«Не маю найменшого бажання повертатись в міську раду», - Сергій Григоренко. ІНТЕРВ'Ю

Критикувати когось – справа невдячна, а особливо – політичних опонентів, які й самі не проти дошкулити попередникам. Втім, саме цим вирішила зайнятись трійця колишніх заступників луцького мера, а нині – громадських активістів – Сергій Григоренко, Тарас Яковлев та Юрій Моклиця.

Члени нової громадської організації «Волинський Центр Розвитку Урядування» раз за разом називають прорахунки та помилки нової міської влади. Втім переконують – роблять це не для того, щоб позловтішатись, а тому що «болить за місто».

Один із засновників організації Сергій Григоренко розповів про те, чого навчився в Миколи Романюка, чому деяких колишніх колег нині вважає зрадниками та чому команда «УКРОПу» - «різношерстна».

«ДЛЯ МОЛОДИХ КОЛЕГ МИКОЛА РОМАНЮК БУВ, ЯК БАТЬКО»

– 3 лютого виповнився рік відтоді, як не стало міського голови Миколи Романюка. У Фейсбуці знайомі та друзі ділились своїми спогадами про нього. Напевно, і у вас такі є?

– Розповім, як ми познайомилися. Це було у 2004 році. Я тоді працював у корпорації ПАККО редактором корпоративної газети. До 50-річчя засновника фірми, Володимира Мікуліча, збирав привітання йому від близьких друзів, аби розмістити в газеті разом з цікавими фото.

Романюк з Мікулічем були близькими друзями. Тож я і прийшов до Миколи Ярославовича, який тоді працював у ПриватБанку. Досі пам’ятаю його кабінет – в темно-зелених тонах, такий затишний, на другому поверсі центрального офісу. Він розповів цікаву історію, як вони з Володимиром Михайловичем були в Єгипті, займалися дайвінгом та отримали сертифікати дайверів. Він дуже захопливо про це розказував, показував фото – коралів, мешканців Червоного моря…

Вдруге ми зустрілися вже тоді, коли він вперше став міським головою, а я – вдруге депутатом міської ради. Зізнаюся: спочатку ми були опонентами. Але поступово порозумілися, стали працювати спільно, навіть потоваришували. Я зрозумів, що він насправді хоче добра для міста, і що має безліч цікавих ідей.

- А що знайшов він у вас?..

- Ну не мені про це судити... Можливо, як мудрий керівник, зрозумів, що мій запал і максималізм може піти на користь справі...

Певно до кінця життя буду пам’ятати нашу останню зустріч і розмову. Це було 25 січня 2017 року. Пам’ятаєте, певно, того дня містом стали ширитися чутки про його смерть. Всі розуміли: чутки розпустили недруги Романюка. Це був сесійний день, і я затримався на роботі допізна.

Годині о восьмій зайшов до Миколи Ярославовича. Він був втомлений, хворий, ще й сесія, яку мусив цілий день вести, вимотала його. Згадали про ці чутки. “Бог їм суддя” – сказав міський голова. І попри хворобу і втому – посміхнувся... Додав: “Певно піду у відпустку, треба підлікуватися, відпочити”. Ми обнялися... То було за 9 днів до його смерті.

Для усіх він був, як батько, старший товариш. За 13 років знайомства він поставив для мене високі стандарти у житті. Це дуже допомагає.

«ЦРУ – НЕ ДЛЯ ЗЛОВТІШАННЯ»

– Після звільнення з посади заступника міського голови у березні 2017 року вас практично не було видно. Але наприкінці року ви разом з Тарасом Яковлевим та Юрієм Моклицею заснували громадську організацію «Волинський центр розвитку урядування». Чия була ідея і яка ціль цієї організації? Окрім критики чинної влади.

– Ідея була спільна – моя, Яковлева та Моклиці. Ми були у чиновницьких кріслах, тому добре розуміємо, як працює система. Не скажу, що супер-експерти, але все ж експерти.

Зараз ми усі працюємо в комерційних структурах, які не пов’язані з бюджетом, державною владою чи місцевим самоврядуванням, але нам не все одно, що відбувається в місті. І ми, як активні громадяни, хотіли б свою позицію висловлювати.

Микола Ярославович вмів чути всіх. Нерідко дослухався і до критики, часом приймав рішення, озвучені опозицією. Нинішня ж міська влада не слухає нікого. Повна диктатура!

Тому ми і вирішили створити такий дискусійний майданчик.
Критикуючи, не зловтішаємося, а намагаємося порадити, показати альтернативу, дати свої пропозиції. Залишаємося в конструктивному руслі. Не скочуємося до сварки чи принижень. На відміну від «УКРОПу», завжди запрошуємо своїх опонентів, представників влади, на наші заходи. Прийшли, щоправда, лише раз.

– Але для чого вам це? Чи не логічніше вам просто не втручатися? Сказати: «хай лучани побачать, що може нова влада»?

– Ні, нам не все одно. Ми не можемо мовчати. По-перше, «УКРОП» прийшов до влади несправедливо. Захопив її тільки тому, що помер Микола Романюк, а окремі депутати виявилися непорядними. Відбувся такий собі «повзучий переворот» в міській раді – з порушенням закону, зі зневагою до опонентів.

Мало того: у місті не продовжуються хороші напрацювання. Частина з яких – наші ідеї.

Ми не можемо погодитися з тим, що відбувається.

– Хто придумав назву «Волинський ЦРУ»?

– Саме цю назву запропонував я, хоча в моїх колег теж були цікаві пропозиції. З одного боку це дотепно, а з іншого – це яскрава абревіатура. Затвердили колективно. Якби друзі були проти, такої назви не було б.

У нас всі рішення приймаються колективно – диктатури немає.

– А є інші члени організації, окрім трьох екс-заступників міського голови?

– Активно допомагає колишній помічник міського голови Богдан Гончарук, також нас консультує досвідчений політолог Михайло Наход.

З іншими людьми співпрацюємо спорадично, залежно від конкретної проблеми – це сільські голови, інші громадські організації, експерти.

«ВВАЖАЮ ВЕРБИЧА І КИЦЮ ЗРАДНИКАМИ»

– Чому з вами в організації не працюють інші два заступники Миколи Романюка? Принаймні один з них – Андрій Киця – також був звільнений з посади.

– Скажу відверто – вважаю Юрія Вербича та Андрія Кицю зрадниками. Кожному з нас у житті дав шанс Микола Ярославович Романюк, взявши у свою команду. «УКРОП», який зараз прийшов до влади – це люди, які постійно критикували, дошкуляли Романюкові. І, з моєї точки зору, доклалися до проблем з його здоров’ям. Бо це не була конструктивна критика – це було переважно опускання до образ і принижень, вигаданих звинувачень.

Згадайте, як Олександр Товстенюк прийшов на дискусію з Романюком перед другим туром виборів у 2015 році і натякав, що він причетний до крадіжок. Тільки чомусь ця команда вже рік при владі, а фактами ті свої звинувачення так і не довела. А ці чутки про смерть Миколи Ярославовича? А постійне ставлення йому палок в колеса? А бруд, який лився з «Волинських новин» та «Аверса» на нього? Це було нечесно і непорядно.

Киця і Вербич – люди з найближчого оточення Романюка – після його смерті пішли до тих, які знищували його політично і фізично. Якщо це не зрада, то що?

Хоча Киця ще за місяць, до того, як ми пішли з посади, казав мені: «Сергій Анатолійович, кажуть всяке, але я з вами до кінця, я в команді».

За декілька тижнів до того, як ми пішли з посади, в березні 2017 року, ми зібралися – усі п’ятеро заступників і Юлія Вусенко. Радились про те, йти чи не йти з посад, якщо «УКРОП» захопить владу. Вербич і Киця сказали: «так, готові піти».

А за декілька днів до “часу Х” сказали, що... ситуація змінилась.

Я був глибоко вражений вчинком Юрія Вербича, який знав Романюка ще з комсомолу, з 80-х років. Микола Ярославович дуже йому довіряв.

В мене такий принцип в житті: краще гідно програти, але чесно дивитися своїм колегам в очі, ніж підло, але виграти.

– Ви говорили з ними після того, як вони вирішили лишитися?

– Говорили з Вербичем. Він пояснив: «Мені 57 років, 3 роки до пенсії, боюся залишитися без роботи». Невдовзі після цього разом з колегами переказали ці слова голові Волинської ОДА Володимирові Гунчику. Той почув – і набирає Вербича. Каже: «Юра, ти мене знаєш з 80-х років. Тобі вирішувати. Але якщо підеш з міської ради – я тобі пропоную, враховуючи твій досвід роботи в ОДА, місцевому самоврядуванні, будеш на посаді керуючого справами ОДА, заступником голови».

І все одно Вербич залишився в міській раді.

– А Киця все ж звільнився, через декілька днів після вас. Чому?

– Не знаю, не спілкуюся з цими людьми. Чому? “Не вписався”, можливо. Одна з версій – це те, що на його місце було багато бажаючих, яким “УКРОП” зобов’язаний. Адже нова більшість ставила кадрові вимоги, «УКРОП» не сам її сформував, а з уламків інших фракцій.

(Нову більшість у міській раді сформували 15 членів фракції «УКРОП», четверо членів фракції ВО «Батьківщина», троє членів фракції «Радикальної партії Олега Ляшка» та двоє вже екс-членів фракції БПП «Солідарність», - ред.)

Водночас з виконкому викинули усіх опозиціонерів, а Киця залишився. Це підтверджує те, що він пішов на угоду з людьми, які знищували Миколу Ярославовича.

НОВА ВЛАДА ДИВИТЬСЯ НА СЕЛА З ПОЗИЦІЇ СТАРШОГО БРАТА

– Ви щойно згадали, про те, що мовляв, у місті зараз не продовжуються хороші напрацювання, частина з яких – ваші ідеї. Що ви мали на увазі?

– Мені найбільше болить провалена співпраця з селами. Я впевнений, якби був живий Микола Ярославович, у 2018 році, в крайньому випадку – у 2019, ми об’єдналися б щонайменше з Прилуцьким, тому що була нормальна співпраця – без погроз і тиску. Можливо, об’єдналися б з Підгайцями, але для цього треба було б вкласти у село ресурси, показати добрі наміри. Так само після кількох років співпраці, можливо, переконали б Гірку Полонку.

Наші опоненти кажуть, що вклали 2,5 мільйона в Прилуцьке. Але подивіться, як об’єднувався Євросоюз. Давніші його учасники розуміли, що світ глобалізується і потрібно приєднувати нові країни. Вони вкладали величезні гроші, щоб показати свою добру волю країнам Центральної та Східної Європи.

Принцип такий: спочатку дай перспективу, переконай діями і фінансами, що ти серйозний партнер і аж тоді – приєднуй. Така сама схема працює з селами. А 2,5 мільйони – це надто мало для отримання результату.

Болять мені і незатверджені межі міста, на які я витратив три роки свого життя. Більше року проект просто лежить у Верховній Раді.

Повний провал – у Луцькому підприємстві електротранспорту, тому що нинішній директор ЛПЕ Володимир Пуц – людина старого мислення, не здатна до жодних новацій. Ігор Палиця ще кілька років тому в своїх інтерв’ю заявляв, що готовий купити для міста десятки нових тролейбусів. Зараз при владі його однопартійці, а жодного тролейбуса так і не куплено.

Ми розуміли, що в місті немає грошей, щоб купувати нові тролейбуси за 5-6 мільйонів кожен, тому купували вживані – так само, як колись поляки купували у 90-х роках в німців.

По парковках так само – росте кількість транспорту і треба організовувати в місті парковки – десь комунальні, десь – приватні. А за рік нічого не зроблено.

– Чому?

– Тому що команда очевидно слабка, різношерста, не об’єднана законно обраним лідером. Ця команда – це суміш компромісів.

А те, що доробили деякі прибудинкові території, не можна вважати серйозною зміною, бо ж затверджені вони були ще при Миколі Романюку. Не можна вважати серйозним проривом купівлю папуги для зоопарку чи алею парасольок. Хоча це все добре.

Не маючи команди і загального бачення, вони роблять якісь точкові речі, які не мають нічого спільного з глобальними змінами. Якщо в нас був лідер і чітка стратегія, то тут цього немає.

Ми завжди кажемо: якщо у вас бракує власних ідей, користуйтесь нашими. Це краще, ніж зупинити розвиток міста.

– Чому співпраця з селами зайшла в глухий кут?

– Одна з причин – це те, що нова влада дивиться на села з позиції старшого брата. Будучи чиновником, я три-чотири рази був в Підгаєцькій сільській раді, три-чотири рази – в Гіркополонківській, більше десяти – в Прилуцькій. А тут за рік ні виконувач обов’язків міського голови, ні його заступники жодного разу не були в жодній з цих сільських рад.

На громадські обговорення в Гірку Полонку приїхав не в.о. міського голови, не один з його заступників, а заступник керівника одного з департаментів. Це прояв зневаги, яку відчули у селах.

«УКРОП», на мою думку, не розглядає об’єднання з громадами, як серйозний крок для розвитку обох сторін. «УКРОП» розглядає це, як технологію для проведення виборів, як політичний хід. А люди ж це тонко відчувають.

Більше того – біля Луцька є три громади, головами яких є укропівці і багато депутатів – укропівці. Це Забороль, Княгининок та Жидичин. Але навіть вони не йдуть на співпрацю з містом.

Навіть ту маршрутку, яка ходила в Брище в якості невеликої компенсації мешканцям за сусідство з сміттєзвалищем, і яку оплачував Луцьк, забрали.

Гірка Полонка дізналась про те, що вона має об’єднуватись з Луцьком з повідомлень у ЗМІ... Про що тут можна говорити?

«ЛУЧАНИ НЕ ДОВІРЯТЬ МІСТО МОЛОДІЙ ЛЮДИНІ»

– Рік минув, а вибори мера не те, що не відбулись, їх навіть не призначили. Чому на вашу думку?

– Це питання до Верховної Ради, а я не є депутатом. Мені складно сказати. Очевидно, є якісь процеси в ВР, які цьому заважають. Але місто від цього програє. Я за те, щоб в Луцьку якомога швидше були призначені вибори. Щоб перемогла людина, яка візьме на себе відповідальність.

Тут, до речі, нинішня влада замість того, щоб конфліктувати з нардепом Ігорем Лапіним, який представляє Луцьк, мала б домовлятись з ним, щоб він піднімав це питання на рівні Верховної Ради.

– Яким повинен бути міський голова, аби він зміг втихомирити усі ці політичні пристрасті?

– Якщо ми подивимось на міських голів, яких лучани обирали в часи незалежності України, то і Кривицький, і Шиба, і Романюк були людьми далеко за 40 років. Це люди зрілого віку, які відбулися в господарському та політичному житті, відбулися, як управлінці.

На мою думку, лучани не готові поки віддати місто в руки молодій людині. Тому повинен бути вік – 45-60 років, історія успіху, чи як управлінця, чи як великого приватного бізнесмена, господарський досвід. Добре, якщо людина не була в політиці або була в ній мінімально.

– Іншими словами, у кандидати ви поки не збираєтеся :-)

– Ні, я об’єктивно оцінюю свої сили. Не скажу, що не хочу, бо є одна проста істина: «поганий той солдат, який не мріє стати генералом». Але по-перше, я розумію, кому лучани могли б довірити місто, а по-друге, усвідомлюю, що поки неготовий – мені ще вчитись і вчитись.

Якби ми з Миколою Ярославовичем відпрацювали б до кінця каденцію, можливо, я наважився б. А так я ще молодий і готовий повернутись до цього питання через 5-7 років.

– А як же думка про те, що молодь змінить країну?

– Вона правильна. Ви бачите, що у другій каденції Микола Романюк робив ставку на молодих людей. Він зрозумів, що поруч з досвідченим лідером повинні бути молоді люди. Ми продукували ідеї, він сприймав хороші, але водночас стримував юнацький запал. Це було хороше поєднання.

Оптимально, коли є досвідчений, зрілий лідер і молода команда.

З іншого боку, саме люди 40+ переважно обирають очільника міста. І вони не довірять керівництво молодій людині. Тут вже питання до молоді, чому вона не ходить на вибори.

– А можете назвати конкретних особистостей, які на вашу думку могли б стати хорошими міськими головами?

– Я можу озвучити лише своє суб’єктивне бачення. Якщо ми говоримо про ті критерії, які я назвав, то їм відповідають, наприклад, власник групи компаній «Модерн-Експо» Петро Пилипюк, генеральний директор «СКФ Україна» Володимир Цибульський, голова наглядової ради «Луцьксантехмонтаж №536» Віктор Чорнуха, власник мережі супермаркетів «Наш край» і РЦ «Адреналін-сіті» Віктор Корсак, власник «Житлобуд-2» Леонід Стефанович. Вони успішні управлінці, чию історію успіху бачать усі лучани.

Але це чисто теоретично, адже навряд чи ці люди виявили б бажання балотуватись – вони вже відбулись у своїх сферах.

«РІЗНИЦЯ МІЖ ІВАХІВИМ І ПАЛИЦЕЮ – В ФІЛОСОФІЇ»

– Існує думка, що зараз в Луцьку відбувається боротьба не стільки між двома політичними силами – «Солідарністю» та «УКРОПом», скільки між двома дуже вагомими політиками – Степаном Івахівим та Ігорем Палицею. На вашу думку, це дійсно так?

– Це великою мірою правда, тому що є дві сильні постаті. Це чоловіки приблизно одного віку, в кожного з яких є своя команда, історія успіху та певні амбіції. Звичайно, вони десь змагаються за вплив на Волині.

Але, на мою думку, між ними є три кардинальні відмінності. Перше, якщо ми візьмемо Степана Івахіва, то ми бачимо людину, яка разом зі своїм партнером Ігорем Єремеєвим 25 років на очах у всієї Волині та України створювала велику бізнес-імперію.

«Континіум» - це група відомих, публічних та успішних компаній, які дали роботу понад 13 тисячам людей. Вона прославляє Волинь, тому що саме звідси вийшла і стала всеукраїнською корпорацією.

Друге, Івахів живе в Україні, тут живуть і вчаться його діти, тобто він пов’язує своє майбутнє з Україною.

Третє – жодного політичного опонента Івахіва не побили, в них не горіли машини чи майно, їх не залякували.

Що ми бачимо натомість в Ігоря Палиці? В 90-х роках він був на Волині, потім виїхав, був в різних структурах, які пов’язують з групою «Приват», і повернувся більш ніж через 10 років лише тоді, коли йому потрібно було балотуватись у Верховну Раду.

На мою думку, він приїжджає на Волинь лише тоді, коли потрібні певні політичні результати. Далі – в нього немає великого легального бізнесу і неодноразово преса писала, що він може оперувати коштами, заробленими нелегальним шляхом. Так, державна компанія «Укрнафта», з якою його пов’язують, 10 років не платила дивідендів державі, перебуваючи під абсолютним впливом групи «Приват», блокуючи до початку 2015 року будь-які спроби державного контролю і стягнення визначених законом відрахувань. А це чи не найбільша в Україні компанія з державною часткою!

Як тоді ця людина, не маючи великого, системного легального бізнесу, утримує велику приватну армію, цілу низку ЗМІ, благодійний фонд, партійну структуру УКРОПу в області?

До того ж він постійно не живе тут, більшість часу проводить у Швейцарії, де живе його родина. І це доводять численні журналістські розслідування. Вважаю, він розглядає Волинь та Україну не як місце для життя, а як місце для заробляння грошей.

В опонентів Палиці з дивною частотою горять машини – як в народного депутата Ігоря Лапіна, горить готель – як у Володимира Пащенка, опонентів його б’ють – як керівника «Азову» на Волині Андрія Дяченка, громадських активістів Сергія Рижкова, Богдана Климчука, Сергія Чурікова...

Зрештою ми бачимо матеріали СБУ, пов’язані з «Вартою порядку», які говорять про страшні речі. Це незаконне стеження за опонентами, ввезення контрабандою шпигунського обладнання, побиття політиків, ветеранів АТО. Створена приватна армія, яка залякує і тисне на опонентів Ігоря Палиці та УКРОПу.

Тому філософія Івахіва має перспективу в європейській Україні, а філософія і світогляд Палиці – лише тоді, коли країна перебуває в складному становищі, коли можна надати одноразову матеріальну допомогу людям, які опинились в складних життєвих обставинах і за рахунок цих подачок заробити собі імідж великого благодійника.

Сила Палиці базується на страху і грошах. Хтось його боїться, а когось він, скажімо так, завоював матеріальними ресурсами.

«ЗАЯВА ПРО ПЕРЕВИБОРИ УСІХ МІСЬКИХ ДЕПУТАТІВ – ПІАР-ХІД»

– Повертаючись до ситуації в міській раді, що може розвалити цю нову депутатську більшість, яку ви називаєте тимчасовою?

– В першу чергу розвалити її може відкликання депутатів. Тоді все розсиплеться в один момент. Зараз ця ситуація розглядається в судах і думаю, вона ще матиме продовження.

Другий варіант – якщо відбудуться вибори мера і перемогу здобуде опонент чинної влади.

Я знаю одну життєву істину – зрадників використовують, але лише на певному етапі. Потім тому, хто залучив зрадників, стає нецікаво. Він же розуміє, що ця людина може і його так само продати.

Ціняться люди з хребтом і життєвою позицією. А цінність людей, які зрадили, невелика, тому я не бачу в них політичного майбутнього.

– Як ви ставитесь до заяв депутатів від «УКРОПу», які кажуть, що готові здати мандати і піти на перевибори всієї ради?

– Я вважаю заяву Ігоря Поліщука маніпулятивною. Якщо ви хочете здати мандати, то здавайте, що вам заважає? Покажіть приклад іншим. А просто заявляти, не підтверджуючи свої слова діями, не потрібно.

Я вважаю це піар-ходом «УКРОПу», тому що навіть, якби склали мандати ці депутати, на їх місце за партійним списком прийшли б інші.

Нехай краще шукають вирішення кризи, сідаючи за стіл переговорів з народними депутатами, в тому числі з нардепом, який представляє Луцьк – Ігорем Лапіним.

«ПАЛИЦЯ БОЇТЬСЯ ЕФЕКТУ БУМЕРАНГУ»

– Як вам ідея із запровадженням пропускного режиму в міській раді – з турнікетами і камерами схову?

– З одного боку, ми з Миколою Ярославовичем теж мали дискусії на цю тему. Ми розуміємо ситуацію в країні, розуміємо, що триває АТО, є багато зброї, суспільство радикалізоване, є окремі люди, можливо не зовсім психічно здорові, які можуть прийти і наробити біди. З іншого боку, Микола Ярославович завжди казав: «давайте не будемо відгороджуватись від людей». Це була його принципова позиція.

А тут, якщо подивитись загалом на «УКРОП», ми бачимо зовсім іншу позицію. Мені здається, що Ігор Палиця, попри всю свою зовнішню твердість, чогось боїться. Ні в Романюка, ні в Гунчика, ні в Бориса Клімчука ми не бачили якоїсь охорони.

А що ми бачимо на сесії обласної ради? Яскравий приклад – сесія минулого року, коли до обласної ради прийшли люди, обурені ситуацією на ковельському ветсанзаводі, і розгорнувши плакат, стали спиною до Ігоря Палиці.

На мою думку, Ігор Петрович залишився в 90-х роках, де може бути лише його думка, де все повинне відбуватись лише за його сценарієм. За декілька секунд на його обличчі змінилась ціла гамма емоцій. Від замішання – до страху і люті. Він не розумів, що відбувається.

– Чого може боятись Ігор Палиця?

– Як політик жорсткий, авторитарний, який не сприймає іншої точки зору, можливо, він боїться ефекту бумерангу. Хоча ніхто з його опонентів – ні Микола Романюк, ні Володимир Гунчик, ні навіть Борис Клімчук, який був головою ОДА за часів Януковича, не вдавались до таких методів.

Ігор Петрович, який нібито сповідує європейські цінності, приводить в обласну раду десятки охоронців, людей спортивної статури. Навіть Ігор Поліщук часом ходить з чоловіком, якого називає своїм помічником. Але судячи з його статури, це якийсь бойовий помічник.

Микола Романюк розповідав, що коли був ефір на «Аверсі» перед другим туром виборів у 2015 році, Олександр Товстенюк приїхав з шістьома охоронцями, а Микола Ярославович – лише з двома помічниками, один з яких – жінка.

«ВАРТІСТЬ ПРОЇЗДУ В МАРШРУТКАХ ХОЧУТЬ ПІДВИЩИТИ ТАЄМНО»

– Зараз у місті знову заговорили про підвищення вартості проїзду в маршрутках. Востаннє це робили ще за вашої участі. Як гадаєте, чи є зараз потреба це робити знову?

– Коли ми говорили про підвищення вартості проїзду до чотирьох гривень, було широке обговорення – круглі столи, громадські слухання в Палаці культури. Громадськість могла ознайомитись з позицією перевізників і висловити свою позицію.

Зараз це відбувається «з-під поли». Ігор Поліщук, коли був в.о. міського голови, казав, що підвищення вартості проїзду ні в якому разі не буде, а перший заступник міського голови Григорій Недопад в своїх інтерв’ю каже, що мабуть тариф буде підвищуватись.

Швидше за все «УКРОП» хоче підвищення, але розуміючи електоральні втрати, робить це таємно. Зокрема в перелік регуляторних актів, які міська рада розглядатиме цього року, вони заклали розгляд процедури підвищення вартості проїзду.

Але я скажу ще одне. Ми свого часу підняли вартість проїзду до 4 гривень, хоча вже тоді маршрутчики вимагали 5 гривень. Наші опоненти нас сильно критикували за це. Ігор Поліщук заявляв, що цього робити не можна було.

Але як тільки ми це зробили, буквально за кілька тижнів влада змінилась, вони отримали більшість в міській раді, у виконкомі і могли легко скасувати це рішення. Проте вони цього не зробили. Більше того: Григорій Недопад став натякати, що проїзд можуть підняти.

Виходить, що або Поліщук брехав, або Недопад.

– Брехали, чи може все-таки просто змінили думку, розібравшись у проблемі?

– А раніше хто їм заважав розібратися? Ні, це проблема цієї команди – неузгодженість позицій, поверховість, низький професіоналізм.

От вам ще один приклад. У своєму крайньому інтерв’ю Григорій Недопад не виключив, що балотуватиметься на мера. Хоча ніби все вказує на те, що такі плани має й Ігор Поліщук.

З того, що я знаю, Ігор Поліщук – це креатура і вихованець Олександра Товстенюка, який його ростив і просував по кар’єрному щаблю в «УКРОПі». Натомість Григорій Недопад – близький родич Ігоря Палиці, який увійшов в родину через шлюб з племінницею. І тому між ними, як між двома молодими, амбіційними людьми, є певне суперництво.

Ще невідомо хто буде кандидатом від «УКРОПу», але я б не списував з рахунків Григорія Недопада. З моєї точки зору, він себе веде мудріше, адже не опускається до особистих оцінок, він не знущається, не сміється з політичних опонентів.

Можливо у нього поки немає якихось проривів, бо 5-6 років людина не брала участі в політичному, економічному житті міста, але він принаймні веде себе гідно.

Натомість Ігор Поліщук неодноразово був помічений в іронії, насмішці над політичними опонентами. Ігор не є поганою людиною, у нього є багато тверезих ідей, але за останній рік він, на жаль, змінився в гіршу сторону. Став нетерпимим, різким, проявив абсолютне небажання чути опонентів.

«ТИМОШЕНКО ВИКЛЮЧИЛа МЕНЕ З ПАРТІЇ ПІД ТИСКОМ «ПРИВАТУ»

– Чим зараз займаєтесь?

– Я працюю в комерційній структурі. Ні я, ні мої колеги не маємо жодного відношення до бюджетних організацій. А ЦРУ – це наша громадянська позиція.

Цим ми займаємось в вільний від роботи час з власної ініціативи. Також зараз маємо трохи більше часу, тому з друзями подорожуємо Україною, декілька разів ходили в походи в Карпати. Зміцнюємо дух для подальшої боротьби.

– Що це за комерційна структура?

– Я не хотів би казати – щоб моє політичне минуле не впливало на роботу в цій сфері.

Але якщо так станеться, що колись я повернусь на державну службу чи в органи місцевого самоврядування, безумовно я прозвітую про все своє майно і доходи.

– Це та ж компанія, в якій працює Тарас Яковлев та Юрій Моклиця?

– Ні, ми працюємо в різних компаніях.

– Якби зараз була можливість працювати в органах влади та у бізнесі з однаковою зарплатою. Що обрали б?

– Тут треба розуміти умови роботи. Якби було так, як за Миколи Ярославовича, коли є чіткий лідер, команда, з якою комфортно, тоді можна працювати. А якщо потрібно працювати в умовах постійної кризи, клаптикових рішень, реагувати на забаганки окремих депутатів – тоді ні.

Хочеться працювати там, де можна дати результат.

За тієї ситуації, яка зараз є в міській раді, в мене немає найменшого бажання туди повертатись. Якби відбулись вибори і сформувалась нова команда чи відбулось відкликання і з’явилась нова більшість – тоді можна. Але не зараз.

– Ваша політична кар’єра завершилась чи призупинилась усім відомим скандалом на засіданні міського виконкому, після якого вас виключили з партії «Батьківщина». Чи мала ця історія якесь продовження?

(У лютому 2016 року Сергій Григоренко на засіданні виконавчого комітету порівняв підприємців, які торгують алкоголем, з «жидами, які у 18 та 19 столітті споювали українців»)

– Ні, не мала. Тоді дійсно в емоційній дискусії про заклади, які торгують алкоголем і споюють лучан, я дозволив собі некоректний вислів, хоч він і взятий з твору Тараса Шевченка. Розуміючи, що міг образити почуття певних людей, я публічно вибачився. Проте мої опоненти з партії «УКРОП» зробили все можливе, аби я був виключений з партії «Батьківщина».

Оскільки я був керівником міської організації, мене могла виключити тільки політрада партії. Але, як мені розповіли інші партійці, ніякої політради не було – мене виключила Юлія Тимошенко особистим рішенням. А це суперечить статуту.

Мені неприємно, бо до цього в партії я був 13,5 років, не був в жодній іншій політичній силі. Можна було мене покарати зняттям з посади голови міської організації, але лишити в партії.

Тоді я зрозумів, який вплив група «Приват» має на Юлію Тимошенко і як вона залежить від неї. Якби мене виключили справедливо – за процедурою, вислухавши мою позицію – це одне, а так мене просто викинули.

– Тобто ви впевнені, що це не було самостійне рішення Тимошенко?

– Про яке самостійне рішення можна говорити, якщо Микола Романюк розповідав, що в той день, коли я зробив необережне, гостре висловлювання, Ігор Коломойський 21 раз дзвонив до нього. Микола Романюк казав, що йому за всі 10 років роботи на посаді очільника регіональної філії «ПриватБанку» Ігор Коломойський дзвонив максимум 10 разів. А тут 21 раз за один вечір.

Романюк не взяв трубку, бо знав про специфічну манеру Ігоря Коломойського спілкуватись, тиснути. Наступного дня до Миколи Ярославовича дзвонив Ігор Палиця і вимагав зняти мене з посади заступника.

Багато хто думав, що Микола Ярославович зламається, але він не піддався і сприйняв моє вибачення.

Тому я вважаю це помстою мені з боку «УКРОПу» за те, що міська «Батьківщина» підтримала Миколу Романюка на виборах.

– Після цього були пропозиції від інших політичних сил приєднатись до них?

– Чітких пропозицій не було, говорили: «ну ви подумайте», але я відмовлявся. Чому? Я не люблю людей, які змінюють партії. Навіть, якщо я колись це зроблю, це буде усвідомлений вибір.
Відразу йти в якусь іншу партію, я вважаю, було б негідно і несерйозно.

А те, що я працював в місцевому самоврядуванні і при цьому не був членом жодної партії, я вважаю, пішло на користь. Тому що партійна приналежність все ж накладає певні зобов’язання.
На найближче майбутнє політичних планів не маю, просто займаюсь активною громадською діяльністю.

Спілкувалася Віталія САХНІК