«Ми вистояли завдяки дисципліні і характеру бійців», - Богдан Ляшук, воїн АТО, працівник «Кромберг енд Шуберт»

Ще зовсім недавно, років п’ять тому, ми не знали, що серед нас є Герої. Здавалося, що люди, здатні на виняткову хоробрість та захоплюючу відданість, мають бути дуже особливі, не такі, як всі, що їх - одиниці.
А потім прийшла війна. І виявилося, що Герої - це прості люди, хлопці та дівчата, які щодня поруч, які такі ж, як і ми. Вони ходили на роботу, турбувалися про свої сім’ї, зустрічалися з друзями і нічого такого особливого, здавалося, в них не було. Та й на війну вони пішли, так, як і жили: тихо, скромно, без зайвих слів, сказавши своє звичне “треба то треба”...

Богдан Ляшук, 34-річний українець, син, чоловік, тато двох діток, працівник заводу “Кромберг енд Шуберт” - це про нього до війни.

Командир відділення, той, хто “ТАМ” з перших днів, той, хто пройшов Ілловайськ та Дебальцево - це про Богдана на війні.



- Мені прийшла повістка у першу хвилю мобілізації, - розповідає Богдан. Це була весна 2014 року, все тільки починалося. Я попав у 51 бригаду. Спочатку був у Володимирі, потім на полігоні у Рівному, потім на бойовому злагодженні біля Миколаєва, а перший наш блокпост був на виїзді з Маріуполя в сторону Донецька. Ми тоді ще наступали, помаленьку піднімалися в сторону Донецька.

Ви усвідомлювали, що це - війна?

- Спочатку ні. Усвідомлення прийшло після Волновахи...Коли привезли хлопців, вбитих під Волновахою, я не пустив своїх з відділення туди, не хотів, щоб вони це бачили, бо тоді було б ще важче, був би страх. Хоча він і так був, нема людини, котра не боїться.

Ви командир відділення - це скільки людей було у вашому підпорядкуванні?

- Одинадцять чоловік, повний екіпаж бойової машини піхоти (БМП).

Яким був стан армії на той момент?

- Якщо говорити про матеріальне забезпечення - воно було вкрай погане. Ми йшли навіть ще в таких касках, знаєте, жестяних так, як наші діди в Другу світову. Командування не було готове до таких подій, ніхто до кінця не розумів, що робити…

Завдяки чому вдалося вистояти в ті дні?

- Завдяки моральному духу, характеру бійців та дисципліні, навіть у тих випадках, коли командування не давало чітких вказівок, а хлопці дисципліновано і злагоджено робили те, що має робити солдат, не розбігалися, не втікали. Наприклад, з-під Ілловайська ми верталися як могли, командування не казало нам, що робити. Ми через всю Україну, хто, як міг, їхали на базовий табір. Приїхали, кажемо: ось ми, ті, хто вижив, що робити далі? Командування відразу не відповіло, був певний хаос. Але серед бійців була належна самодисципліна.

І що ви робили далі, повернувшись звідти?

- Майже у всіх нас були бронхіти, лікувалися у госпіталях, потім, після госпіталю, я потрапив до Ужгородського окремого гірсько-піхотного батальйону. 51 бригаду на той час вже розформували, і так я з піхоти потрапив до розвідки. Батальйон тоді був на локації в Артемівську, але я потрапив спочатку в Ужгород, а звідти в Нікішино. Це на самому “передку”, на “нульовій”, як зараз кажуть. Ми найперші приймали бій, коли ворог йшов на Дебальцево. І 1 лютого 2015 року, на свій День народження, я отримав осколкове поранення в ногу.

Як це все переживали ваші рідні?

- Це тільки їм відомо. Я намагався виходити на зв’язок щоразу, як була можливість для цього. Але про своє поранення сказав, коли вже прибув до Луцька. Мене одразу після поранення відвезли в Артемівськ, звідти в госпіталь в Харків, треба сказати, що все було дуже оперативно: о 12 дня мене поранили, а ввечері вже оперували у Харкові. Після Харкова нас везли у госпіталі, які найближче до наших рідних місць. Хоча “везли” то так умовно сказано...Ми самі їхали, на милицях. У Харкові нас посадили у швидкісний поїзд, в Києві пересадка, ми на милицях. Якби не бойові побратими з Києва, які допомогли, було б дуже важко. Хоча стан армії на той час був вже відчутно кращий, матеріальне оснащення було на набагато вищому рівні, але злагодженості, організованості все ж не вистачало.

Після лікування в госпіталі в Луцьку на фронт ви вже не поверталися?

- Ні, мене вже демобілізували на той час.

Як повернутися до звичного життя, пройшовши таке?

- Там легше тим, що ти чітко знаєш, що ти маєш робити - вижити, вистояти, зберети себе і тих, за кого відповідаєш. Міняються цінності, багато того, що здавалося важливим тут, стає абсолютно неважливим там...Повернувшись, я думаю, що якби серед людей було більше усвідомлення того, що в країні війна, що це стосується всіх, то ми б швидше те все закінчили...Якби всі згуртувалися, об’єднали всі сили заради перемоги.



Ви повернулися на свою роботу, туди, де й були до війни, на «Кромберг енд Шуберт»?

Так, повернувся, мені моя робота подобається, дуже ціную свій колектив, в нас є взаєморозуміння, взаємоповага, дисципліна і злагодженість, а на війні я зрозумів цінність цих речей. Ми вижили завдяки тому, що вміли бути організованими і дисциплінованими там, де був хаос, і діяли за принципом «один за всіх і всі за одного». Коли я бачу подібне у нас в роботі, мені це зрозуміло і мені це подобається, тому й не шукав собі іншого місця, пішов туди, де був до війни.



14 жовтня - День захисника Вітчизни. І тепер це не пафосне незрозуміле «чергове державне свято». Тепер, коли Герої поруч з нами, це нагода просто сказати “дякую” кожному з них. Зробіть це. Це потрібно не тільки їм, а кожному з нас.