як у відомій комедії: сусліка не бачимо, але він там є. Цікаво, що дуже довго так і було – Ігор Петрович просто наглядав за справами в клубі, але головні рішення, в тому числі фінансові і кадрові, ухвалювалися не в Луцьку. Палиця фактично тільки ретранслював волю і бачення Ігоря Коломойського.

Ігор Палиця згідно з власним не раз повторюваним зізнанням не любить футбол і не закохався в нього, як більшість інших представників вищої ліги українського олігархату. «Волинь» стала потрібна йому ситуативно – під парламентські вибори 2012 року. Інтерес до «гри мільйонів» тоді підбурювався українським Чемпіонатом Європи, у волинському футболі грали першокласні футболісти, і навіть пересічні поєдинки збирали не менше 5-7 тисяч глядачів.

«Приват» і Коломойський вже мав улюблену іграшку – ФК «Дніпро», а «Волинь» Ігор Валерійович доручив Палиці. Той робив перші кроки у великій політиці і щоб зайти в парламент та заякоритися у Луцьку вирішив виїхати в тому числі й на можливих успіхах популярного в місті клубу і не менш популярного на ті роки головного тренера Віталія Кварцяного.

Але Палиця, на відміну від олігархів Олександра Ярославського, Євгена Геллера, Ігоря Коломойського, братів Суркісів та Рината Ахметова, просто «юзав» клуб у власних цілях, не займаючись ним предметно.

Влітку 2011-го здавалося, що над «Волинню» зорі зійшлися дуже вдало. Для вболівальників нічого не змінилося: вища ліга, тренер, зіркові команди, що приїжджали до Луцька. Клуб закрив всі борги, продовжив практику купівлі недорогих футболістів, яких в майбутньому можна було дорожче перепродати.


...ЯК ТРУТНІ НА МЕД

Є ще одна причина «любові» олігархів до футболу. При потребі він може бути зручною «пральнею» нелегальних коштів. Один із найрозповсюдженіших методів – придбання чи продаж футболістів за завищеними сумами. Різниця ділиться між зацікавленими особами та виконавцями контракту – агентами, тренерами, спортивними директорами чи віце-президентами.

Донедавна більшість переходів футболістів в Україні здійснювалася за гроші. Не винятком була й «Волинь», бізнес-модель функціонування якої за часів Василя Столяра будувалася на пошуці талантів, їх розкрутці в клубі і перепродажі. Інша річ, що часто така схема давала збій. Однією з причин тимчасового краху всього бізнесу Столяра стали в тому числі й великі суми, які він часто невиправдано вкладав у «Волинь».

Коли у 2011 році у «Волині» з`явилися великі гроші, в клубі почали раз по раз виринати нові обличчя. На початку 2012 року одним із віце-президентів став Юрій Савчук, друг дитинства Ігоря Палиці, його довірена особа, в майбутньому – народний депутат. А ще посилився вплив спортивного директора Олександра Ярощука.

Зайшовши в клуб, «Приват» потурбувався і про те, щоб взяти у свої руки фінансові важелі. Генеральним директором клубу стала Євгенія Жуховицька, як кажуть, родичка Ігоря Палиці. Вона відразу, м`яко кажучи, не сподобалася Кварцяному, який звик одноосібно керувати більшістю фінансових питань у «Волині». Саме відтоді у клубі запанувало умовне «двовладдя».

Але дуже скоро і самого Кварцяного у клубі вже не було. Приводом до відставки у передноворічні дні 2011 року стала прес-конференція після гри у Харкові проти «Металіста». Тоді лучани до останніх хвилин вигравали в команди Мирона Маркевича, але після двох вилучень гравців з Луцька програли.

На прес-конференції Кварцяний розніс в пух і прах суддівство і всю систему арбітражу вітчизняного футболу, а також згадав про буцімто секретні матеріали із його сейфу з цього приводу. До слова, за це Кварцяного пізніше покарали піврічною дискваліфікацією. Натомість у справжнього «куратора» Волині – Ігоря Коломойського – з`явилися підозри стосовно чесності поведінки тренера «Волині» у цьому матчі. При всіх недоліках Ігоря Валерійовича, він завжди викорінював договірні матчі у клубах, до яких був причетний. Саме після матчу проти «Металіста» – затятого ворога «Дніпра» – місцевому куратору «Волині» Ігорю Палиці було дозволено змінити Кварцяного.

ЗРОБІМО ЦЕ «ПО-БАГАТОМУ»

Оскільки завданням і метою волинського олігарха були парламентські вибори-2012, вразити Луцьк треба було «по-багатому». Із Узбекистана приїхала легенда «Динамо» Анатолій Дем’яненко разом із власною командою тренерів. За дострокове переривання його контракту із колишнім клубом довелося також заплатити. Компенсацію отримав і Віталій Кварцяний, адже у нього був діючий контракт із «Волинню».

Ще більший розмах вливань у клуб почався після купівлі розсипу нових футболістів у 2012 році. До Луцька на гроші потягнулися болгари і румуни, не завжди у розквіті своїх здібностей.

У Дем’яненка в Луцьку не відразу все налагодилося. Але його авторитет і відмінні від Кварцяного тренерські риси та відкритість, декілька фантастичних матчів на «Авангарді» підняли авторитет «Волині» і відповідно Ігоря Палиці, з чиїм ім’ям також асоціювалися успіхи.

Перший і фактично головний удар «Волинь» отримала навесні 2013 року і це, можна припустити, випадково співпало із закінченням виборів і перемогою Ігоря Палиці на виборах в мажоритарному луцькому окрузі. З команди почали виживати Анатолія Дем’яненка, гравці основного складу припинили отримувати свої божевільні гонорари (від 15 до 30 тисяч доларів на місяць, які футболісти, згідно з контрактами, отримували навіть не виходячи на поле).

Під клуб тоді заклали бомбу сповільненої дії. Приблизно десять футболістів втомилися чекати грошей і написали скарги в УЕФА, ФІФА та українську федерацію з вимогою, по-перше, сплатити борг, а, по-друге, надати їм статус вільних агентів. Це означало, що, заплативши впродовж року гравцям декілька мільйонів доларів, «Волинь» ані копійки не змогла б заробити на можливому перепродажі футболістів в інші клуби.

У травні 2013-го після довгої серії поразок команда тренерів Дем’яненка пішла у відставку. Тоді були небезпідставні підозри, що відставку спровокували люди Палиці в клубі. Гравцям не платили і вони не билися на полі як слід: іноземці переважно їхали в Україну за грошима. А цапом відбувайлом став зірковий киянин Дем’яненко, якого звільнили за погані результати.

Навіщо менеджмент клубу провернув таку незрозумілу, на перший погляд, аферу, стає зрозуміло, коли згадати претензії Дем’яненка до клубу під час звільнення. Наприклад, він закидав «Волині» відсутність просування у будівництві нових полів, бази. Натомість команда літала на матчі літаком, проводила шикарні навчальні збори у найдорожчих готелях Туреччини, витрачала десятки мільйонів гривень на утримання футболістів та персоналу. Наприкінці свого відрядження до Луцька Дем’яненко зрозумів, що помилився із друзями у цьому місті. Адже планів на істотні зміни у місцевому футболі ніхто насправді не будував.


БЕЗ ПРАВА ПОРЯТУНКУ

У травні 2013 року у «Волинь» повернувся Віталій Кварцяний, і ініціатором такого рішення знову став Ігор Коломойський.

Після повернення Кварцяного справи в команді істотно не змінилася, окрім постійної головної болі «Волині» – іноземців та частини українців, які почали судитися за борги. Цікаво, що крім гравців «призову» Дем’яненка і Ярощука, мільйонний (!) борг від «Волині» вибивав й Ісса Ндойе, якого запрошував у клуб ще Кварцяний. Розплачуватися із колишніми гравцями «приватівці» не поспішали.

А згодом був Майдан, почалася війна й новий оберт економічної кризи, який змусив Коломойського оптимізувати свою присутність у футболі. Ігор Валерійович керував Дніпром, Ігор Петрович поїхав в Одесу керувати облдержадміністрацією, футбольний клуб у Луцьку потрохи перетворився у касу отримання-видачі грошей футболістам і персоналу. Про якийсь розвиток «Волині» на тлі занепаду інтересу до футболу не йшлося.

У той час руйнувалася колишня олігархічна система вітизняного футболу, заснована на прямому фінансуванні «улюблених іграшок» багатіїв, а не системному розвитку дитячо-юнацьких шкіл, вирощуванні і продажі талантів та рекламі «гри мільйонів». Про все це не чули в Луцьку, клуб і далі щось собі там грав, Віталій Кварцяний традиційно робив погоду на прес-конференціях, з року в рік повторювалися скандали із зняттям очків за колишні борги. Але гроші «приватівці» давали, поточні витрати із запізненням, але фінансувалися, й більшість така ситуація влаштовувала.

Коли ж виникали скандали із важким характером Кварцяного або ж розповсюджувалися чутки про неймовірно важкі тренування, гру футболістів і тренерів на тоталізаторі, це списувалося на «ворогів волинського футболу», як влучно охрестив на прес-конференціях критиканів сам тренер.


І САМ НЕ ГАМ…

Вперше момент істини для «Волині» настав влітку 2016 року. Команда збереглася в елітній лізі, але перепустку на наступний сезон не отримала. Саме на весну-літо минулого року припав пік претензій колишніх гравців за боргами. Пригадаймо девальвацію, яка підкосила гривню в порівннянні із 2013 роком, а також знамениті вислови, які буцімто належать Коломойському, про те, що борг сплачують тільки слабаки (невигідна позиція, адже саме з того часу саме Палиця отримував на горіхи від лучан за знищення «Волині»). Аби врятувати клуб, придумали схему із створенням нового клубу («ФК Луцьк») та його заявкою в чемпіонат другої ліги.

Новостворений клуб почав грати в аматорському чемпіонаті України (вимога для заявки в другу лігу), а всі працівники «Волині» були попереджені про майбутнє звільнення.

Порятунок прийшов раптово. «Волинь» скочила на підніжку потяга, який рушив від неї в Прем`єр-лігу. Подейкують, що Коломойський (і Палиця) дав вказівку домовлятися про гасіння колишніх боргів через особисту неприязнь до президента «Чернігівського Дніпра». Клуб із Черкас грав би у Прем`єр-лізі замість луцької команди.

І «Волинь» врятували, сплативши, за різними оцінками приблизно 2 мільйони євро. Врятували, але вже через рік у доцільності цього порятунку засумнівалися найвідданіші фанати Волині. Адже клуб так і не сплатив всіх боргів, крім того, ситуація із фінансуванням так і не налагодилася.

Можливо, через те, що команда перетворилася на ту епічну валізу, яку важко нести і ще важче кинути. Жодних змін за цей рік в клубі не відбулося: внутрішні суперечки, конфлікти між гравцями і тренером, які почали вилазити назовні, катастрофічне падіння інтересу до команди в місті, несплачені рік тому до кінця всі колишні борги, які тероризували клуб цілий рік. Місцева молодь, яку колись порадив Палиця активніше використовувати Кварцяному, не встигла вбратися в пушок і на рівних грати навіть в ослабленій кризою Прем`єр-лізі, в якій залишилося тіьки 12 команд.

Виліт у першу лігу та фактично розвал клубу виглядає, на жаль, об`єктивним фіналом діяльності його «інвесторів». А без змін в організації клубної роботи, через рік констатуватимемо й виліт команди у другу лігу.

Сергій АБРАМЧУК (для «Волинь24»)
Фото: fcvolyn.net, РІА Новості